Роль та зміст соціальної політики в системі управління трудовим потенціалом
Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціальної політики, є прерогативою держави як у сталій, так і в трансформаційній економіці. У макроекономічному прогнозі розвитку України на 2005 – 2010 роки відзначається, що “основною метою соціально-економічної політики на середньострокову перспективу є формування такої моделі розвитку, яка б мала довгостроковий потенціал зростання, здатність забезпечувати послідовне підвищення добробуту населення, ефективне розширене відтворювання, зміцнення конкурентоспроможності української продукції”. Соціальна політика покликана забезпечити громадянам гарантовані Конституцією України права: на життя, безпечні умови праці, винагороду за працю, захист сім’ї, відпочинок, освіту, житло, охорону здоров’я й медичну допомогу, соціальне забезпечення та сприятливе навколишнє середовище. Відтак очевидно, що визначальним пріоритетом державної політики має стати забезпечення прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією України. На жаль, практика засвідчила, що реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх зобов’язань. Зрозуміло, за умови системної економічної кризи соціальна політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси. У цей період функції держави зводяться до забезпечення мінімального соціального захисту найбільш нужденних верств населення. Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту малоефективною. Дефіцит фінансових ресурсів, який зберігається щодо фінансування соціальної сфери в Україні, накладає суттєві обмеження на реалізацію соціальної політики. З іншого боку, з огляду на неминучу інтегрованість соціальної політики у загальну стратегію соціально-економічних перетворень, при її розробці слід виходити і з наявності низки загроз, які випливають із сучасного соціально-демографічного становища України. Серед таких загроз: погіршення демографічної ситуації і стану генофонду; падіння життєвого рівня значної частини населення, посилення майнового розшарування суспільства та загострення на основі цього соціальної напруженості, розбіжність інтересів різних соціальних груп і низька суспільна підтримка економічної політики держави; зростання розриву між реальною вартістю робочої сили та джерелами її відшкодування; низький платоспроможний попит населення і рівень споживання; безробіття, в тому числі приховане; звуження прошарку населення з середніми доходами; соціальна незахищеність непрацездатних та пенсіонерів; обмеження доступу до системи охорони здоров’я, освіти. Наявність та гострота визначених загроз свідчить про вкрай низьку ефективність соціальної політики в Україні, в результаті чого не досягаються її головні цілі і завдання. Зазначене вище суттєво актуалізує розробку наукових напрямків щодо соціального розвитку України. Поняття “соціальної політики” не має усталеного академічного визначення. Дослідники виходять з різних поглядів на зміст та цілі соціальної політики. Наведемо деякі підходи до проблеми визначення “соціальної політики”. Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом соціальна політика – це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем, її мета – досягнення цілей всього суспільства. Особисті проблеми людини залишаються на другому плані. Другий підхід виходить з необхідності вирішення питань захисту соціально вразливих та потенційно небезпечних верств населення через систему державних допомог та доброчинної діяльності. Третій підхід має на меті пом’якшення негативних наслідків індивідуальної та соціальної нерівності через систему перерозподільних заходів. В основу покладається податкова політика, що направлена на вирівнювання диференціації прибутків. Четвертий – покладення в основу діяльності принципів соціальної справедливості та соціального партнерства як основних цінностей сучасного громадянського суспільства. П’ятий – виходить із необхідності регулювання, перш за все, соціально-трудових відносин, тобто відносин праці та капіталу, найманих працівників та роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі. Значна частина суспільства, яка не входить у сферу цих взаємин (пенсіонери, дрібні підприємці, представники творчих професій тощо), залишаються поза увагою суб’єктів соціальної політики. Як бачимо, кожен з цих підходів має раціональний початок, хоча й не позбавлений деяких вказаних вище обмежень. Незважаючи на численні наукові дослідження, усі сходяться лише на тому, що соціальна політика включає систему заходів, направлених на підвищення суспільного добробуту, покращення якості життя населення й забезпечення соціально-політичної стабільності. Наведемо декілька визначень соціальної політики різних авторів, що дозволить краще зрозуміти різні точки зору та більш коректно сформулювати це визначення. "Соціальна політика – діяльність та принцип суспільства, які формують спосіб, за допомогою якого воно втручається і регулює відношення між індивідами, групами, громадами, соціальними інституціями. У цьому визначенні поєднуються такі несумісні, на наш погляд, категорії, як "діяльність" та "принцип", очевидно, що між ними є зв’язок, однак визначальними мають бути принципи, а вже на них будуватися діяльність”. "Соціальна політика – це діяльність держави або суспільства (суспільних інститутів) по узгодженню інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних громад у сфері виробництва, розподілу та споживання, що дозволяють узгодити інтереси цих груп з інтересами людини та довготерміновими цілями суспільства”. Це визначення відрізняється вже тим, що в ньому згадуються інтереси людини, але залишається незрозумілим, чиї ж інтереси є пріоритетними: суспільства, його груп чи людини. Ще одне визначення, де йдеться про інтереси людини: "Соціальна політика – це діяльність по управлінню соціальною сферою суспільства, покликана забезпечити життя та відтворення нових поколінь, створити передумови для стабільності й розвитку суспільної системи й достойного життя людей”. На нашу думку, це визначення має перекіс у бік демографічної складової соціальної політики. Однак відомо, що більшість розвинених держав з високим рівнем життя та потужною соціальною сферою не забезпечують саме функції відтворення – в них іде природне скорочення населення й вони вимушені вживати спеціальних імміграційних заходів для стабілізації ситуації. Відсутність точного визначення соціальної політики, на нашу думку, має дві причини: перша – це різні підходи до визначення ролі та місця держави й суспільства і ступеня їх втручання в життя та діяльність окремої людини, сім’ї чи соціальної групи, а друга – наявність такої обставини, що в сучасному цивілізованому світі будь-яка діяльність, у тому числі й соціальна, нерозривно пов’язана з правовими гуманістичними цінностями – правами та свободами людини. На жаль, остання обставина повністю випадає з поля зору авторів наведених вище визначень соціальної політики. Перед тим, як навести власне визначення соціальної політики, звернемо увагу на те принципове значення, яке мають права людини в сучасному світі та їх нерозривний зв’язок з поняттям сучасної демократичної розвиненої держави, яку прийнято називати соціальною. Зазначимо, що більшість розвинутих країн світу визначають себе як держави соціальні, себто такі, політику яких направлено на створення гідних умов життя та вільного розвитку людини. Соціальна політика – це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), направлена на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти при дотриманні її громадянських прав та свобод. Метою соціальної політики є створення умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти. Об’єктом соціальної політики виступає кожна людина або, іншими словами, все населення країни. Суб’єктами соціальної політики є державні та суспільні інституції та власне людина. Складовими соціальної політики є: піклування про працевлаштування; створення системи соціального забезпечення; підтримка малозабезпечених (слабких) верств населення; створення всеохоплюючої системи охорони здоров’я; вирішення проблем освіти; узгодження внутрішніх суспільних та групових конфліктів; боротьба зі злочинністю; збереження безпечного оточуючого середовища; інші проблеми суспільного та особистого життя; при цьому беззастережною умовою виступає додержання громадянських та політичних прав і свобод людини. Зі зміною пріоритетів у сучасному українському суспільстві на перший план має вийти людина, її права та свободи. Становлення соціально орієнтованої економічної системи, яка ґрунтується на ринкових відносинах, безпосередньо пов'язано з розв'язанням проблеми розвитку людських ресурсів, яка недостатньо досліджена вітчизняною економічною наукою. Аналіз соціально-економічного розвитку регіонів в останні роки свідчить, що в сучасних умовах відтворення трудового потенціалу не відповідає завданням формування конкурентоспроможних трудових ресурсів, оскільки воно супроводжується катастрофічно низькими показниками соціально-демографічного розвитку економічно активного населення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Роль та зміст соціальної політики в системі управління трудовим потенціалом» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
