Теоретичні основи й об’єктивні передумови суспільної організації праці
Сучасні умови, коли різноманітність і складність процесів управління, актуалізують проблему здатності спеціалістів ефективно працювати в умовах науково-технічного прогресу, набуває важливого значення саме організація праці. Інтенсивне проникнення науки і передового промислового досвіду, зростання обсягів виробничої діяльності надають усвідомлення про формування дієвих механізмів управління трудовим потенціалом економіки на всіх рівнях господарювання. У стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 рр.) зазначено, що „Люди з їхнім інтелектуальним, підприємницьким, виробничим потенціалом є основним стратегічним ресурсом держави, головним фактором економічного зростання”. Люди тепер розглядаються не як кадри, а як „людські ресурси”, вимірюванні величиною трудового потенціалу, і їхня цінність, як фактор успіху, все більш зростає. У результаті складається нова система управління трудовим потенціалом, покликана зіграти ключову роль у забезпеченні умов конкурентоспроможності і довгострокового розвитку на основі суспільної організації праці і регулювання відносин між працівниками та роботодавцями в рамках стратегії розвитку бізнесу. Трудовий потенціал – це сукупність, елементами якої є трудові ресурси (частина населення країни, яка володіє необхідними фізичними здібностями, знаннями та досвідом, що дозволяють їм брати участь у процесі створення матеріальних благ і надання послуг), що характеризуються кількісними і якісними показниками. Трудові ресурси становлять потенціал живої праці, яким володіє країна. Праця відіграє виключну роль в житті людини і суспільства, створюючи на основі науково-технічного і соціального прогресу, національні багатства. Існує багато визначень категорії „праця”. Найбільш поширена характеристика праці , про яку мова йшла раніше, це цілеспрямована діяльність людини, що направлена на перетворення предметів природи з метою задоволення своїх потреб. Більш пристосованим до сучасності існує наступне визначення поняття „праця”. Праця – це усвідомлена, цілеспрямована діяльність людини (або групи людей) стосовно створення і виробництва матеріальних і духовних цінностей (речей, товарів, послуг, витворів культури і мистецтва тощо), які призначені для задоволення людських потреб і затребувані суспільством. Праця, як доцільна і усвідомлена діяльність, охоплює практично усі сторони життя людини, від елементарних зусиль, щодо самообслуговування, до усіх сторін виробничої, економічної, політичної і суспільної діяльності. Уся ця безкрайня маса праці має якусь стійку, відтворюючу організованість. Підґрунтям цієї організованості, перш за все, є розподіл і обмін діяльністю. Люди, за деякими винятками, існують у світі не самі по собі. Вони живуть не ізольовано друг від друга, а більш чи менш спільно, в якомусь соціумі. Значна частина праці, що витрачається кожним, йде на не на задоволення власних потреб, а у розрахунку на обмін результатами праці. Обмін результатами праці це є не що інше, як спосіб суспільного існування людини. Слід розрізняти працю індивіда – індивідуальну працю; і сукупну працю суспільства – суспільну працю. Суспільна праця представляє собою цілеспрямоване функціонування сукупності окремих особистостей, які пов’язані між собою розподілом, обміном, спеціалізацією і кооперацією праці, що направлені на створення матеріальних і духовних цінностей, котрі призначені для задоволення корисних людині і суспільству потреб. Вивчення суспільної праці базується на розгляді процесу праці, як взаємодії різних елементів: з одного боку організаційно-технічних складових, з другого боку соціально-економічних. Організаційно-технічна сторона праці відображає відношення людини до природи і характеризує її як елемент виробничих ресурсів. Зміни, що пов’язані з цією стороною праці відображаються на якості предметів праці, удосконаленні засобів виробництва, умовах праці, кваліфікації персоналу і організації праці в цілому. Соціально-економічна сторона праці відображає відношення людей один до одного у процесі створення матеріальних і духовних цінностей, формування і розвиток працівників як професіоналів. Суттєві зміни у соціально-економічних відносинах приводять до змін в системі управління трудовим потенціалом суспільства. Ці сторони праці взаємозалежні і взаємодоповнюють одна одну. Діалектична взаємодія дає поштовхи в розвитку прогресу суспільства. Соціально-економічні і соціально-трудові відносини мотивують до розвитку як матеріальні елементи праці, так і саму людину, як працівника. Разом з тим, створення більш складних технічних систем (організаційно-технічна сторона) потребує удосконалення процесу підготовки спеціалістів, підвищення рівня освіти, культури, необхідність подальшого навчання, або зміни соціально-виробничих відносин. Мета праці формується самою її сутністю і залежить від багатьох факторів, які визначають напрями і способи прикладання зусиль. В якості прикладу можна розглянути мету праці безпосередніх виконавців і власників засобів виробництва. Для перших мета більш очевидна – виконання конкретної роботи і отримання за неї винагороди у вигляді заробітної плати. Мета власників засобів виробництва є отримання і збільшення доходів, реалізуючи при цьому свої підприємницькі здібності. Функції суспільної праці визначають зміни її змісту у часі, в залежності від рівня розвитку продуктивних сил суспільства. Сучасна економічна література виокремила наступні основні функції праці: праця, як необхідність підтримки життя, як спосіб і джерело задоволення людських потреб; праця, як основа існування суспільства, як джерело матеріального статку суспільства і чинник суспільного розвитку; праця, як фактор розвитку і самоствердження особистості. Перша функція є головною і показує, що перед тим, як займатися більш піднесеною діяльністю, необхідно задовольнити хоча б мінімальні потреби у їжі, одежі, житлі тощо. По мірі задоволення потреб людини, праця стає джерелом матеріального статку і чинником суспільного розвитку. Людина, працюючи у нормальних умовах, одержує від праці задоволення, відчуває свою причетність до справ суспільства, інакше кажучи, праця забезпечує розвиток самої людини. Розвиток продуктивних сил, зміни, які відбуваються в суспільстві, розмежовують трудові ресурси, а разом з тим і трудовий потенціал між особистими і речовими факторами виробництва, розділяючи працівників між секторами економіки і сферами прикладання праці. Розвиток науково-технічного прогресу, удосконалення засобів і предметів праці забезпечує матеріальну основу і зміни суспільної організації праці. Конкретні форми і прояви, соціальний напрямок розвитку буде визначатися системою економічних відносин. Поняття суспільної організації праці буде визначатися ні в тому, що якийсь суб’єкт буде забезпечувати керівну організаційну функцію до працюючої людини. Особиста праця втілює у себе і необхідність самоорганізації. Сутність суспільно організованої праці полягає у причетності трудової діяльності до суспільної системи, яка адаптує її до життя у суспільстві. Суспільна організація праці – це суспільна форма її здійснення, соціалізація і пристосування до діяльності у суспільстві. Способи організації праці будуть залежати від цілей виробництва, різних засобів зв’язку речових і особистих елементів, розподілу праці, конкуренції тощо. Суспільна праця – це виробництво перш за все продукції, яка буде вимагатися суспільством, інакше кажучи, це праця один на одного. Зв’язок у цьому здійснюється, через розподіл праці. Люди, що спеціалізуються на виготовленні того чи іншого продукту, виробляють його з метою обміну на продукти праці інших виробників, для того щоб задовольнити свої потреби. Так працюючи на інших, на суспільство, люди задовольняють як свої, так і суспільні потреби. Отже, під організацією праці у широкому значенні слід розуміти процес організування трудової діяльності (замість стихійного розподілу і конкуренції в масштабах суспільства). Трудова діяльність може відбуватися у різних умовах, на різних ієрархічних рівнях суспільного виробництва, охоплювати різну кількість працівників. Організовують працю кожного окремого робітника, виробничої бригади, усіх працівників підприємства, галузі або регіону, суспільства у цілому. Має право на існування організація праці у межах окремого підприємства чи організації так само, як і організація суспільної праці у межах цілої країни. Свої особливості має організація праці у транснаціональних корпораціях. Під впливом глобалізації інтенсивно розвивається міжнародний ринок праці, отже мають місце і проблеми міжнародної організації праці, над розв’язанням яких працюють уряди на двосторонній, багатосторонній основі, а також у рамках спеціально створеної інституції - Міжнародної організації праці. Різні умови трудової діяльності ускладнюють вироблення єдиного стислого визначення організації праці, яке б змогло вичерпно описати суть явища і його чіткі ознаки. Враховуючи, що процес організації праці здійснюється у конкретних умовах, доцільно визначити зміст організації праці на різних ієрархічних рівнях: макроекономічному рівні – на рівні суспільства; мікроекономічному рівні – на рівні підприємства; на конкретному робочому місці. На макроекономічному рівні, коло питань стосовно організації праці, мають такі завдання: відвернення економічних і соціальних втрат, забезпечення якнайповнішого використання людських ресурсів суспільства, регулювання співвідношення чисельності зайнятих в галузях матеріального і нематеріального виробництва, перерозподіл працівників між галузями і раціональне розміщення ресурсів праці між регіонами країни тощо. Для цього застосовуються прямі і непрямі регулятори, що враховують міру розвитку ринкових відносин. На мікроекономічному рівні головне значення для організації праці мають питання правильної розстановки працівників у виробництві на основі раціонального розподілу і кооперації праці, суміщення професій, спеціалізації і розширення зон обслуговування. Ще одним завданням є узгодженість діяльності – кооперування при здійсненні суворої кількісної пропорційності трудових витрат на взаємопов’язаних ділянках виробництва. У цьому важлива роль належить технологічному і виробничому плануванню, нормуванню праці, які дозволяють науково встановити кількісну пропорційність якісно різних видів праці. На конкретному робочому місці вирішуються такі завдання організації праці, як впровадження найпрогресивніших робочих прийомів і раціонального змісту всього комплексу трудових операцій, правильне обладнання і планування робочих місць, рівномірне і безперебійне забезпечення їх інструментами та матеріалами, створення належних санітарно-гігієнічних і естетичних умов для роботи і життєдіяльності людини. У процесі суспільної паці людина взаємодіє з навколишнім середовищем, контактує з іншими працівниками, використовує різні засоби виробництва і технології. Не є постійним і предмет праці, змінюються вихідні – сировинні та енергетичні ресурси. Час від часу змінюються або коректуються цілі праці, змінюються працівники, умови праці теж не є стабільними. Таким чином, постійно змінюваний, гнучкий процес праці потребує, так само, гнучкого, змінюваного процесу організації праці. Виходячи із змісту праці, можна сказати, що суспільна діяльність людей вимагає принципово іншого рівня організації праці. Чим більше людей і структур задіяна у процесі праці, тим вище вимоги до якості організації та складніше і дорожче сам процес. Добре організована суспільна праця є важливою передумовою ефективного управління трудовим потенціалом. Для того щоб науково точно визначити положення людини в системі управління трудовим потенціалом суспільно організованої праці необхідно з’ясувати: наскільки сфера суспільно організованої праці є необхідною умовою і основою суспільного положення людини; які ціннісні орієнтири і які мотиви для працівників є визначальними, при цьому направити зусилля на організацію необхідних і достатніх передумов з метою послідовного створення сіх цінностей і керуватися цими мотивами; встановити основні суспільні форми в яких люди будуть працювати, визначити основні структурні характеристики суспільно організованої праці; окреслити коло процесів і відносин, які не просто якимось чином пов’язані з працею, а впливають на суспільну організацію праці домінуючим, сфероутворюючим чинником. Останнє суттєво відрізняє процес праці. Ми вже казали, що праця це цілеспрямована діяльність і є складовою будь-якого процесу виробництва. У цьому процесі роботодавців, ресурси праці цікавлять так же, як і інші види ресурсів: сировина, фінанси, основні засоби виробництва, земля і таке інше. Проте праця, у тому числі і суспільно організована, має свої відмінності. Людина, яка є головним носієм праці, має громадські права і свободи, власні інтереси і уявлення про справедливість, право об’єднуватись для захисту у відносинах з роботодавцями тощо. Наймані працівники, за винагороду, надають свою здатність до праці, і беруть обов’язок працювати у відповідності з чинним законодавством, або на умовах трудового договору. Але на час виконання трудових обов’язків, нікуди не діються ті права про які згадувалось раніше, і усе інше стосовно людини. І під час праці, і після роботи, людина представляє собою єдине ціле. З цим необхідно рахуватися в системі управління трудовими ресурсами. Керувати необхідно не тільки поєднанням фактора праці з іншими факторами, а і усім нагромадженням комунікацій носія трудового потенціалу (людини) з суспільством ( і один з одним) під час відносин, що пов’язані з працею. Коло цих процесів і відносин, які пов’язані з працею отримали назву соціально-трудових відносин. Не буде помилкою, якщо припустити, що процеси пов’язані з суспільною організацією праці будуть відбивати у своєї сутності процеси управління соціально-трудовими відносинами у суспільному виробництві, і разом з тим ключові параметри соціального положення працівника. Провідними складовими системи соціально-трудових відносин є їх сторони і суб’єкти. І сторонами і суб’єктами соціально трудових відносин називають найманих працівників, роботодавців і державу. Ці поняття близькі, але не ідентичні. Відмінність полягає в тому, що сторони соціально-трудових відносин є носіями первинного права у цих відносинах, а суб’єкти можуть володіти як первинними, так і правами, які делеговані первинними носіями. Соціально-трудові відносини – це комплекс взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями (суб’єктами і органами, що їх представляють) за участі держави (органів законодавчої і виконавчої влади), які пов’язані з наймом працівників, використанням та оплатою їхньої праці, відтворенням робочої сили, взагалі з тим, що пов’язано з суспільною організацією праці в системі управління трудовим потенціалом і спрямовані на забезпечення соціальної злагоди, високого рівня та якості життя працівників, високої ефективності роботи підприємств. Ці відносини охоплюють широке коло питань – від соціально-економічних аспектів майнових відносин до системи організаційно-економічних і правових інститутів, пов’язаних з колективними і індивідуальними переговорами, укладанням договорів і угод, визначенням умов праці, розмірів її оплати, вирішенням трудових конфліктів, участю працівників в управлінні виробництвом тощо. Соціально-трудові відносини мають об’єктивний характер, оскільки вони не залежать від волі і бажання окремої людини, тобто це об’єктивна взаємозалежність і взаємодія суб’єктів цих відносин. Разом з тим, соціально трудові відносини, безумовно, суб’єктивовані, оскільки вони відображають суб’єктивно визначені наміри і дії учасників цих відносин, сформовані з усвідомленням взаємної залежності Соціально-трудові відносини в сучасному розумінні їх сутності і змісту є сферою не класового протистояння, а взаємних погоджень, компромісів, угод і договорів між покупцями і продавцями трудових послуг на ринку праці за участю держави. Створення в Україні системи соціально-трудових відносин, адекватних соціально орієнтованій економіці, має передбачати забезпечення свободи і прав людини (як найманого працівника, так і роботодавця); людський розвиток, розширене відтворення робочої сили, інтелектуалізацію праці, стабільність і ефективність зайнятості, захист національного ринку праці, належний соціальний захист і соціальне забезпечення. Це обумовлено пріоритетністю завдань формування трудового потенціалу суспільства, який є визначальним чинником розвитку і найціннішим ресурсом економіки держави. Умови його формування, нагромадження і ефективного використання прямо залежить як від економічного, так і соціального добробуту суспільства. Тому стає необхідністю узгоджена взаємодія соціальних інституцій для створення умов соціально-економічного прогресу. Механізмом для вирішення цих завдань можна назвати соціальне партнерство. Соціальне партнерство – це система взаємозв’язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками – з одного боку, роботодавцями та їх об’єднаннями - з другого, і державою та органами місцевого самоврядування з третього, їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв’язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання інтересів працівників, роботодавців і держави. Соціальне партнерство – це ідеологія, форми і методи узгодження інтересі соціальних груп для забезпечення їх конструктивної взаємодії під час суспільної трудової діяльності. Суть соціального партнерства полягає в тому, що це специфічний вид громадських відносин між різними соціальними групами, прошарками й класами, які мають суттєво відмінні соціально-економічні й політичні інтереси. Ці різні інтереси не можуть стати однаковими, проте можливе їх поєднання, забезпечення певного балансу їхньої реалізації. Соціальне партнерство одночасно є і результатом, і активним чинником формування суспільної організації праці в системі управління трудовим потенціалом. У суспільній організації праці різні соціальні групи, прошарки і класи зі своїми специфічними інтересами створюють свої представництва, через які формують стійку соціальну спільноту, що забезпечує соціальну та політичну стабільність в суспільстві. Соціальне партнерство в системі суспільної організації праці уособлює собою відмову від будь-яких насильницьких, революційних методів вирішення соціальних протиріч і орієнтацію на еволюційний шлях в управлінні розвитком трудового потенціалу. Соціальне партнерство заперечує диктатуру будь-якої особи, соціальної групи, класу і утверджує суспільний договір, угоду між членами суспільства як основу реалізації прав і інтересів різних соціальних груп, прошарків, класів в системі суспільної організації праці. Соціальне партнерство має цілком визначене організаційне призначення: створення і діяльність певних органів, впровадження в життя гуманістичних ідей і принципів регулювання соціально-трудових відносин, розробку, прийняття і реалізацію конкретних взаємовигідних рішень в сфері праці. Суспільне призначення соціального партнерства полягає також у практичному втіленні узгодженої соціально орієнтованої політики, у сприянні врегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ, в кінцевому підсумку – вдосконалення суспільної організації праці в системі управління трудовими ресурсами і як наслідок, в зростанні якості життя громадян в найширшому розумінні. Становлення і розвиток соціального партнерства забезпечується створенням системи соціального партнерства, що являє собою складне і динамічне утворення структурно-організаційних елементів (суб’єкта, предмета, нормативно-правового забезпечення), форм, ідеології, культури, принципів, методів, засобів, тактики, технології взаємовідносин об’єднаних певним механізмом. Ця система постійно знаходиться під дією, з одного боку, регулюючої дії соціальної системи, а, з іншого боку – впливу стихійних чинників соціального життя. Соціальне партнерство здійснюється на різних рівнях: міжнародному (мегаекономічному), національному (макроекономічному), галузевому і регіональному (мезаекономічному), виробничому (мікроекономічному). Суб’єктами соціального партнерства, як і суб’єктами соціально-трудових відносин, є наймані працівники, трудові колективи, професійні спілки з одного боку, роботодавці та їх об’єднання – з другого, і держава та органи місцевого самоврядування з- третього, а також їхні представники та спільно створені органи з регулювання соціально-трудових відносин. Реалізується соціальне партнерство через систему взаємних консультацій, переговорів, угод на державному, галузевому, регіональному рівнях, укладання колективних договорів на підприємствах або в їхніх підрозділах, укладання індивідуальних трудових договорів і контрактів між роботодавцем та працівником, а також через систему вирішення трудових спорів, узгодження й захисту інтересів сторін. Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному та галузевому рівнях. Вона виконує наступні функції: держава є гарантом основних громадянських прав, вона організує, координує і регулює соціально-трудові відносини. Держава розроблює правові основи і організаційні форми соціального партнерства, правила і механізми взаємодії сторін, встановлює розміри і порядок визначення мінімальних соціально-трудових стандартів, встановлює юридичні рамки, що захищають права профспілок і трудящих і закладає організаційні основи колективних переговорів і вирішення трудових конфліктів; держава розробляє і проводить в життя соціальну, економічну та промислову політику в країні; держава виступає в ролі арбітра в разі виникнення трудових конфліктів унаслідок проведення переговорів і тлумачення положень угод і договорів. У багатьох країнах віддають перевагу розв'язанню трудових конфліктів через примирливі та арбітражні процедури під егідою третьої сторони; держава залишається крупним роботодавцем і її політика в соціально-трудових відносинах у державному секторі суттєво впливає на трудові відносини в цілому; державу, як суб’єкт соціального партнерства, представляють виконавчі органи влади (міністерства, відомства, регіональні органи); Роботодавці і їх об’єднання в системі соціального партнерства бачать можливості проведення узгодженої технічної, економічної і соціальної політики, розвитку виробництва без потрясінь і конфліктів. В Україні організації роботодавців та їх об'єднання створюються з метою представництва і захисту інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства. Основними задачами організацій роботодавців та їх об'єднань є: співробітництво та захист інтересів і прав роботодавців у відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування, професійними спілками та об'єднаннями; участь у формуванні та реалізації соціально - економічної політики держави; участь у проведені колективних переговорів та укладанні генеральної, регіональних і галузевих угод і забезпеченні виконання своїх обов'язків за укладеними угодами; координація діяльності роботодавців та контроль за виконанням іншими сторонами соціального партнерства зобов'язань за генеральною, регіональними чи галузевими угодами; сприяння вирішенню трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів; збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю шляхом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення; вдосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, поширення професійних знань та досвіду; забезпечення координованості дій роботодавців, їх організацій та об'єднань щодо виконання науково-технічних і соціальних програм, спрямованих на збільшення обсягів виробництва продукції і послуг, підвищення їх конкурентоспроможності, врегулювання та поліпшення умов праці. Регулювання соціально-трудових відносин в Україні регламентується законом “Про колективні договори і угоди”. Колективний договір або угода складається на базі діючого законодавства, прийнятих сторонами обов’язків з метою регулювання виробничих, соціально-економічних і трудових відносин і узгодження інтересів, найманих робітників, роботодавців і уповноважених ними органів. Система колективно-договірного регулювання в Україні включає національний, галузевий, регіональний рівні та рівень підприємств. На національному рівні укладаються генеральні угоди, вона регулює основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин. Генеральна угода спрямована на удосконалення колективно-трудових відносин, розвиток соціального партнерства, реалізацію конституційних прав і гарантій працівників і роботодавців. Положення Угоди поширюються на підприємства, установи і організації усіх форм власності. Зобов’язання і домовленості, передбачені Угодою, є обов’язковими для виконання сторонами, що її уклали. Її положення є обов’язковими при укладанні угод на галузевому і регіональному рівнях, а також при веденні колективних переговорів і укладанні колективних договорів на рівні підприємств і організацій. Генеральна угода укладається між профспілками, (які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання генеральної угоди) і власниками або уповноваженими ними органами. Предметом генеральної угоди є такі питання: диференціація мінімальних тарифних ставок за видами виробництва, робіт і діяльності у виробничих галузях залежно від важкості праці, але не нижче встановленої державою мінімальної заробітної плати; єдині для всієї території України мінімальні тарифні ставки компенсаційних доплат за роботу в несприятливих, шкідливих і небезпечних умовах праці, які диференціюються за видами і категоріями умов праці; єдині тарифні умови оплати праці працівників і службовців за загальними професіями і посадами; максимальна тривалість робочого тижня; мінімальна тривалість оплачуваної відпустки; зобов'язання сторін з питань зайнятості; соціальний захист найбільш вразливих верств населення; зобов'язання відносно поетапного підвищення соціальних гарантій; реалізація державних соціально-економічних програм; охорона праці та довкілля; задоволення духовних потреб населення; взаємні зобов'язання сторін щодо виконання угод.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Теоретичні основи й об’єктивні передумови суспільної організації праці» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
