Людський розвиток як інтегральна характеристика досягнень на шляху прогресу і культури підлягає дослідженню та вимірюванню на різних рівнях узагальнення. Розглянута вище методологія ПРООН дає можливість порівнювати рівень людського розвитку між країнами, визначаючи місце кожної держави на єдиній світовій шкалі. Водночас запровадження практики обчислення індексів бідності для країн, що розвиваються, та високодохідних країн ОЕСР (НРІ-1 та НРІ-2) засвідчує, що глобальний вимір HDI недостатнім, оскільки повна сукупність країн є якісно неоднорідною, і порівняння має надто загальний характер. Відповідно, статистико-методичний апарат глобальних доповідей про людський розвиток постійно розширюється і удосконалюється, відкриваючи нові можливості для оцінки стану й динаміки людського розвитку країн та певних їх об'єднань, а також для аналізу рівномірності розвитку основних суспільних груп та прошарків. Обрахунок інтегральних індексів, які одним числовим значеним дають узагальнюючу оцінку складних соціально-економічних явищ, набуває дедалі більшого розповсюдження не лише у глобальному масштабі, а й на національному рівні. Це відповідає загальній тенденції поширення системного підходу, коли від сприйняття окремих елементів здійснюють перехід до оцінювання всього комплексу властивостей, як притаманних окремим складовим, так і зумовлених синергетичним ефектом їх взаємодії. Необхідність більш предметного і поглибленого вивчення людського розвитку ставить перед національними дослідниками завдання щодо побудови територіальних індексів людського розвитку в межах країни, орієнтованих на врахування специфіки вітчизняних соціально-економічних умов та орієнтирів. Досвід європейських країн з розвинутою і перехідною економією засвідчує надзвичайну важливість виваженої регіональної політики в забезпеченні економічного процвітання, територіальної прісності та безпеки держави, у створенні рівних умов розвитку всього населення незалежно від місця проживання. Сучасні тенденції регіоналізації економіки та нерівномірність розвитку окремих територій обумовлюють необхідність регіональної диференціації державної політики і в Україні. Розробка національної методології дає змогу врахувати найактуальніші на даному етапі аспекти людського розвитку, забезпечує гнучкість та адаптивність індексу людського розвитку до змін загальної соціально-економічної ситуації, що особливо важливо для країн з перехідною економікою. Україна за розрахунками займає за НDІ 70-е місце, перебуваючи в групі країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. Уперше її, як і інші країни колишнього СРСР, було включено в розрахунки НDІ у доповіді ПРООН за 1993 рік. Тоді нам пощастило зайняти відносно непогане 45-е місце. Проте тривала економічна криза, що передусім відбилася у більш як дворазовому зменшенні ВВП на душу населення й істотному скороченні тривалості життя, обумовила зниження показника нашого ІЛР і відповідне погіршення рейтингу. Найнижче – 102-е місце – Україна займала в доповіді 1998 року (із даними за 1995-й). Із доповіді 1999-го, коли НDІ по Україні став відображати різке скорочення падіння ВВП, а потім і його зростання, показники почали підвищуватися. У Доповіді 2002-го наша країна опинилася на 80-му місці, 2003-го – на 75-му, і, як уже згадувалося, нині піднялася ще на п’ять сходинок – на 70-е місце. Хоча рейтингові значення НDІ найчастіше використовуються у ЗМІ, велике значення мають абсолютні показники цього індексу. За їхньої “купчастості”, коли вони дуже незначно – на кілька тисячних різняться по країнах, рейтингові місця країн можуть бути досить сильно відмінні. Так, Німеччина займає за НDІ 19-е місце, але її індекс (0,925) лише на 3,2% нижчий, ніж індекс Норвегії (0,956), котра очолює рейтинг. На жаль, Україна входить у 26 країн світу, де абсолютне значення НDІ знизилося порівняно з 1990 роком. За абсолютним значенням НDІ наш показник лише на 6,6 % вищий від середньосвітового. Показники ВВП і тривалості життя погіршують і “тягнуть униз” загальний НDІ і рейтинг України. Освітні показники – грамотності й валового охоплення навчанням – досить високі, особливо за грамотністю. Показник тривалості життя, який відбиває майбутню тривалість життя при народженні, вказує на число років, що їх може прожити новонароджений, коли повіковий рівень смертності залишатиметься незмінним протягом усього його життя. За 1990 – 2002 роки середня тривалість життя у світі збільшилася із 64,7 до 66,9 року. Найвища вона в Японії – 81,5 року, слідом іде Швеція (80,0 років). Тривалість життя від 75 до 80 років спостерігається ще в 37 країнах світу, від 70 до 75 років – у 50. В Україні за 1990 – 2002 роки тривалість життя знизилася із 70,5 до 69,5 року, і за цим показником вона займає лише 96 – 98 місце, ділячи його з Узбекистаном і Алжиром. Тривалість життя менш як 50 років нині зафіксовано в 33 країнах світу, а найнижчу – менш як 35 років – у Сьєрра-Леоне (34,3), Зімбабве (33,9) і Замбії (32,7 року). Серед чотирьох показників, що формують НDІ України, найгіршим є ВВП на душу населення. Потрібно звернути увагу: він розраховується у доларах США не за валютним курсом, а за реальним (а не курсовим) співвідношенням цін національних валют до американського долара приблизно по тисячі видів товарів і послуг, які формують ВВП. Перераховування ВВП за валютним курсом економічно неграмотно. По більшості країн, котрі розвиваються, і країн із перехідною економікою їхнє використання спричинило б ще більший розрив із високорозвиненими країнами. Так, по Україні ВВП на душу населення становив би за валютним курсом лише 860 дол., що в 5,7 разу менше, ніж за паритетами. Середньоподушний ВВП в Україні (4870 дол.) у 2002 р. був значно менший від середньосвітового рівня (7804 дол.), становлячи від нього лише 62%. За ним Україна займає лише 95-е місце серед 177 країн, включених в індекс ПРООН, і тільки на 20% перевищує середній рівень по країнах, які розвиваються (4054 дол.). Слід зазначити, від 1999-го ВВП на душу населення в Україні після десятилітнього кризового скорочення почав зростати. Але він, як і раніше, залишається майже вдвічі менший, ніж 1990-го. У 20 країнах світу 2002 року ВВП на душу населення перевищив 25 тис. дол. Найвищий показник ВВП був у Люксембурзі – 61190 дол. А 16 країн мають подушний ВВП менш як тисячу доларів. Серед абсолютних “рекордсменів” тут Танзанія і Малаві – по 580 дол., а також Сьєрра-Леоне – лише 520 дол. У НDІ Україна відносно непогано виглядає за освітніми показниками, особливо за грамотністю дорослого (старше 15 років) населення. Для розвинених країн і більшості держав із перехідною економікою цей показник близький до 100%. А ось для багатьох країн, що розвиваються, проблема ліквідації неписьменності пріоритетна, тому його і включено в НDІ. У країнах, які розвиваються, неписьменними залишаються 23,3% дорослого населення. Найбільше неграмотних у Нігері – 82,9% і Буркіна-Фасо – 87,2%. Для України актуальніший так званий валовий показник охоплення населення усіма видами освіти. Він визначається як кількість учнів (безвідносно до їхнього віку) в усіх навчальних закладах (включаючи вищі) стосовно кількості вікових груп населення, котрі зазвичай охоплюються навчанням. У різних країнах межі цих вікових контингентів відмінні. Тому там, де дорослі навчаються у школах, ліквідуючи неграмотність, показник охоплення може бути відносно високим, приміром, у Малаві й Габоні – 74% порівняно з 19 – у Нігері й 22 – у Буркіна-Фасо. А в деяких розвинених країнах охоплення навіть перевищує 100 % (114% у Швеції, 113 – в Австралії і Великобританії, 111 – у Бельгії і 106% – у Фінляндії). Такі показники спричинені тим, що дорослі здобувають другу вищу освіту. На цьому тлі Україна з 84% валового охоплення населення навчанням начебто й виглядає відносно непогано, знаходячись за ним на 40 – 41-му місці. Але масштаби здобуття другої вищої освіти в нас значно скромніші, ніж у високорозвинених країнах, де цей показник дорівнює 93%. Сучасні економічні системи базуються передусім на знаннях, а отже, пред'являють дуже високі вимоги до якості робочої сили – її здоров'я, кваліфікації, активності, здатності до інтенсивної і водночас креативної праці, тобто до рівня людського розвитку. Таким чином, забезпечення належної здатності України ефективно конкурувати з економічними та політичними системами інших країн і самостійно визначати власний шлях розвитку вимагає істотного підвищення статусу соціальної сфери в українському суспільстві. Її галузі мають інтенсивно розвиватися на основі визначення цілей та досягнення результатів на відміну від орієнтації на виконання (доволі неякісне) певних функцій – освіти, медичної допомоги, соціального захисту тощо. Одним з найважливіших пріоритетів є підвищення ефективності державної політики щодо формування здорового способу життя. З цією метою необхідно розробити та впровадити: систему заходів (економічних, адміністративних, соціальних, психологічних) стимулювання населення до здорового способу життя, до викорінення шкідливих звичок (паління, зловживання алкоголем, нераціональне харчування тощо); заходи щодо економічного стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які здійснюють фізкультурно-оздоровчу і спортивну діяльність, сприяють розвитку самодіяльного масового спорту; комплекс заходів щодо розвитку масової фізичної культури. Реформа системи охорони здоров'я принципово не зможе забезпечити швидке зниження захворюваності та смертності населення України, але вона забезпечить рівний доступ до якісних медичних послуг, до профілактики та лікування хвороб на перших стадіях їх розвитку всім верствам населення, незалежно від місця проживання та матеріального становища. Безперечно, треба збільшувати обсяги державного фінансування системи охорони здоров'я, але кошти мають використовуватися максимально ефективно і спрямовуватись на реальне поліпшення стану здоров'я населення. Однак саме по собі поліпшення медичного обслуговування не приведе до бажаного ефекту, оскільки сьогодні надто великі втрати несе генофонд нації через погані умови праці і недоліки в її охороні. Необхідно посилити відповідальність роботодавця за дотримання умов праці, унеможливити випадки незареєстрованої зайнятості, адже саме незареєстровані належним чином працівники найчастіше потерпають від нещасних випадків на виробництві. Результати аналізу соціальної стратифікації населення економічно розвинутих країн свідчать про те, що саме високий рівень освіти та кваліфікації є нині основним чинником конкурентоспроможності на ринку праці та високих заробітків, входження до середнього класу та еліти суспільства. Отже, підвищення рівня освіти населення є одним з головних завдань у справі формування середнього класу, подолання бідності, розбудови громадянського суспільства і забезпечення соціальної стабільності в Україні. Як засвідчив проведений аналіз, високий загалом освітній рівень населення України не означає відсутності проблем у освітній політиці. По-перше, за темпами зростання кількості випускників вищих навчальних закладів і за рівнем охоплення вищою освітою молоді Україна істотно поступається країнам з розвинутою ринковою та найбільш успішним країнам з перехідною економікою. По-друге, поширена і цілком економічно обґрунтована практика фінансування навчання значної частини студентів за рахунок приватних надходжень за умов високого майнового розшарування населення України може призвести до практичної неможливості здобуття вищої освіти дітьми з бідних сімей. По-третє, структура підготовки фахівців вищої кваліфікації вочевидь не відповідає потребам ринку праці, що призводить до безробіття випускників вищих навчальних закладів і загрожує в майбутньому незбалансованістю якості пропозиції робочої сили і попиту на неї. По-четверте, якість освіти, яку надає значна частина шкіл країни, особливо сільських, не дає змоги їх учням продовжувати навчання. Важливим напрямом удосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів є розробка комплексних заходів щодо: стимулювання участі роботодавців у підвищенні якості робочої сили; застосування пільгового оподаткування підприємств, що систематично впроваджують програми розвитку кадрового потенціалу; забезпечення дотримання соціальних гарантій та норм стосовно працівників, які беруть активну участь у програмах підвищення кваліфікації кадрів. Серед основних напрямів реформування системи професійної освіти слід зазначити: необхідність переходу від вузької спеціалізації до підготовки багатопрофільного спеціаліста, поступової універсалізації підготовки; формування нових державних освітніх стандартів, які базуються на гнучкому змісті освіти та організації навчального процесу; удосконалення структури навчальних закладів у напрямі гнучкості та багатофункціональності, що дасть їм змогу пристосовуватися до потреб ринку праці. Забезпечення самореалізації населення у процесі здобуття освіти передбачає впровадження таких заходів: модернізацію системи освіти з метою досягнення більш високих стандартів якості; розширення обсягів надання освітніх послуг вищими та професійно-технічними навчальними закладами при одночасному підвищенні їх якості; забезпечення умов для задоволення зростаючих освітніх потреб людини; впровадження інновацій, спрямованих на підвищення рівня підготовки спеціалістів, зростання конкурентоспроможності освітніх послуг; розширення мережі навчальних закладів вищої, професійно-технічної, післядипломної освіти усіх форм власності; систематичний перегляд та актуалізація переліку професій, за якими відбувається підготовка кадрів, відповідно до потреб розвитку економіки; досягнення збалансованості між необхідністю підвищення освітнього потенціалу, конкурентними потребами економіки у фахівцях з вищою освітою і бюджетними можливостями держави фінансування освітньої галузі. Освітня політика України, відображаючи національні інтереси у цій сфері та орієнтуючись на ідеали людського розвитку, має водночас враховувати загальносвітові тенденції розвитку, що зумовлюють необхідність суттєвих змін у системі освіти та професійної підготовки і виявляються в наступному: прискорення темпів розвитку суспільства, розширення можливостей політичного, соціального й економічного вибору, що викликає необхідність підвищення рівня готовності громадян до такого вибору; перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, економіки знань, за яких визначальним чинником конкурентоспроможності й окремого працівника, і підприємства й держави загалом стає інтелектуальний потенціал людини, що висуває нові вимоги до системи освіти стосовно його розвитку; зростання ролі людського капіталу, який в розвинутих країнах становить 70-80% національного багатства і є об'єктом найвигідніших інвестицій, що зумовлює інтенсивний, випереджальний розвиток освіти як молодого покоління, так і дорослих; глобалізація економіки і суспільного життя, розширення масштабів міжкультурної взаємодії, входження України до Європейського освітнього простору в межах Болонського процесу, що вимагає, зокрема, універсалізації й стандартизації соціально-економічних понять, індикаторів та методів навчання, розвитку чинників мобільності, комунікабельності й толерантності; зростання масштабів глобальних проблем, які можна вирішити лише шляхом співробітництва у межах міжнародного співтовариства в результаті підвищення загального рівня відповідальності, освіченості й культури громадян; Таким чином, освіта є визначальним інститутом людського розвитку не лише тому, що рівень освіти населення безпосередньо впливає на рівень людського розвитку, а передусім тому, що досконала освіта зумовлює розширення можливостей людей в усіх сферах життя, а отже, і підвищення ефективності усіх видів людської діяльності.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Стан людського розвитку в Україні» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
