Основні напрями регулювання зайнятості трудових ресурсів
Зайнятість є одним із найважливіших макроекономічних показників. Існує взаємозалежність між основними економічними індикаторами і зайнятістю. Економічне зростання, що виражено ВВП, залежить від змін в рівні зайнятості, продуктивності праці і динаміки чисельності робочої сили. Якщо при падінні обсягів ВВП скорочення зайвої робочої сили не відбувається, то знижується продуктивність праці й заробітна плата. Проблема зайнятості є однією з основних соціально-економічних проблем перехідної економіки. Особливістю ринку праці є надлишкова забезпеченість робочою силою при відсутності необхідної робочої сили в нових сферах зайнятості економіки. В галузевій структурі зайнятості зростає доля торгівлі, фінансів, страхування. Посилюються вимоги до державного перерозподілу робочої сили. На структуру зайнятості впливають різні макроекономічні фактори, які необхідно враховувати і прогнозувати, виділяться фактори рівня розвитку продуктивних сил, потреби суспільства в матеріальних і духовних благах, рівень життя, демографічні фактори, міграція населення. Зайнятість є загальноекономічною категорією, що має економічну і соціальну складову. Ефективною зайнятістю вважається зайнятість, що забезпечує належний доход, здоров'я, підвищення особистості, зростання освітнього й професійного рівнів для кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продуктивності праці. Ефективність визначають сукупність показників: перший – пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за їх характером участі в суспільно корисній діяльності (чим вище продуктивність суспільної праці, тим більше передумов для високих доходів робітників; повна зайнятість може досягати при знижуючому рівні участі працездатного населення в суспільному виробництві); другий показник – рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві. Висока потреба в оплачуваній роботі свідчить про низький рівень життя, пов'язаний з низьким рівнем продуктивності і оплати праці. Зайнятість отримання освіти визначається ефективним використанням людських ресурсів в умовах постійного впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Третій показник, який визначає ефективність зайнятості, – структура розподілу працюючих за галузями народного господарства, – що визначає, по суті, пропорції розподілу трудового потенціалу за видами зайнятості; і професійно-кваліфікаційна структура працюючих враховує збалансованість системи підготовки кадрів з потребою економіки в кваліфікованих робітниках. Зайнятість у народному господарстві розглядається як рівна з іншими сферами суспільно корисної діяльності навчання, зайнятість в домашньому господарстві, виховання дітей. Крім того, зайнятість має соціальний характер. Вона відображає потребу не тільки в доходах, а й у самовираженні шляхом участі в суспільно корисній праці та ступінь задоволення цією потребою при певному рівні соціально-економічного розвитку суспільства. Виділяється чотири основних соціальних аспекти зайнятості: реалізація конституційного права на працю; визначаюча роль зайнятості у формуванні рівня життя; формування мотивації до високоефективної праці, визначення професійних можливостей та розвитку особистості. Основними завданнями у сфері зайнятості на сучасному етапі розвитку є досягнення повної та продуктивної зайнятості населення, досягнення високого рівня продуктивності праці і формування прогресивної галузевої структури зайнятості, задоволення потреб народного господарства в робочій силі з урахуванням потреб кількісних і якісних показників, покращення соціально-професійних характеристик трудових ресурсів тощо. Створення концепції зайнятості соціальної держави підкреслює нові складові розуміння поняття повної зайнятості. Повна зайнятість – це не тільки максимально можливий рівень залучення працездатного населення в суспільне господарство, а й реальна відповідність потреби в робочих місцях з економічно визначеною продуктивністю. Досягнення повної зайнятості неможливо забезпечити за допомогою одного ринкового механізму, необхідно постійне регулювання цього процесу з боку держави, суспільства. Державному регулюванню, в першу чергу, підлягають фундаментальні науки, освіта, охорона здоров'я, екологічна й національна безпека, функціонування так званих природних монополій. Зайнятість професійною працею є регулюючою складовою. Рівень зайнятості свідчить про продуктивність праці і соціальну ефективність розвитку суспільства, він повинен відповідати вимогам підвищення ефективності виробництва і добробуту суспільства. Визначені складові зайнятості формують продуктивну зайнятість як складову високоефективної економіки. В рамках концепції глобальної зайнятості відбувається масова індивідуалізація форм, режимів і умов зайнятості, самої структури трудового шляху людини. Це визначає потребу формування та регулювання зайнятості за окремими сферами та видами з визначенням можливості різних форм зайнятості. Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці. Загалом класифікацію видів зайнятості проводять за характером діяльності, соціальною, галузевою належністю, територіальною ознакою, рівнем урбанізації, професійно-кваліфікаційною ознакою та видами власності. Різноманіття соціально-економічних процесів ринку праці породжує існування різних форм зайнятості. У рамках видів зайнятості організація праці відрізняється різними організаційно-правовими формами, нормами правового регулювання, тривалістю та режимом робочого години, регулярністю та стабільністю трудової діяльності, місцем виконання роботи, статусом діяльності. Кількісна і структурна невідповідність пропозиції робочої сили та попиту на неї формують безробіття на ринку праці. Про ефективність зайнятості свідчить показник норм безробіття. У сучасній західній економічній літературі популярна точка зору, що повна й ефективна зайнятість досягається при наявності так званої природної норми безробіття. В теорії виділяються такі основні причини безробіття: структурні зміни в економіці, економічний спад, політика оплати праці, сезонні зміни, зміни демографічної структури населення. В залежності від економічних причин виділяють чотири види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, сезонне. Стан ринку праці є результатом впливу безлічі економічних і соціальних факторів управління зайнятістю і може досягатися в реалізації економічних, соціальних, освітніх і інших напрямків державної політики. Основні принципи державної політики України в галузі сприяння зайнятості: забезпечення рівних можливостей усім громадянам незалежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних переконань і відношення до релігії в реалізації права на добровільну працю і вільний вибір зайнятості; сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умів для розвитку підприємництва; координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної й соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості; співробітництво професійних спілок, асоціацій підприємств, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення; міжнародне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості населення. Політика зайнятості має кілька рівнів: загальнодержавний (макрорівень), регіональний і локальний. Економічні можливості зайнятості визначаються в рамках реалізації державою антиінфляційної політики; податкової політики; підтримки інвестиційної активності; промислової політики, регіональної політики розвитку робочих місць, зовнішньоекономічної політики регулювання захисту праці, наймання й звільнення почасових робітників; заробітної плати; керування персоналом; безпеки праці; нейтралізації дискримінації; соціального партнерства, колективних угод і договорів. Нові підходи в політиці зайнятості спрямовані на підвищення гнучкості ринку праці, зменшення витрат на робочу силу, згортання соціальних програм при одночасному розширенні витрат на підготовку й перепідготовку кадрів, створення додаткових робочих місць, жорсткості умов видачі допомоги. Приймаються заходи для посилення ролі приватного сектора у вирішенні проблем зайнятості, інших соціальних проблем; проводиться політика стримування зростання заробітної плати, збільшення тривалості робочого тижня, широкого використання форм неповної зайнятості. Існують два основних варіанти вибору засобів політики зайнятості – активний і пасивний. До заходів активної політики відносяться: професійна орієнтація населення, професійне навчання незайнятих, громадські роботи, створення додаткових робочих місць, стимулювання підприємницької діяльності безробітних. До заходів пасивної політики включають: надання безробітним та їхнім сім'ям соціальних послуг і матеріального забезпечення; виплати, пов'язані з соціальним захистом безробітних; покриття витрат, пов'язаних із управлінням соціальним страхуванням на випадок безробіття, утримання державної служби зайнятості, створення резерву коштів для забезпечення виплат і надання соціальних послуг застрахованим громадянам. Проведення активної державної політики зайнятості населення здійснюється шляхом розробки й реалізації державних програм зайнятості. Програми розробляються з метою реформування соціально-трудової сфери, підвищення ефективності праці, здійснення необхідного соціального захисту населення від безробіття, для чого розроблюються заходи, направлені на досягнення високого рівня зайнятості, вдосконалення структури зайнятості, соціальний захист населення, створення нових робочих місць в перспективних сферах народного господарства, розвиток здібностей людини, підвищення якості і конкурентоспроможності на ринку, вдосконалення інфраструктури ринку праці. Основними заходами державного регулювання є створення додаткових робочих місць, професійна підготовка та перепідготовка, забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту, формування інфраструктури ринку праці. Матеріально-фінансове забезпечення заходів визначається станом розвитку економіки. Під час зниження економічної активності відрахування підприємств у фонд соціального захисту на випадок безробіття посилює податковий тягар на суб'єкти господарювання. У більшості країн система соціального захисту та допомоги з безробіття формуються у відповідності до рекомендацій МОП і складається з двох систем соціального захисту безробітних: соціального страхування та соціальної допомоги з соціально-економічним призначенням відповідно забезпечення мінімально можливих умов життєдіяльності безробітних і гарантування безробітним виплат допомоги з безробіття у законодавчо встановлених розмірах. Критерієм ефективності політики на ринках праці є ступінь забезпечення рівноваги між попитом та пропозицією робочої сили, що досягається попередженням її дефіцитності й надмірності. Головним результатом здійснюваних при цьому мір в умовах економічного спаду є зниження безробіття до його природного рівня. Державне регулювання ринку праці здійснюється за трьома напрямками: працевлаштування незайнятого населення й надання допомоги в профпідготовці (біржі праці); стимулювання утворення гнучкого ринку праці; соціальний захист від безробіття. Регулювання процесів зайнятості населення відбувається на трьох рівнях: державному, територіальному, на рівні підприємств, організацій. Формування попиту на робочу силу має бути підпорядкованим потребам і інтересам роботодавця. Основні напрямки політики формування попиту на робочу силу: збереження і модернізація робочих місць, створення нових і ліквідація зайвих чи неефективних, створення робочих місць на основі розвитку підприємництва, розвиток внутрішнього підприємництва на діючих великих підприємствах, організація оплачуваних суспільних робіт, створення робочих місць для осіб з обмеженою можливістю використання трудового потенціалу. Можна виділити методи збільшення та заходи скорочення попиту. Стимулювання попиту на робочу силу передбачає наступні заходи: стимулювання створення робочих місць і розвиток продуктивних сил та нестандартних форм зайнятості; прямі інвестиції в створення й реконструкцію робочих місць; створення тимчасових робочих місць; встановлення системи пільгового оподаткування та кредитування з метою збільшення попиту на робочу силу; встановлення юридичних обмежень зростання зайнятості; відшкодування підприємству витрат, обумовлених пошуком, навчанням і найманням на роботу працівників; сприяння в забезпеченні підприємства матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції тощо за умови збільшення підприємством робочих місць; прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника; створення умов економічної зацікавленості підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді та інших груп населення, менш конкурентоздатних на ринку праці. Методами скорочення попиту на робочу силу є встановлення додаткових податків за використання робочої сили; жорстка кредитна політика; встановлення підприємству одноразових виплат у бюджет за найм працівників певної категорії; зниження інвестицій; скорочення або відміна гнучких форм зайнятості тощо. Формування пропозиції робочої сили визначається потребами й інтересами працівника, що керується мотивом одержати роботу, яка влаштовує за змістом, умовами праці й оплатою. Сукупна пропозиція визначається впливом факторів: приріст величини трудових ресурсів (працездатного населення); співвідношення зайнятого та незайнятого населення, економічно активного та неактивного населення; особливості пенсійного законодавства; кадрова політика підприємств, від якої залежить пропозиція робочої сили з боку вже зайнятих працівників; вплив профспілок на ринку праці. Політика формування пропозиції робочої сили передбачає підвищення її якості з погляду професійно-кваліфікаційного рівня, надання податкових пільг підприємствам, які здійснюють перепідготовку й підвищення кваліфікації працівників, розробку спеціальних програм підвищення конкурентоздатності окремих груп населення на ринку праці, розвиток самозайнятості, підприємництва, регулювання тривалості робочого часу, регулювання міграційних процесів. Визначають три напрямки впливу на сукупну пропозицію на ринку праці: зниження припливу робочої сили на ринок праці; стимулювання відтоку; перерозподіл робочого часу і робочих місць між зайнятими. Зниження припливу робочої сили на ринок праці може бути забезпечено за рахунок зменшення припливу молоді за рахунок розширення програм загальноосвітньої й професійної підготовки зі збільшенням термінів навчання; збільшення в навчальних заставах місць з денною формою навчання й скорочення місць з вечірнього формою; підвищення розмірів стипендій студентам денної форми навчання; збільшення допомоги й тривалості відпусток жінкам по догляду за дітьми, надання їм пільг при обчисленні виробничого стажу; збільшення пенсій інвалідам, особам, які за ними доглядають; збільшення допомоги по безробіттю та запровадження системи страхування по безробіттю; надання можливості отримання нетрудового доходу від використання нерухомості, цінних паперів та ін. Стимулювання відтоку робочої сили з ринку праці може здійснюватись такими шляхами: зниженням віку виходу на пенсію й збільшенням її розмірів; введенням вікового цензу для деяких професій; обмеженням одночасного отримання пенсій і заробітної плати; стимулюванням дострокового виходу на пенсію; введенням практики надання учбових відпусток працюючим особам; наданням можливості організації власного бізнесу всім бажаючим. Перерозподіл робочого часу і робочих місць здійснюється з метою зменшення пропозиції на ринку праці при тій же самій кількості зайнятих: стимулювання працівників переходити на часткову або тимчасову зайнятість можливе за рахунок таких же видів соціального забезпечення, розмірів відпустки та інших соціальних гарантій, що й для повністю зайнятих працівників; забезпечення гарантованого мінімального рівня заробітної плати; збільшення тривалості щорічних відпусток; скорочення тривалості робочого дня і робочого тижня. Принцип сприяння зайнятості реалізується шляхом регулювання процесів формування зайнятості з виділенням пріоритету непрямих методів на основі заохочуючих і стимулюючих мір та активізації участі суб'єктів трудових відносин, а саме найманих працівників і профспілки, роботодавців і різних асоціацій, союзів роботодавців, уряду в розвитку сфери зайнятості та її регулюванні, покращення кількісних і якісних характеристик зайнятості: освітньої, професіонально-кваліфікаційнго складу зайнятого населення, галузевої і демографічної структури, мобільності і конкурентоспроможності кадрів. Зарубіжний досвід реалізації державної політики зайнятості сформував три основні моделі політики зайнятості в країнах з розвиненою ринковою економікою: європейську, скандинавську й американську. Для вдосконалення соціально-трудових відносин ринку праці необхідна реформа політики доходів, регулюючої ролі податкової системи в напрямку формування ринкових механізмів трудової мотивації, крім того, є необхідність удосконалення фінансових механізмів управління зайнятістю, які б забезпечували соціальне страхування на випадок безробіття на достатньому рівні з розподілом тягаря формування відповідних коштів між усіма суб'єктами ринку праці.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Основні напрями регулювання зайнятості трудових ресурсів» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
