Активні операції банків полягають у діяльності, пов’язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і пози-чених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності. Ак-тивні операції банків поділяються на кредитні та інвестиційні. Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов’язаних із наданням і погашенням банківських позичок. Бан-ківське кредитування здійснюється відповідно до принципів стро-ковості, цільового характеру, забезпеченості і платності кредиту. Проведення кредитних операцій комерційних банків повинно відповідати певним вимогам і умовам. Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має банк. Про кожний випадок надання позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10% власного капіталу (великі кредити), комерцій-ний банк повинен повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, за врахованими векселями та 100% суми позабалансових зобов’язань, виданих одному позичальнику, не може перевищувати 25% власних коштів комерційного банку. Загальний розмір кредитів, наданих банком, усім позичальни-кам, з урахуванням 100% позабалансових зобов’язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку. Кредитування позичальників повинно здійснюватися з додер-жанням комерційним банком економічних нормативів регулю-вання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов’язкових, страхових і резервних фондів. Позики надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб’єкт підприємництва, або фізич-ною особою. Рішення про надання кредиту повинно прийматися колегіаль-но (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) і оформлятися протоколом. Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредиту-ванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; грани-чні розміри кредиту на одного позичальника, методики оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо. Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вима-гає від банку додержання таких додаткових умов: • урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності; • кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які пе-редбачені його статутом; • позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу. Банки можуть надавати незабезпечені кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам із стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50% номі-нальної вартості акцій банку, які перебувають у їхній власності. Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків госпо-дарської діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорент-ним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами. Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, що входить до складу певного пакета доку-ментів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним. Кредити надаються на підставі укладеної між банком і пози-чальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспромо-жність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господар-ської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позики (сума, строк, процентна ставка тощо). У кредитному договорі передбачається: мета, сума, строк, по-рядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов’язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів і основного боргу, права, зобов’язання, відпові-дальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік ві-домостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кре-дитування, періодичність їх подання банку, можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану зберіган-ня заставного майна тощо. Зміст кредитного договору визнача-ється сторонами залежно від конкретної кредитної операції. При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труд-нощів з об’єктивних причин та неможливості у зв’язку з цим по-гашення кредиту в строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальнику відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною кінцевого строку по-гашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатко-вою угодою до кредитного договору. Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний (по-точний рахунок з овердрафтом). Простий позичковий рахунок є найбільш поширеною формою бан-ківського кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебето-ве) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо). Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зарахованим на поточний рахунок позича-льника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжни-ми дорученнями позичальника, так і шляхом зарахування коштів, які надходять на користь позичальника від боржників за векселя-ми, у кредит спеціального позичкового рахунку. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це повинно перед-бачатися кредитною угодою. Контокорентний рахунок (поточний рахунок з овердрафтом) — це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому відображають, з одного боку (за дебе-том), заборгованість перед банком і всі платежі з рахунку за дору-ченням клієнта, а з іншого (за кредитом) — надходження коштів у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позик тощо. Конто-корентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції по ньому здійс-нюються за допомогою письмових доручень власника рахунку. Збереження основної суми боргу є одним із головних принци-пів, який завжди повинен дотримуватися при проведенні банком позичкової операції. Тому оцінка якості потенційного позичальни-ка є одним з важливих етапів процесу кредитування. При цьому найважливіше значення має встановлення обґрунтованості креди-ту. Ніякі додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кризовій ситуації, якщо позичка у своїй основі не є обґрунтованою. Одним з елементів оцінки кредитоспроможності є оцінка персо-нальних якостей потенційного позичальника. Тут увага банку пови-нна зосереджуватися на таких моментах, як репутація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов’язань перед іншими кредиторами і в минулому. Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, лі-квідність його балансу, ефективність виробництва і використання основного й оборотного капіталу. Для цього використовується бух-галтерська, статистична і фінансова звітність позичальника, мате-ріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом усього періоду користування позичкою. Основною передумовою повернення банківської позички є одержання цільових грошових надходжень, доходу, прибуток від реалізації об’єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов’язана з певним ризиком, з тим, що позичальник не зможе забезпечити достатню суму цільових грошових надхо-джень, доходів і тому не зможе забезпечити своєчасне повернен-ня боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми забезпечення боргу, тобто певні гарантії. У банківській практиці використовуються два види джерел погашення позичок — первинні і вторинні. Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кре-дитній угоді первинного джерела погашення позички у вигляді доходів позичальника. Але першокласні клієнти не є домінуючи-ми в загальній масі позичальників. Тому в більшості випадків ба-нки змушені застосовувати, поряд з первинними, і вторинні (до-даткові) джерела у формі захисту від кредитного ризику, тобто вимагати від позичальників певного забезпечення. Згідно з чинним в Україні законодавством банки можуть ви-користовувати такі форми забезпечення позичок: застава, гаран-тія, перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека, страхова угода (поліс). Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою відсотків по ньому. При виник-ненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичаль-ника банк має право застосовувати економічні й правові санкції. У разі погіршення економічного стану позичальника, викорис-тання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від кон-тролю банку, подання недостовірної звітності й запущеності бухга-лтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит виявляється не забезпеченим, банк має право пред’явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і відсотків по ньому, в тому числі шляхом спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку. Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зо-бов’язань позичальника за кредитним договором. У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитами і процен-тами і ненадання банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбаче-них кредитним договором. У разі відмови позичальника від опла-ти боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зо-бов’язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із за-явою про порушення справи про банкрутство. З метою прискорення розрахунків за простроченими кредита-ми банк може використовувати такі форми, як перевідступлення права вимоги та переведення боргу. Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов’язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов’язанням іншій особі, оформивши це угодою про перевідступлення права вимоги. Перевідступлення права вимоги оформляється письмо-вою угодою з повідомленням про це боржника. Переведення боргу оформляється письмовою угодою між пер-винним боржником і новим боржником. Укладання угоди про переведення боргу можливе тільки за згодою комерційного бан-ку, який видав позику первинному боржнику. Інвестиційні операції банків означають вкладення коштів у цінні папери підприємств (державних, колективних і приватних) на відносно тривалий період часу. Інвестиційні цінні папери — це боргові зобов’язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сер-тифікатів тощо. Цінні папери можуть бути об’єктом банківських інвестицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку. Функції банківських інвестицій полягають у створенні вторинних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення клієнтами своїх вкладів, або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Здійснюючи інвестиційні операції, банки мають на меті: додержання безпеки грошових кош-тів, забезпечення їх диверсифікації, доходу та ліквідності. Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділя-ють три такі фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процентний ризик. Кредитний ризик пов’язаний з тим, що фінансові можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшу-ються настільки, що він буде не в змозі виконувати свої фінансо-ві зобов’язання (сплачувати доходи у формі дивідендів, процен-тів, погашати свої цінні папери). Фінансовий ризик випливає з того, що у зв’язку з непередба-ченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці приваб-ливість деяких цінних паперів як об’єкта вкладень може бути ча-стково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою. Процентний ризик пов’язаний з фіксацією процента за обліга-ціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринко-вих ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов’язаний з динамікою ставки процента. Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цінних паперів, які придбаває банк, оцінки якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього потрібен безпе-рервний і кваліфікований контроль за станом ринку цінних паперів. Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати за-хист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за ра-хунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення. Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні резер-ви. Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні резе-рви можна негайно перетворити в грошові кошти шляхом продажу на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Уста-новлення граничних строків цінних паперів, що належать до вто-ринних резервів, залежить від рішень керівництва банку. Тому цінні папери весь час переходять від однієї категорії до іншої.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «АКТИВНІ ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ» з дисципліни «Гроші та кредит»
