Міжнародне співробітництво у сфері інформатизації зумовлене дією вже розглянутої інформаційної тенденції — глобалізації і полягає у розробленні та реалізації концепції глобальної інформаційної інфраструктури. Нагадаємо, що ідея створення ГІІ належить віце-президенту США Е. Гору. Згідно з прийнятою концепцією ГІІ складається з матеріальних і нематеріальних компонентів. До перших належать комп’ютери, телефони, комутатори, волоконно-оптичні кабелі, супутники, тобто все, що допомагає повідомленням і файлам перетинати національні кордони. Нематеріальні компоненти можуть бути двох видів: 1) це послуги, програмне забезпечення та інформація, які роблять використання мережі доцільним і технічно можливим; 2) це люди, які керують глобальною інформаційною інфраструктурою та користуються нею. Головною метою ГІІ є розширення можливостей людини: «це концепція, що змінює наші уявлення про людський потенціал» [114]. ГІІ може об’єднати всіх користувачів світу, вона зменшить традиційні перешкоди на шляху до інформації. Кожна людина світу може віртуально побувати в бібліотеці, відвідати заняття в університеті, звернутися до урядової установи чи скористатися приватною базою даних незалежно від національності, рівня достатку та соціального статусу, оскільки ГІІ не вимагає від користувачів фізичної присутності поблизу джерела інформації, великих грошових коштів чи глибокої технічної обізнаності. Хоча певний рівень інформаційної культури та інформаційної грамотності, про які вже йшлося є обов’язковими. Початково в концепцію ГІІ було закладено п’ять керівних принципів: залучення приватних інвестицій; сприяння конкуренції; надання відкритого доступу до мереж усім інформаційним провайдерам і користувачам; запровадження гнучких механізмів регулювання, які пристосовувалися б до швидких технологічних змін і ринкової кон’юнктури; забезпечення загальнодоступності послуг. Розглянемо докладніше кожний з цих принципів. Залучення приватних інвестицій означає: — усунення бар’єрів на шляху приватних інвестицій, дотримання політики, яка сприяє інвестиційним ініціативам на телекомунікаційному та інформаційному ринках; — регулювання за законами і правилами, які є доступними, розумними і недискримінаційними; — взаємодію з міжнародними фінансовими інститутами, зокрема Всесвітнім банком і регіональними банками розвитку для залучення приватного і державного капіталу. Сприяння розвиткові конкуренції, оскільки вона веде до позитивних результатів: постійно впроваджуються нові інформаційні технології, користувачі мають більший вибір послуг і за нижчими цінами, постачальники послуг уважніше ставляться до потреб клієнтів тощо. Дії держави, що рекомендуються: — збільшення конкуренції на місцевому, національному і міжнародному рівнях; — оцінювання заходів з лібералізації ринку і конкуренції в інших країнах; — постійна робота з усунення бар’єрів на шляху розвитку конкуренції; — заохочування новачків на ринку через боротьбу з антиконкурентною поведінкою фірм, які домінують на ринку. Створення умов для доступу до обладнання, мереж і мережевих послуг усім постачальникам і користувачам на недискримінаційній основі і за низьку ціну. Таким чином держава підтримує конкуренцію, в результаті істотно збільшується число інформаційних послуг, доступних споживачам, і досягаються цілі формування глобального інформаційного ринку. Всі держави мусять мати можливість приєднатися до ГІІ. Доцільно здійснювати це у співпраці з приватним сектором. При цьому процес установлення єдиних стандартів доступу до мереж має бути відкритим і відбуватися за участю великих груп зацікавлених виробників. Оптимальне адміністративне і законодавче регулювання мусить: визначити цілі та задачі, регульовані законом, включаючи підтримку конкуренції. Новачки мають бути захищені від того, щоб домінуючі на ринку оператори заважали розвитку вільної конкуренції; бути досить гнучким, щоб уможливити впровадження нових послуг і технологій без внесення додаткових поправок до законодавства; делегувати широкі повноваження органу державного регулювання, незалежному від національного оператора; забезпечити участь зацікавлених сторін у формуванні правил регулювання. Незалежно від прийнятої моделі регулювання в правилах мають бути чітко визначені права діючих і нових операторів; підтримувати недискримінаційні принципи створення вільного ринкового доступу. Забезпечення загальнодоступності послуг — принцип, що випливає з чотирьох попередніх і вважається найважливішим. Поєднання вільного доступу, гнучкого регулювання, конкуренції та приватних інвестицій неодмінно забезпечать вільний доступ до світової інформації кожного мешканця нашої планети [15]. Подальші дискусії щодо мети ГІІ та способів досягнення її відбулися на двох конференціях найвищого рівня. Першу було проведено 1995 р. у Брюсселі. На ній зібралися політичні лідери, вчені та бізнесмени Великої сімки. Вони наголосили на необхідності приєднання всіх країн, включно з тими, що розвиваються або мають перехідну економіку, до «глобального інформаційного суспільства». Було також вирішено доповнити перелік керівних принципів ще трьома пунктами: дотримання принципу рівних можливостей для всіх громадян; сприяння змістовному, мовному і культурному розмаїттю; визнання необхідності міжнародного співробітництва із зосередженням особливої уваги на країнах, що розвиваються [114]. У другій конференції, що відбулася у травні 1996 р. в південноафриканському місті Мідранді, взяли участь міністри інформації країн Великої сімки та урядовці з усіх регіонів світу, щоб обговорити проблеми країн, які розвиваються, у зв’язку з їх інтеграцією у глобальну інформаційну інфраструктуру. На конференції було поглиблено спільність поглядів, ухвалено принципи, що доповнюють та розширюють Брюссельські рішення. Конференція започаткувала діалог між державами з різними суспільним устроєм, економікою та культурою, які, проте, однаково зацікавлені у нівелюванні розбіжностей у технологічному та політичному розвитку, що мають місце на початку епохи інформатизації. Подібні декларації були прийняті й на інших міжнародних зібраннях, найпомітніші з яких — форуми Азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва та Організації держав американського континенту. На них було досягнуто початку консенсусу з широкого кола питань. Оскільки побудова мереж вимагатиме величезних капіталовкладень, у більшості з тих, хто приймає рішення, знайшла підтримку ідея партнерства між урядами та приватним сектором, за якої на уряди покладається створення фінансових стимулів, тобто надання кредитів і податкових пільг приватним організаціям, що закладатимуть основи інформаційної інфраструктури та керуватимуть нею, а насамперед тим із них, які забезпечуватимуть поширення її на сільські та найслабше розвинені регіони. Але, незважаючи на досягнуті з багатьох питань угоди, на шляху переходу від загальних положень до конкретних дій та зобов’язань залишається ціла низка складних проблем. Оскільки ГІІ передбачає бездоганний взаємозв’язок мереж і держав, уряди всіх країн світу повинні дійти згоди щодо таких аспектів, як: торгівля послугами та устаткуванням, доступність ринків, поширення технологій, дотримання конфіденційності, контроль за змістом, захист інтелектуальної власності, правила комерційних трансакцій та розподілу надходжень від міжнародних телекомунікаційних послуг, структура галузі телекомунікацій та обробки інформації й керування нею. Через такий широкий спектр питань держави неминуче наштовхнуться на фундаментальні відмінності в економічній та політичній філософії. Хоча й більшість з них визнає, що ГІІ принесе рясні дивіденди, довкола конкретних справ і політичних рішень, спрямованих на досягнення цих перспектив, може виникнути серйозна суперечка. Не всі держави з готовністю сприймають ідею приватного володіння та управління засобами телекомунікацій, незважаючи на те, що багато з них вирішили приватизувати національні телефонні компанії і дозволити певну конкуренцію, як правило, в окремих ринкових нішах, зокрема у сфері мобільного зв’язку. Лише в деяких країнах зуміли подолати апаратну несумісність і вирішити проблему цін в умовах конкурентного середовища, коли на ринку з’являються нові постаті, які вимагають доступу до прибутків, що їх мали привілейовані оператори базових телекомунікацій. І жодній державі світу не вдалося забезпечити дійсно загального доступу навіть до найпримітивнішого телефонного зв’язку. Просування на цих ділянках має відбуватися одночасно із розвитком усіх інших компонентів ГІІ. Глобальна інформаційна інфраструктура, що перетинає національні кордони і збільшує економічну та соціальну взаємозалежність, вимагає співпраці на багатосторонніх форумах, на яких мають вироблятися узгоджені правила гри. За відсутності багатосторонньої співпраці уряди, які бажають використовувати ГІІ повною мірою, будуть вимушені вдаватися до двосторонніх переговорів або, у кращому випадку, вирішувати свої проблеми у рамках регіональних чи торговельних блоків. Уряди держав Великої сімки намагаються задовольнити ці потреби, налагоджуючи контакти під егідою різноманітних міжнародних організацій, трьом з яких належить провідна роль. Перша — це Міжнародний телекомунікаційний союз (МТС), спеціалізоване агентство Організації Об’єднаних Націй, що має повноваження вирішувати багато важливих питань, серед найпріоритетніших з яких — технічна стандартизація мереж, обладнання і служб, необхідна для досягнення сумісності інформаційних систем; міжнародний розподіл спектру радіочастот, що має на меті запобігання негативним наслідкам інтерференції за надання безпроводових комунікаційних послуг, проведення трансляції тощо; консультування країн, що розвиваються, з питань керування національними системами зв’язку. До компетенції МТС, за традицією, входить формулювання рекомендацій щодо врегулювання фінансових питань, пов’язаних з транснаціональним передаванням сигналів. Хоча ці рекомендації не є обов’язковими для виконання, більшість держав, що входять до МТС, в основному дотримуються їх. Особливо важливою і суперечливою є проблема взаєморозрахунків, розроблена країнами — членами МТС для визначення тарифів за користування національними мережами одна одної. Згідно з нею сума, яку один провайдер сплачує іншому за те, що той приймає повідомлення і спрямовує його далі за призначенням, має встановлюватися на засадах взаємності та кооперативності, за яких тільки й можливе пересилання сигналів між абонентами по різних мережах. Країни з розвиненим конкурентним середовищем і порівняно низькими цінами для кінцевих споживачів (наприклад, Сполучені Штати) за таких обставин витрачатимуть на експлуатацію зовнішніх мереж значно більше коштів, ніж отримуватимуть за користування власними, а отже, нестимуть великі фінансові зобов’язання перед іншими державами. Другою важливою інстанцією є Всесвітня організація торгівлі (ВОТ). Це багатосторонній форум, де обговорюються та приймаються угоди, що руйнують бар’єри, які стоять на перешкоді міжнародній торгівлі. Держави — члени ВОТ визнали, що розвиток ГІІ вимагає вільнішого доступу до ринку як товарів, так і послуг. В уругвайській Угоді, що стала результатом переговорів, які тривали з 1986 р. по 1994 р., уперше сформульовано багатосторонні правила торгівлі, що лібералізували доступ до телекомунікаційних мереж та їх використання. Ці правила попервах стосувалися передусім новітніх і приватних мереж, що належать великим корпораціям, але не поширювалися на основні види телефонних послуг, які надаються більшості населення. Невдовзі, у лютому 1997 р., після надзвичайно тяжких і затяжних переговорів уряди 68 країн, ринки яких дають 90% світових прибутків від телекомунікацій, досягли нової історичної угоди. Вона накладає на держави — члени ВОТ різноманітні зобов’язання, що в цілому дають змогу компаніям здійснювати інвестиції у телекомунікаційні ринки інших країн і надавати їх населенню базові послуги. Експерти вважають, що в разі дотримання ця угода істотно пожвавить конкуренцію на багатьох світових ринках, знижуючи таким чином споживчі ціни, стимулюючи інноваційні процеси і розвиток новітніх інформаційних інфраструктур. По-третє, у грудні 1996 р. уряди держав — членів Світової організації інтелектуальної власності (СОІВ) ухвалили дві нові угоди, спрямовані на захист інтелектуальної власності. В одній з них ідеться про захист авторського права на матеріали, що публікуються в глобальній мережі Інтернет. Хоча організації захисту прав споживачів перед початком дебатів й висловлювали занепокоєння щодо великих витрат, необхідних для досягнення цієї мети, небажаним ефектом якого стане обмеження можливостей користувачів отримувати інформацію для освітніх та інших цілей, кінцевий варіант документа, на думку багатьох аналітиків, установлює надзвичайно прийнятний баланс між інтересами тих, хто продукує інформацію, і тими, хто використовує її. Це дає підстави сподіватися, що нові правила краще стимулюватимуть провайдерів до подальшого створення інформаційних ресурсів, які надають глобальній інформаційній інфраструктурі майбутнього такої принадності. Отже, ГІІ вимагає взаємопроникнення, взаємопов’язаності та інтеграції мереж, а також спільних зусиль, спрямованих на встановлення правил і започаткування програм, які сприятимуть її побудові. Щоб досягти бажаного результату, національні уряди і приватні оператори повинні домовитися про об’єднання своїх потужностей, дійти до консенсусу щодо основних технічних процедур і поділити між собою тягар інвестицій. Ці кроки вимагатимуть неабиякої гнучкості, децентралізації влади і взаємних зобов’язань. Лише так можна наблизити створення глобальної інформаційної інфраструктури, ресурсу, який має надзвичайно важливе значення для всього людства [114]. За даними, опублікованими ІДС (International Date Corporation) і World Times, у 2000 р. щорічний рейтинг найбільш інформатизованих суспільств (ISI) такі. Перше місце у рейтингу, як і у 1999 р. посідає Швеція; на другій сходинці — Норвегія; на третій — Фінляндія. США знаходиться на четвертій сходинці, тобто перейшли з другого місця на четверте, помінявшись місцями з Норвегією. Відмічається, що суттєвий крок уперед зробила Великобританія — перемістилася з 20-го місця на шосте завдяки швидкому впровадженню мобільного зв’язку. Місце країни визначалося можливістю доступу і прийняття інформації та інформаційних технологій. Дані збиралися по 55 країнах, вага яких у світовому ВП становить 97 %, а витрати на ІТ — 99% світових витрат. Джерела інформації — ЮНЕСКО, IDC, Міжнародний телекомунікаційний союз (ITU), Світовий банк, Freedom House. Інфраструктура Internet також найбільше розвинута у Швеції. Далі йдуть Сінгапур та Австралія. У категорії інформаційної інфраструктури перші три місця посіли Тайвань, Голландія і Данія; соціальної інфраструктури — Норвегія, Гонконг та Японія. Перше місце у категорії комп’ютерна інфраструктура посідають США, за ними йдуть Сінгапур та Австралія.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародне співробітництво у сфері інформатизації» з дисципліни «Економіка та організація інформаційного бізнесу»
