Економічною наукою, як вітчизняною, так і зарубіжною, не вироблено єдиного загальноприйнятого трактування поняття «інформаційна сфера економіки». Для позначення її використовуються різні терміни: «інформаційна економіка» (information economy), «індустрія знань» (knowledge industry), «інформаційна індустрія» (information industry) «інформаційна галузь» та ін. До перших зарубіжних дослідників структури інформаційної сфери слід віднести американського економіста Ф. Махлупа — автора концепції індустрії знань, який цю частину економіки розглядав як сукупність різних об’єктів, що виробляють знання, інформаційні товари та послуги як для себе, так і для інших. Ним було введено поняття «сфера виробництва та розповсюдження знань». Знання — це «дещо, відоме комусь», а виробництво знань — це процес, за допомогою якого «хтось дізнається про що-небудь, до того йому невідоме», навіть якщо воно відоме іншим. Розповсюдженням знань займається «кожний, хто повідомляє вам щось, чого ви не знали, погано знали або забули» [97]. За Ф. Махлупом, «індустрія знань» включає численні види людської діяльності, які можуть бути об’єднані у такі п’ять груп: наукові дослідження та розробки; освіта; засоби масового спілкування; інформаційні машини; інформаційні послуги. У цій індустрії зайняті представники різних спеціальностей: «творці оригінальних знань»; аналізатори; передавачі; перетворювачі інформації; інтерпретатори інформації. Ці види діяльності є складовою валового продукту за трьох умов: 1) якщо їх можна включити в «індустрію знань»; 2) якщо виробництво та розповсюдження знань «вимагає оплачуваних послуг людини або оплачуваних матеріалів та обладнання і ці витрати піддаються обліку»; 3) якщо ці знання є кінцевим продуктом, а не напівфабрикатом. Автори іншого дослідження («Економіка інформації» — дев’ятитомне видання, випуск якого завершено у 1977 р., у США) віднесли до інформаційної сфери економіки вісім великих галузей, а саме: виробництво знань; розповсюдження знань; страхування; рекламу; переробку та передавання інформації; інформаційні товари (від авторучки до ЕОМ); окремі напрями діяльності урядових установ; будівлі, конторське та ділове обладнання і меблі. Ще один американський вчений — М. Порет у кінці 70-х рр. значно вдосконалив концепцію інформаційної економіки та розробив методологію всебічного аналізу її. В основу своєї концепції він поклав поняття «інформаційна діяльність». Інформація, за М. Поретом, — це дані, які організуються та передаються. Інформаційна діяльність включає всі ресурси, використовувані під час виробництва, оброблення та розподілу інформаційних товарів і послуг. Учений розглядає види інформаційної діяльності як своєрідні «будівельні блоки», з яких складається інформаційна економіка як частина національної економіки. У свою чергу, інформаційну економіку М. Порет поділяє на два сектори: первинний, для якого інформаційна діяльність є основною, і вторинний, для якого інформаційна діяльність є допоміжною. Галузі, що входять до первинної частини інформаційної економіки, виробляють товари та послуги, пов’язані з виробництвом, обробленням, розподілом та передаванням інформації. Ця частина економіки забезпечує технологічну основу інформаційних процесів і включає товари та послуги, які безпосередньо переносять інформацію (наприклад, книги), а також прямо використовуються у виробництві, обробленні та розподілі інформації (наприклад, ЕОМ). До цієї первинної частини інформаційної економіки М. Порет включив такі види діяльності: виробництво знань і винахідницьку діяльність; розповсюдження інформації та зв’язок; страхування; координаційні галузі; оброблення інформації; виробництво інформаційних товарів; управлінську діяльність; інформаційну інфраструктуру. Вторинна частина інформаційної економіки охоплює галузі, в яких здійснюється інформаційна діяльність для виробництва «неінформаційних» товарів і послуг. Її досить важко виміряти. До неї входять і так звані інформаційні «квазіфірми», які діють усередині «неінформаційних» галузей і «продають» свій інформаційний продукт тільки в межах цих галузей (у такому разі вартість їх продукту або послуг включається у вартість кінцевого продукту або послуг організації, галузі). Наприклад, інформаційно-обчислювальний центр підприємства будь-якої галузі. М. Порет обраховував частку вторинного сектору інформаційної економіки, яку включав до валового національного продукту, як кількість грошей, що виплачуються «інформаційним працівникам», а також амортизацію від інформаційних машин, які зайняті та використовуються в «неінформаційних» галузях. Усіх інформаційних працівників (інформаційні професії) він поділив на чотири групи: виробники інформації, які створюють нову або готують вже існуючу інформацію для використання в зручній для споживача формі : наукові працівники, «складальники» інформації в науково-технічній діяльності, «виробники» ринкової інформації, консультаційні організації; обробники інформації, пов’язані з отримуванням даних і реагуванням на них: адміністративний та управлінський персонал, персонал, який здійснює контроль і диспетчеризацію, клерки; розподільники інформації, пов’язані з передаванням інформації: викладачі, працівники зв’язку; інформаційна інфраструктура, яка включає види діяльності, пов’язані з обслуговуванням інформаційної технології. Але як відокремити інформаційну діяльність від неінформаційної? «Коли комп’ютерні термінали встановлюються в кабінах вантажівок, на товарних складах, у квартирах менеджерів, у портфелях торгових агентів, термін «конторська робота» позбавляється колишнього значення, залишаючись простим позначенням місця дії», — пише П. А. Страссман [101, с. 25—27]. Він уводить поняття «робота з інформацією», або «інформаційна робота». До цієї категорії входять ті, хто зайнятий обробкою інформації, а не фізичною працею, виробництвом товарів або матеріальних послуг. До них віднесено й тих, хто працює з інформацією неповний робочий день. Згадуючи про те, що Бюро трудової статистики США вже змінило підхід до визначення зайнятості і замість «білих комірців» підраховує зайнятих обробкою інформації, але тільки повний робочий день, П. А. Страссман зазначає, що це зменшує реальний обсяг інформаційної роботи в економіці. «Сучасна тенденція вимагає розглядати інформаційну роботу ширше, не зводячи її до традиційних видів діяльності. Застосування банківських автоматів, наприклад, дало змогу скоротити число службовців, але переклало на клієнтів велику частину роботи, яку раніше виконували клерки та касири. На товарних складах можна знайти операторів-автовантажників, які витрачають, щонайменше, чверть свого часу на перевірку та узгодження вантажних квитанцій і документів. Розсильні, які доставляють товари додому, готують дані для рахунків. Токарі заповнюють бланки нарядів та картки табельного обліку. Корабельні теслярі заповнюють форми, що включають точний підрахунок матеріалів і робочих витрат, необхідних для виконання робіт, зазначених у наряді. Робітник-складальник, який за контрольною панеллю спостерігає роботу повністю автоматичного робота, мало чим відрізняється від оператора за пультом великого комп’ютера. Однак офіційна статистика все ще вважає всіх складальників виробничими робітниками, а до зайнятих обробкою інформації відносять тільки цього оператора»[101, с. 25, 26]. До виробничих робітників П. А.Страссман відносить тільки тих, «чия свідомість і тіло безпосередньо постійно зайняті виконанням фізичної роботи». «… Якщо машиною керують руки робітника, він зайнятий у виробничому процесі, якщо машиною управляє свідомість — це інформаційний процес», — додає він. Заслуговує на увагу ще одне зауваження П. А. Страссмана з цього питання: «У книгах О. Тоффлера «Грядущие потрясения» і «Третья волна» виникнення нового «домашнього виробництва» описується як переміщення інформаційної роботи з контор додому. Тобто народжується новий вид інформаційної роботи, яку раніше людина не могла собі дозволити, а тепер виконує самостійно. Цей новий вид користувацької діяльності починає перетворюватися в справжню економіку самодіяльних підпільних послуг, яка дає змогу відмовитися від витрат на необхідні, але дуже дорогі банківські та юридичні консультації, самому проводити податкові розрахунки, зайнятися професійною підготовкою, самонавчанням і навіть зробити медичне обстеження». Основні причини та шляхи розвитку цього індивідуального інформаційного виробництва в різних країнах можуть бути різними, однак те, що цей процес буде одним з наслідків широкої інформатизації суспільства, не викликає сумнівів. Питання щодо віднесення тих або інших видів інформаційної діяльності до специфічної інформаційної галузі економіки висвітлюються й у вітчизняній літературі. Одним з перших (у 1972 р.) запропонував та обґрунтував доцільність виділення «індустрії інформації» як самостійної галузі народного господарства професор С. П. Куценко [62]. Від довів, що підприємства інформаційної індустрії мають усі основні ознаки, які характеризують будь-яку галузь економіки: сукупність однорідних підприємств або організацій; однорідність продукції або послуг, що виробляються; задоволення однорідних потреб; місце підприємств або організацій в народному господарстві загалом. Дещо пізніше, в 1977 р., тобто практично одночасно з уведенням М. Поретом терміна «інформаційна економіка», академік В. М. Глушков увів у вітчизняну науку поняття «індустрія переробки інформації». Він писав, що цю «інформаційну галузь необхідно організаційно оформити — можливо як спеціальне відомство зі своїми специфічними функціями, іншими, ніж галузі, що виробляють ЕОМ та автоматизовані системи обробки даних» [20]. Існують й інші погляди на інформаційну сферу економіки. Наприклад, К. В. Казанцева виділяє в економіці такі інформаційні галузі, як науково-інформаційна діяльність і системи науково-технічної документації [46]. Н. М. Бузова розглядає народногосподарський інформаційний комплекс (НІК), який охоплює три групи галузей (підгалузей) [10]: ті, що забезпечують НІК засобами виробництва та їх обслуговування, в тому числі: з виробництва обчислювальної техніки та програмних засобів; апаратури передачі даних; з обслуговування засобів ОТ та інших засобів; ті, що розробляють і впроваджують автоматизовані системи різного роду; ті, що випускають кінцеву продукцію НІК: АСУ різного роду, ОЦ на самостійному балансі й на балансі підприємств та організацій, мережі ЕОМ. Необхідно також, уважає Н. М. Бузова, розглянути питання про включення до складу НІК груп галузей, підприємств, виробництв, які забезпечують зазначені вище галузі матеріалами, комплектованням і лініями зв’язку. Розширення складу НІК за рахунок таких груп галузей доцільне лише за умови, якщо виробництво певного виду матеріального ресурсу або послуг зв’язку здійснюється на спеціалізованому підприємстві, продукція якого постачається переважно галузям НІК і не використовується в інших галузях економіки. Ці групи інформаційних галузей виокремлено Н. М. Бузовою за ознакою належності кінцевої продукції НІК до виробництва, управління та навчання. Кінцеву продукцію НІК визначено як результат функціонування АСУ та ОЦ. Об’єднувальний момент для цієї продукції — використання в процесах виробництва, управління та навчання нового виду ресурсу — ресурсу інформаційного, що отримується внаслідок функціонування засобів обчислювальної техніки (ЗОТ) і АСУ. Отже, висновує Н. М. Бузова, новий народногосподарський інформаційний комплекс можна розглядати як нову інфраструктуру, що виникла на сучасному етапі розвитку суспільства [10]. На жаль, у [10] не розглянуто і не обґрунтовано, чому виділено саме такі сфери використання продукції АСУ, ОЦ і ЗОТ. Що таке виробничий, науковий або освітній характер продукції АСУ та ОЦ як інформаційного ресурсу? Який характер має інформаційна продукція як результат функціонування автоматизованих систем, наприклад у медицині, спорті, в інших сферах діяльності? Значний вклад у формування концепції інформаційної сфери економіки зробив Г. Р. Громов [24]. Проте часто вживаючи такі терміни, як «інформаційна сфера», «інформаційний сектор», «інформаційні галузі», він не дає їх визначення. До інформаційних галузей Г. Р. Громов відносить наукомісткі галузі економіки, в тому числі виробництво обчислювальної техніки та програмних засобів, промислову електроніку та зв’язок. Він включає ці інформаційні галузі до складу інформаційного сектору суспільного виробництва і вважає, що нині вони відіграють таку ж роль, яку в період індустріалізації відігравала важка промисловість [там саме, с. 34]. Не однозначний Г. Р. Громов й у визначенні функцій інформаційних галузей економіки — індустрії ЕОМ і галузі зв’язку. То він ототожнює їх із функціями, виконуваними механізмами з переробки сільськогосподарської сировини, а також із транспортними засобами, елеваторами та розподільчою мережею [там саме, с. 21], то визначає функції індустрії ЕОМ або промисловості обробки даних як «виробництво засобів виробництва для інформаційної сфери економіки [там саме, с. 33]. Існують й інші концепції інформаційної економіки. Однією з найвідоміших є запропонована Л. Деєм схема інформаційної галузі (див рис. 1.1), схвалена та уточнена асоціацією інформаційних послуг США [45]. Огляд схеми (за часовою стрілкою, починаючи з сегменту «Змістовна інформація») дає уявлення про інформаційну інфраструктуру, якою її бачать фахівці США. Кожний з восьми сегментів схеми містить різні види діяльності, не всі з яких прямо і виключно пов’язані з інформацією. Але кожний вид діяльності, наведений у сегменті, так чи інакше пов’язаний з інформаційним бізнесом. Змістовна інформація: види діяльності, зазначені в цьому секторі складають ядро інформаційної галузі. Блоки зберігання даних: часто вони пов’язані із засобами масової інформації, але у багатьох випадках утворюють наріжний камінь нового інформаційного бізнесу, незалежного від засобів масової інформації. Допоміжні послуги: широкий спектр послуг, тісно пов’язаних із блоком «Змістовна інформація», що включають чотири види діяльності: обробка «чужої» інформації; підготовка контрактів на інформаційні послуги; послуги «під ключ»; інші послуги. Наступні три сегменти схеми охоплюють різні види діяльності, необхідні для підготовки, обробки та реалізації інформації. Це: Інформаційна технологія: забезпечує запис, зберігання та обробку великих масивів інформації. Інтеграційна технологія: об’єднувальна ланка між блоками підготовки і передавання інформації, яка забезпечує безперервність потоку від джерела інформації до споживача. Технологія зв’язку: апаратура і засоби прийому та зв’язку між пунктами. Два останніх сегменти об’єднують канали «доставки»: Канали зв’язку: доставка інформації кур’єром або з допомогою електроніки. Канали теле- і радіомовлення загального або вузького (у розрахунку на спеціальну аудиторію) мовлення.
Рис. 1.1. Структура інформаційної галузі Ще більше розбіжностей існує в оцінюванні ролі та місця «інформаційної економіки» в економіці загалом. Оскільки на сьогодні ще немає загальноприйнятої концепції інформаційної економіки й відсутні відповідні статистичні дані, то будь-який економічний аналіз цієї частини економіки має суб’єктивний характер. Однак можна виділити деякі об’єктивні стійкі тенденції розвитку інформаційної економіки: науково-технічний прогрес за своєю природою сприяє зростанню інформаційної сфери і збільшенню чисельності осіб зайнятих у ній; загалом інформаційна економіка домінує в економіці розвинених капіталістичних країн за показниками динаміки зайнятості, оплати праці (внаслідок великої питомої ваги високооплачуваних працівників) та іншими показниками; у середньому частка осіб зайнятих в інформаційній економіці, в загальній чисельності економічно активного населення (зайнятого в економіці взагалі) за кожне повоєнне п’ятиріччя збільшувалася на 2,8% і становить на сьогодні в розвинених капіталістичних країнах близько 50%. За деякими даними, до 1988 р. частка осіб, зайнятих в інформаційній економіці США, становила близько 80%. Однак було б несправедливим пов’язувати становлення інформаційної економіки лише із збільшенням кількості осіб, зайнятих у цьому секторі. Адже нині ця ситуація може спричинюватися й тим, що продуктивність інформаційної праці в багатьох країнах значно відстає від продуктивності праці, наприклад, у промисловості. Тому об’єктивнішим показником становлення й розвитку інформаційної економіки слід вважати не зростання кількості інформаційних працівників, а зростання «чистої інформаційної продукції». Спробуємо узагальнити та сформулювати свій підхід до тлумачення поняття «інформаційна сфера» як частини загальної економіки. Під інформаційною сферою економіки розумітимемо сферу суспільно- виробничих відносин, пов’язаних з отриманням і використанням інформаційних ресурсів, сферу інформаційної діяльності людей, пов’язану із переробкою та створенням інформаційних продуктів й наданням інформаційних послуг. Структура інформаційної сфери могла б складатися з двох секторів: первинного і вторинного. Перший сектор має об’єднати структури, пов’язані з розробленням і використанням апаратних і програмних засобів інформатики, нових інформаційних технологій, а також з інформаційним сервісом населення. У цьому секторі інформаційна діяльність є основною. Другий сектор має об’єднати інформаційні процеси та системи всередині інших, «неінформаційних», галузей економіки, пов’язаних із виробництвом і перетворенням сировини, матеріалів та енергії (промисловість, сільське господарство, енергетика тощо). Для цього сектору інформаційна діяльність не є основною. Видами інформаційної діяльності є: виробництво інформації, розподіл і розповсюдження інформації, споживання інформації, обслуговування інформаційної діяльності. Ці види інформаційної діяльності реалізовують інформаційні працівники таких узагальнених професій: виробники інформації; розподільники і розповсюджувачі інформації і працівники, що обслуговують основну інформаційну діяльність, та споживачі інформації. Зазначені види інформаційної діяльності та професій включають і більш «вузькі» сфери діяльності та спеціальності. Виробники інформації поділяються на тих, хто: створює інформацію; готує вже існуючу інформацію для споживання у формі, зручній для споживача; збирає і зберігає інформацію. Розподільники і розповсюджувачі інформації займаються передаванням і наданням інформації споживачам. Серед них можна виділити працівників, що спеціалізуються на передаванні інформації з використанням тих або інших видів інформації та зв’язку. Споживачі інформації отримують інформацію та реагують на неї. Працівники обслуговуючих видів інформаційної діяльності обслуговують інформаційну техніку, інформаційну технологію та інформаційні системи. Та або інша сукупність видів інформаційної діяльності утворює ті або інші специфічні види інформаційного виробництва, які можуть переплітатися як сфери діяльності всередині інформаційних і «неінформаційних» галузей економіки. Причому ті галузі, де наведені види інформаційної діяльності та відповідних виробництв є основними, можна віднести до первинного інформаційного сектору. Структурна побудова галузі залежить від багатьох факторів, серед яких основними є [116]: кількість підприємств (фірм) у галузі; частка ринку, що припадає на одне підприємство, на перші чотири-п’ять підприємств; ступінь диференціації продукції, що випускається галуззю; зміна попиту на продукцію галузі, реакція ринку на відповідні зміни цін; оперативність здійснення змін на підприємствах індивідуальних постачальників у зв’язку зі зміною попиту в галузі; розміри і характер капіталу, необхідного конкуренту, щоб увійти в дану галузь та ефективно вести свою справу; канали розподілу, використовувані індивідуальним постачальником; характер конкуренції між постачальниками продукції в даній галузі (вплив цінового фактора); розміри інвестицій в науково-дослідні роботи і розроблення нових видів продукції, час необхідний для випуску нових товарів; коефіцієнти витрат, ефективність, прибутковість, співвідношення між постійними витратами і змінними, а також загальною величиною витрат, сприйнятливість галузі до впливу зовнішнього середовища (з боку уряду, економічних, технологічних, соціальних факторів); існуючий та потенційний «виклик» з боку інших галузей; практика злиття або об’єднання у даній галузі. Розглянемо галузеву структуру первинного сектору економіки. Передусім в ній виокремлюється сукупність галузей, де панівними (але не єдиними) є види діяльності, що належать до виробництва інформації, — галузі інформаційного виробництва. Причому залежно від відношення тих або інших видів інформаційної діяльності до власне виробництва інформації в галузях інформаційного виробництва можна виділити три групи більш специфічних інформаційних галузей: виробництво інформації як нових знань; підготовка існуючої інформації до використання в зручній для споживача формі; накопичення та зберігання інформації. До першої групи інформаційних галузей належать такі традиційні сфери діяльності: ідеологія та політика, мистецтво, наука, винахідництво та раціоналізація. Відомо, що всі ці види інформаційної діяльності являють собою різні форми відображення дійсності та суспільної свідомості. До другої групи галузей інформаційного виробництва — підготовки інформації до споживання (використання) належать такі традиційні сфери діяльності та види виробництва: видавництво і поліграфія; радіо-, теле-, кіно- і фотовиробництво; проектування і дослідно-конструкторська діяльність. Усі ці інформаційні галузі не створюють нової інформації, однак за їх участю виробництво інформації набуває певного завершення. Наприклад, нове наукове знання оформляється у вигляді проектів і дослідно-конструкторських робіт, нове знання у мистецтві — у вигляді радіо- або телепрограм, кінофільму, фоторобіт тощо. Третя група галузей виробництва інформації — накопичення та зберігання інформації — об’єднує такі галузі людської діяльності та види виробництва, як архівну і бібліотечну справу, створення та ведення різних інформаційних фондів тощо. За їх участю виробництво інформації набуває певного завершення («продукція на складі»). Цю продукцію «зі складу» до споживача доводять інформаційні галузі, що входять до складу наступної специфічної сукупності галузей первинного інформаційного сектору — галузей розподілу та розповсюдження інформації. До цієї сукупності галузей належать такі традиційні сфери діяльності, види виробництва та галузі економіки: освіта, навчання, підвищення кваліфікації кадрів і консультування; пошта, телефон, телеграф, телебачення; театри і кінотеатри; система науково-технічної інформації; книжкова торгівля. Галузями—споживачами інформації, які належать до первинної інформаційної сфери, є: управління (включаючи апарат управління міністерств, підприємств, об’єднань та організацій, що входить у вторинний інформаційний сектор); політичні та громадські інститути; кредитування та державне страхування. Допоміжні галузі інформаційної сфери включають сфери діяльності та види виробництв з обслуговування основних інформаційних галузей первинного інформаційного сектору та інформаційної діяльності галузей вторинного інформаційного сектору. Це передусім галузі, що обслуговують інформаційні техніку, технології та системи, а також їх компоненти. Отже, термін «інформаційна економіка» слід розуміти як економіку інформаційної сфери економіки. Прийнявши розглянуту вище концепцію інформаційної сфери економіки, не важко обчислити її «вагу» в економіці країни, яка являє собою суму «ваг» окремих галузей, що входять до її складу. За орієнтовними підрахунками, вона перевищує 50% ВНП, що співвідноситься з показниками розвинених країн світу. А з цього випливає, що увага до цієї сфери з боку нашої держави та уряду має співвідноситися з увагою, яка приділяється їй у цих країнах [60].
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Інформаційна сфера економіки та її структура» з дисципліни «Економіка та організація інформаційного бізнесу»
