Основні елементи ринкової економіки та її інформаційна складова
Розпад адміністративно-командної системи господарювання і перехід до ринку в нашій країні виявив брак спеціальних знань про структури і механізми ринкової економіки. У сучасній мовній практиці термін «економіка» має, щонайменше, три значення: сукупність виробничих відносин суспільства, його економічний базис; національне господарство країни, яке включає галузі матеріального виробництва і невиробничої сфери; наукова дисципліна, що займається вивченням секторів (промисловість, сільське господарство, послуги) і галузей господарства країни або окремих її регіонів, а також деяких умов та елементів виробництва. У кожному конкретному випадку ми вкладаємо в цей термін конкретне значення: якщо йдеться про те, що соціалістичній економіці притаманне явище постійного дефіциту, то мається на увазі перше значення; якщо говоримо, що економіка країни перебуває у кризовому стані, то маємо на увазі стан національного господарства загалом; якщо ж говоримо, що вивчення економіки допомагає зрозуміти рішення уряду, розвиток бізнесу, поведінку населення, то маємо на увазі економічну науку. Саме останнє значення є ключовим у цьому навчальному посібнику. Існує досить багато визначень економіки як науки. Не аналізуючи їх, скористаємося найбільш поширеним [94]: економіка — це наука про те, як окремі люди і суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їх участі, використовують обмежені ресурси для виробництва корисних продуктів і розподіляють їх серед різних груп людей. Успішне вивчення економіки саме по собі не є запорукою успіху в житті, в підприємницькій діяльності. Навчитися успішному веденню бізнесу можна тільки займаючись бізнесом. Але знання економічних проблем необхідне не лише тим, хто в своїй професійній діяльності тісно з ними пов’язаний. Теоретична економіка вчить розуміти складний економічний світ, формує громадську свідомість, виробляє економічний тип мислення. У сучасному світі не зустрічаються ні суто командні економіки, де все, від виробництва до розподілу, регулюється державою, ні суто ринкові, де держава взагалі не втручається у виробництво і розподіл. Сучасна ринкова економіка — це змішана економіка, в якій виробництво розвивається під дією власних ринкових сил, що спрямовують підприємницьку активність виробників, а держава регулює цей процес, установлюючи правову структуру бізнесу і контролюючи дотримання її, здійснює різні соціальні та політичні програми [71]. Отже, сучасна ринкова (змішана) економіка — це надзвичайно складний господарський організм, який складається з механізмів внутрішнього (ринкового) і зовнішнього (державного) регулювання. Оскільки у посібнику розглядається така специфічна сфера економіки, як інформаційна, нагадаємо основні деталі та інструменти ринкового механізму. Це необхідно для розуміння питань, які розглядаються у взаємодії із загальними законами та закономірностями ринкової економіки. Основними суб’єктами господарської діяльності в ринковій економіці є домашні господарства, організації бізнесу та уряд (держава). Такий поділ відображає дві сфери економічної активності людей [71]: споживчу сферу економіки — її основною економічною функцією є споживання кінцевих продуктів і послуг, що виробляються бізнесом. Структурною одиницею цієї сфери економіки зазвичай є «середня» сім’я, що веде окреме домашнє господарство, має спільну власність, отримує спільний дохід і має у середньому сталу структуру витрат; сферу ділової активності — саме вона є головною. Структурними елементами цієї сфери економічної діяльності є організації бізнесу та урядові (державні) інститути. Урядові (державні) інститути — це, здебільшого, неприбуткові бюджетні організації, що виконують функції державного управління країною та регулювання економіки на різних рівнях — від загальнонаціонального до місцевого. Організації бізнесу — це, в основному, приватні фірми різного господарського статусу — від індивідуальних до великих акціонерних компаній. Основною їх функцією є виробництво товарів і послуг для домашніх господарств та уряду, тобто задоволення індивідуальних і суспільних потреб нації. Отже, сфера ділової активності може бути поділена на державний (суспільний) і приватний сектори. Суспільний (державний) сектор включає міністерства, місцеві органи влади, установи соціального забезпечення та охорони здоров’я, навчальні заклади, збройні сили, публічні (державні) організації (наприклад, бібліотеки), відкриті акціонерні товариства, націоналізовані галузі промисловості, тобто ті, що не підлягають приватизації (наприклад, енергетика). Домашні господарства, бізнес і держава взаємодіють на трьох різних ринках: 1) ринку кінцевих продуктів і послуг; 2) ринку факторів виробництва; 3) фінансовому ринку. На ринку кінцевих продуктів і послуг діють усі три типи господарських суб’єктів. При цьому бізнес є виробником і продавцем товарів, а уряд (держава) та домашні господарства, здебільшого, — покупцями. Характер взаємодії різних типів господарських суб’єктів має суттєві відмінності. Розрізняють споживчий ринок продуктів і послуг — як результат взаємодії бізнесу з домашніми господарствами, ринок продуктів і послуг — як результат взаємодії бізнесу з урядом; і ринок проміжних продуктів і послуг — як результат взаємодії бізнесових структур. Споживчому ринку притаманна класична схема взаємодії: товари спочатку виробляються бізнесом, потім надходять на ринок, залишаючись у власності бізнесу, і тільки після цього купуються домашніми господарствами, тобто переходять у їх власність. На цьому ринку продаються і купуються товари найрізноманітніших найменувань — від будинків та автомобілів до побутової техніки та продуктів харчування. Організаційно споживчий ринок — це мережа магазинів роздрібної торгівлі, які спеціалізуються на окремих видах товарів, чи універсальних супермаркетів та різноманітних підприємств сфери послуг. Економічно ці магазини та підприємства — організації бізнесу, приватної (індивідуальної або колективної) форми власності. Ці організації бізнесу вважаються виробниками, хоча здебільшого вони є лише торговими організаціями, оскільки пропонують товари та послуги споживачам. На відміну від споживчого ринку переважна кількість державних витрат має форму урядових замовлень на виробництво бізнесом різноманітної продукції та послуг загальнонаціонального значення (проведення фундаментальних наукових досліджень, розроблення та виробництво озброєння, будівництво доріг тощо). Тобто робота виконується бізнесом відповідно до контракту, в якому заздалегідь, ще до виробництва продукції, визначаються її ціна, кількість та умови поставки. Отже, ринок продуктів і послуг для уряду за своєю сутністю є ринком контрактів. Він значно стійкіший за споживчий ринок у зв’язку із попереднім розподілом ризику між бізнесом та урядом. По суті, ринок проміжних товарів і послуг між організаціями бізнесу є також ринком контрактів. Визначальною характеристикою цього ринку є перехід продукції з власності виробника у власність споживача в результаті акту купівлі-продажу. У сучасній ринковій економіці основними факторами виробництва є праця, земля, капітал і підприємництво. Будучи власністю домашніх господарств, вони є специфічним товаром, який купує бізнес для виробництва продуктів і послуг за цінами, що формуються під дією попиту з боку бізнесу та пропозиції з боку домашніх господарств. Ринок факторів виробництва, по суті, складають три взаємопов’язаних ринки: ринок праці, ринок землекористування і ринок капіталу. Основною особливістю ринку факторів є те, що товар-фактор у результаті акту купівлі-продажу не переходить у власність покупця, тобто фірм, а залишається власністю продавців, тобто домашніх господарств. Іншими словами, залучення у виробництво факторів, що належать домашнім господарствам, має радше ознаки їх оренди бізнесом для тимчасового використання за певну плату, ніж продажу факторів у власність бізнесу. Фінансовий ринок є своєрідним «нервовим центром» економічного організму ринкової економіки. Це надзвичайно складна структура з великою кількістю учасників — фінансових посередників. На ньому присутні як продавці, так і покупці, є товар, що продається та купується. Але цей товар особливий — гроші, що надаються у користування на певний час у формі займів під зобов’язання або назавжди — під акції. Механізм ринкової економіки значно складніший від механізму адміністративно-командної системи. Щоб ринковий механізм функціонував ефективно, необхідні певні умови та інститути у сфері економічних відносин, технологічних структур виробництва, соціальних і політичних структур. Їх заведено називати ринковою інфраструктурою. Поняття «ринкова інфраструктура» досить різнопланове й містке. Не вдаючись до аналізу різних підходів до його визначення, зазначимо, що зазвичай під ринковою інфраструктурою розуміють увесь комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно-економічні умови для функціонування механізму регулювання обміну між товаровиробниками (організаціями бізнесу) та державними (урядовими, суспільними, приватними) інститутами як суб’єктами регулювання ринкових відносин. До ринкової інфраструктури включають: товарну біржу, біржу цінних паперів (фондову біржу), валютну біржу, комерційні банки, інститут маклерства, ярмарки, салони, аукціони, магазини, дилерські фірми, комерційні інформаційні центри, рекламні агентства тощо. Головною задачею їх є сприяння ефективній взаємодії клієнтів. Ще донедавна товарний ринок і його інфраструктура пов’язувалися в основному з організацією та технологією руху продукції до споживача і менше — з послугами: торговельними, інформаційними, сервісними, ремонтними, консультаційними, банківськими, юридичними та ін. Ці послуги на товарному ринку утворюють складну організаційно-технологіну систему для створення і доведення товару до споживача, окремі ланки якої, розростаючись, перетворюються на самостійний вид економічної діяльності та бізнесу. Елементи ринкової інфраструктури можна об’єднати у певні системи: товарну, фондову, кредитну, інформаційну тощо. Незабаром вирішальний вплив на економічні процеси чинитиме саме інформаційна інфраструктура, яка створює новий простір для бізнесу. Існують різноманітні визначення інформаційної інфраструктури, проте всі вони неодмінно пов’язані з інформаційними технологіями та інформаційними системами. Найбільш поширеним є тлумачення, запропоноване фахівцями США, де інформаційна інфраструктура, розвитком якої постійно опікується держава, є однією з найрозвиненіших у світі. Інформаційна інфраструктура — це не тільки обладнання для передачі, зберігання, оброблення даних, голосу, образів. До неї входять різноманітні пристрої, у тому числі камери, сканери, клавіатури, телефони, комп’ютери, перемикачі, компакт-диски, кабелі, проводи, оптичні кабелі, лінії передачі, монітори, принтери тощо. Інформаційна інфраструктура об’єднує різні компоненти, не віддаючи жодному з них вирішальної переваги. Крім технічних, цінність інформаційної інфраструктури визначається такими її компонентами, як: інформація, яка може мати вигляд наукових або ділових баз даних, записів звуків, бібліотечних архівів тощо; програмне забезпечення, яке дає змогу користувачам маніпулювати даними, отримувати доступ і переглядати великі масиви інформації; стандартні мережі і коди передавання, які полегшують установлення взаємозв’язків між мережами, забезпечують захист інформації і надійність мереж; фахівці зі сфери інформаційного бізнесу, які створюють інформацію, програмні продукти, обладнання. Завдяки розвитку інформаційної інфраструктури кардинально змінюються всі ланки ланцюга від виробництва до споживання. У виробників з’являються можливості значно знизити витрати, вони отримують нові ефективні важелі управління. Споживачі набувають необмеженого доступу до інформації, що сприяє реалізації їх інтересів. Уже сьогодні розвиток інформаційної інфраструктури став індикатором добробуту, випереджаючи традиційні сектори економіки. За останні 10 років ВВП країн «великої сімки» зріс приблизно на 25%, а щорічні витрати на обчислювальну техніку збільшилися на 30%. За даними International Data Corporation (ІДС), тільки в 1997 р. у світі було продано комп’ютерного обладнання на 345 млрд дол.; обсяг продажу ринку програмного забезпечення становив 223 млрд дол. (без 150 млрд дол., витрачених на сервісні послуги й комп’ютерну обробку інформації) [95]. У 1999 р. у всьому світі на інформаційні технології було витрачено близько 850 млрд дол. У США за даними інформаційного агентства корпорації Cisco Systems, у пов’язаних з ними галузях обертається понад 300 млрд дол., що більше, ніж у будь-якій окремо взятій галузі, зокрема енергетиці, металургії, верстатобудуванні тощо. Економіку інформаційних технологій у США обслуговує близько 1,2 млн кваліфікованих фахівців. Дослідження компанії The Strategies Group показали, що кількість користувачів Інтернет у США перевищує 100 млн осіб (понад 50% дорослого населення). International Data Corporation прогнозує до 2003 р. збільшення кількості користувачів Інтернет у світі до 500 млн осіб [95]. Розвиток інформаційних технологій спричинив появу нової економічної категорії — інформації. В економічних ученнях, що існували до цього, розглядалися три складові виробництва — природні ресурси, праця і капітал, які, як відомо, заміщують одна одну. Ще донедавна неможливо було уявити у цій ролі інформацію, зокрема через труднощі, пов’язані з трудомісткою та високою вартістю технології збирання, передавання та опрацювання даних. Сучасні ІТ дають змогу використовувати величезні масиви даних у режимі реального часу, причому за вартістю, що постійно знижується. Як наслідок, інформація стає більш важливою складовою виробничого процесу, ніж традиційні компоненти — природні ресурси, праця і капітал. Наприклад, як один із способів зменшення оборотного капіталу за рахунок ІТ можна використати системи оперативного управління виробництвом і доставки комплектовання, завдяки чому не тільки вивільняються складські приміщення, а й взагалі відпадає потреба в складуванні. Виникли нові галузі виробництва, саме існування яких засноване на комп’ютерній обробці інформації. Ефективна економічна діяльність у цей час базується на перетворенні інформації, яку можна визначити як цілеспрямований обмін упорядкованими даними (отримання і передавання відомостей) між господарськими або іншими структурами і фізичними особами. Можна сказати, що інформація є мірою впорядкованості та стійкості економічної системи. Спрощено останню можна розглядати як сукупність впливів людини на деякі ресурси з метою задоволення своїх потреб, у процесі якого багато разів відбувається перетворення інформації. Сучасне матеріальне виробництво базується на індустріальних технологіях, які все більше вимагають розширеного обміну інформацією, тобто залежать від ступеня досконалості процесів обробки даних. Загалом, взаємодія суб’єктів виробництва має виключно інформаційну сутність. Притаманне ринковій економіці вільне волевиявлення людей складається через аналіз різнорідної інформації (вона може бути викривленою, спрямованою на зміну споживчого попиту, усунення конкурентів тощо). Отже, економічні процеси завжди є результатом перетворення інформації. На них значно впливають умови створення, опрацювання і передавання даних. Навколишня реальність у ході все активніших дій з перетворення інформації стає інформаційним середовищем, яке часто називають кіберпростором, або інфосферою. Сукупність засобів обчислювальної техніки і високошвидкісних комунікаційних каналів дає можливість інфосфері не тільки нагромаджувати і розповсюджувати інформацію, а й впливати на світову економіку. Остання поступово починає функціонувати в умовах об’єднаного ринку, коли наявні товари віртуально зосереджені в одному місці. Географічні, етнічні, політичні та інші кордони все менше перешкоджають обміну економічною інформацією, який набуває глобального характеру. Унаслідок розглянутих вище процесів праця перетворюється з одноманітної рутини на творчу діяльність, засновану на знанні. Інформаційна діяльність стає вирішальною складовою як виробництва, так і споживання. Її можна розглядати як єдину субстанцію, що об’єднує предмети, засоби і продукти праці. Виробники прагнуть заздалегідь дослідити кон’юнктуру ринку, готові заплатити великі гроші за відомості про продукцію конкурентів, витрачають значні кошти на рекламу тощо. Як і будь-який товар, цінну інформацію можна продати і купити. Але на відміну від матеріальних благ, на ринку яких присутня не тільки готова продукція, а й напівфабрикати, інформаційні ресурси найчастіше набувають вартості тільки у готовому вигляді. У традиційному виробництві його обсяги пропорційні капітальним витратам, індустрія ж інформаційного суспільства цьому класичному постулату економічної теорії не підкоряється. Так, навіть студент здатний написати комп’ютерну програму, вмілий продаж якої іноді може принести мільйонні прибутки. Можливі й протилежні ситуації, коли багаторічні наукові дослідження не дають результатів, що окупають витрати. Звична для нас економіка побудована на законах власності, тобто володіння деякими матеріальними об’єктами (спорудами, знаряддями праці тощо). При цьому важливими є географічне розташування об’єкта, наявність природної сировини, близькість енергетичних і людських ресурсів, транспортних шляхів і багато іншого, в тому числі можливість монопольного використання. Очевидно, що нафтова свердловина на березі моря, за інших рівних умов, дає більший прибуток, ніж аналогічна в сейсмічно активній зоні або у зоні вічної мерзлоти. Отже, цінність матеріальних ресурсів має просторову сутність. Цінність же інформаційних ресурсів заснована на часовій сутності, тобто, як правило, інформація є найціннішою в момент її виникнення (створення). З тиражуванням цінність її значно зменшується. Саме часова сутність інформації лежить в основі біржових спекуляцій, інвестиційної привабливості наукових розробок, рекламних прибутків засобів масової інформації (ЗМІ) тощо. Створення інформаційного продукту не має значних відмінностей від традиційного матеріального виробництва, хоча часто вважається, що така відмінність є суттєвою. Подібна ілюзія обумовлена тим, що копіювання інформаційного продукту (аналог масового індустріального виробництва) набагато дешевше за розроблення. Однак вартість проектування і підготовки до виробництва будь-якого масового товару (наприклад, автомобіля) також набагато перевищує вартість зразка з конвейєра. Ніяка продукція не виникає в закінченій формі, тому інформація, яка дає змогу виробляти, приміром, автомобіль, набагато дорожча за нього самого. Отже, в цьому плані запис інформації на диски з подальшим продажем нічим не відрізняється від виробництва та реалізації автомобілів. Звичайно, споживачу необхідно мати автомобіль як корисну річ, а не якусь абстрактну конструкторсько-технологічну інформацію. Для нього не є корисними матеріали, що входять до складу автомобіля (наприклад, метал, скло, пластмаса тощо), йому потрібний саме складений і налагоджений виріб, що виконує певні функції. Останні можуть бути реалізовані й тоді, коли замість вказаних використатимуться інші матеріали (наприклад алюміній, броньоване скло тощо). При цьому споживча вартість автомобіля за незмінних характеристик залишиться на колишньому рівні. У будь-якому виробництві вартість сировини завжди буде незначною порівняно з вартістю готового виробу, тобто насамперед оцінюється саме інформація. Цим і пояснюється економічний прорив Японії, а пізніше й Південної Кореї, які скуповували патенти, передові ідеї та реалізовували нові технології без власних сировинних ресурсів. Особливістю сучасної індустрії є те, що виробництво обходиться дуже дешево у разі одночасного збільшення зусиль і витрат на генерацію нових ідей, пошук та обробку інформації, яка багато в чому зумовлює цінність товару для споживача. Інформаційні технології поступово починають впливати вирішальним чином не тільки на виробництво, а й на споживання. Дійсно, готові матеріальні продукти з необхідними споживчими якостями можуть бути вироблені в будь-яких обсягах. Але як налагодити їх продаж, переконати покупця зробити вибір з великої кількості виробників на свою користь? У сучасній економіці вирішальним фактором посиленої реалізації стає логотип (товарний знак), що є результатом інформаційних процесів. Він несе інформаційний образ товару незалежно від способу формування такого образу (будь-то активна рекламна кампанія або багаторічна бездоганна служба реальних речей). Тому сьогодні саме логотип визначає ціну товару, відводячи витратам на виробництво допоміжну роль. Як наслідок, значна частина ціни задається вже не в заводських цехах, а в службі маркетингу і реклами. Так, перші зразки китайської електроніки, що створювалися на обладнанні і за технологією провідних світових фірм, мали досить високі споживчі характеристики. Але відсутність визнаних торгових марок не дала їм змоги посісти гідне місце на ринку, що призвело до зниження цін. Відсутність прибутку спонукала до порушення технології, використання дешевої некваліфікованої праці. Це обумовило масовий випуск неякісної продукції. Лише деякі фірми, свідомо працюючи на межі банкрутства, поєднували підтримку якості на належному рівні з інвестиціями в рекламу. В результаті їх продукція стала конкурентоспроможною. Приклад — китайська фірма Genius, яка поступово перетворюється на одного з провідних світових виробників периферійного обладнання для комп’ютерів. Інформаційна складова не тільки впливає на структуру капіталу, а й змінює виробничі та ринкові параметри продукції. Однак сучасні концепції не завжди визнають за нею роль вирішального ресурсу. Звичайно, за поверхового розгляду може скластися думка, що використання інформаційних технологій являє собою тільки подальший розвиток науково-технічного прогресу (НТП), що веде до традиційного зниження капіталовкладень, зростання продуктивності праці тощо. Насправді ж інформація інтегрується практично з усіма ресурсами економіки (сировиною, енергією, працею, фінансами, технологіями, управлінням та ін.), докорінно змінюючи їх властивості. Внаслідок цього вона виступає не тільки як сукупність деяких даних, але і як складова ВВП [95]. Як капітал інформація може розглядатися і в масштабі держави і застосовно до приватної власності. Причому людина може збанкрутувати внаслідок нераціонального вкладення особистих коштів, утратити все майно після природного або політичного катаклізму, але завжди має можливість зберегти свій інформаційний капітал як сукупність накопичених знань, умінь і навичок. Світовий ринок стає все відкритішим і дає можливість будь-якій країні придбати як сучасну техніку, так і технології її виробництва. Однак будь-якій техніці притаманне швидке моральне старіння, уникнути якого можна тільки експлуатуючи інформаційний капітал. Економічна перевага розвинених країн багато в чому зумовлена наявністю фахівців високої кваліфікації, які не тільки мають певний рівень знань, а й постійно вдосконалюють їх. Для економіки найбільша перевага ІТ полягає у зменшенні часу виконання та вартості транзакцій. У виробництво впроваджено безпаперовий обіг документації, успішному маркетингу сприяє комп’ютерне моделювання, вартість оформлення біржової або фінансової операції зменшилася з декількох доларів в офісі до декількох центів в електронній системі. Ясна річ, остання покищо не спроможна зробити висновок щодо правильності підготовленого документа, раціонально вибрати торгових партнерів або вигідно перепродати пакет акцій. Прийняття рішень було і залишається прерогативою керівників, для більшості з яких навіть найдосконаліша інформаційна система є джерелом проміжних даних, але ніяк не готовою стратегією управління. Отже, використання потенціалу сучасних інформаційних технологій для підвищення ефективності виробництва та вплив інформаційної діяльності на економіку взагалі дали поштовх до бурхливого розвитку специфічної сфери економіки — інформаційної.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Основні елементи ринкової економіки та її інформаційна складова» з дисципліни «Економіка та організація інформаційного бізнесу»
