Значну частину свого життя Раймонд Кеттелл (Raymond Cattell) присвятив створенню повної карти можливих властивостей людської особистості. Саме він уперше визначив практично вичерпний список нормальних і аномальних темпераментних або структурних рис. Потім Кеттелл перейшов до виміру динаміки особистості, знайшовши при цьому риси, які він назвав мотиваційними. На думку Кеттелла, знаючи структуру і динаміку особистості, можна успішно передбачати поведінку конкретної людини. Теорія особистості Кеттелла більшою мірою ґрунтується на психометричних процедурах, а не на клінічних дослідженнях. Кеттелл починав свою роботу, не маючи жодних початкових переконань щодо структури особистості. Використовуючи індуктивний метод, він зібрав кількісну інформацію з трьох джерел: реєстрації реальної поведінки людей упродовж їхнього життя (L-дані), свідчень самих людей про себе (Q-дані) та результатів об’єктивних тестів (Т-дані), обчислив взаємну кореляцію величин, сформував кореляційну матрицю і з неї вивів первинні фактори. Ці фактори здобувають психологічне значення у сфері трьох категорій властивостей особистості – темпераменту, здібностей та мотивації. Загалом Кеттелл виокремлює 35 особистісних рис: першого порядку – 23 риси, властиві нормальній особистості, та 12 патологічних рис. Ці фактори корелюються між собою, що дає змогу провести повторний факторний аналіз і виявити принаймні вісім рис другого порядку. Ці первинні та вторинні фактори в теорії Кеттелла мають назву «основних рис особистості», але всі вони переважно є темпераментними рисами. Кеттелл також класифікував здібності й мотиваційні риси. Зокрема, мотиваційні, або динамічні, риси поділено на вроджені спонукання, або ерги, та набуті за допомогою культурного впливу мотиви, які мають назву сем. Усі вони є елементами динамічних ґрат, до яких також входять атитюди. Після майже шістдесятьох років роботи Кеттелл, який ставив перед собою завдання намалювати повну карту особистості, досяг успіху у створенні вичерпної кваліфікації особистісних структур, а також розробив метод, що дозволяє передбачати поведінку. Англійський учений німецького походження Ганс Айзенк (Hans Eysenck) (1916–1997) увійшов до історії психології як творець чотирирівневої ієрархічної моделі людської особистості. Як і Г.Р. Кеттелл, Айзенк користувався для своєї побудови математичним апаратом факторного аналізу, однак його підхід відрізнявся від підходу Кеттелла за кількома найважливішими пунктами. По-перше, він застосовував гіпотетико-дедуктивний метод обробки матеріалу, перед тим як використовувати факторний аналіз. По-друге, він виокремлював не 35 рис, а лише три базові типи (types). По-третє, вважав факторний аналіз лише одним зі способів знаходження відповіді на найважливіші питання, які стосуються теорії особистості. Найбільше на теорію особистості Айзенка вплинули погляди трьох учених: Сіріла Берта (Cyril Burt), Чарльза Спірмена (Charles Spearman) та Івана Павлова. Теорія Айзенка містить сильний психометричний і біологічний компоненти. Айзенк був глибоко переконаний у тому, що риси особистості й типи визначаються насамперед спадковістю. На початку 70-х років ХХ ст. він взяв участь у відомій дискусії про спадковість інтелекту, виступивши на захист Артура Дженсена (Arthur Jensen), який наполягав на тому, що коефіцієнт інтелекту (IQ) не підвищується завдяки цілеспрямованому соціальному впливу, а більшою мірою визначений генетично. Книга Айзенка «Суперечка про коефіцієнт інтелекту» (The IQ Argument, 1971) різко суперечила загальноприйнятим поглядам. В історії психології Айзенк залишиться блискучим полемістом і творцем оригінальної ієрархічної теорії особистості. Його теорію типів розроблено на основі математичного апарату факторного аналізу. Цей метод припускає, що люди мають різні відносно постійні особистісні якості, або риси, і що ці риси можна виміряти за допомогою кореляційних досліджень. Айзенк застосовував дедуктивний метод наукового дослідження, починаючи з теоретичних побудов, а потім збираючи дані, які логічно відповідали цій теорії. Айзенк встановив чотири критерії для ідентифікації факторів. По-перше, слід отримати психометричне підтвердження існування фактора. Другий критерій – фактор повинен мати властивість спадковості і задовольняти генетичній моделі. Третє – фактор повинен мати сенс з погляду теорії. Останній критерій існування фактора – це його соціальна доречність (social relevance), тобто потрібно показати, що математично виведений фактор має причетність (не обов’язково суто причинне) до соціальних явищ. Айзенк сформулював концепцію ієрархічної чотирирівневої моделі людської особистості. Нижній рівень – специфічні дії або думки, індивідуальний спосіб поведінки або думки, які можуть бути, а можуть і не бути характеристиками особистості. Другий рівень – звичні дії або думки, які за певних умов повторюються. Третій рівень – риси особистості, а четвертий, вищий рівень організації поведінки, – це рівень типів, або суперфакторів. Тоді як Кеттелл виокремлює 35 рис першого порядку, Айзенк будує свою теорію лише на трьох ширших біполярних суперфакторах: екстраверсія/інтроверсія, невротизм/стабільність і психотизм/суперего. Риси Кеттелла не можна прямо порівнювати з трьома типами Айзенка, оскільки риси Кеттелла належать до третього рівня ієрархічної структури, а типи Айзенка – до четвертого. Екстраверсія характеризується товариськістю й імпульсивністю; інтроверсія – пасивністю і замисленістю; невротизм – тривожністю і звичками; стабільність – відсутністю таких; психотизм – антисоціальною поведінкою; а суперего – схильністю до співпереживання і співпраці. Айзенк робив особливий акцент на біологічних складових особистості. Відповідно до його теорії, вплив навколишнього середовища практично не важливий для формування особистості. На його думку, генетичні фактори набагато більше впливають на подальшу поведінку, ніж дитячі враження.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Факторні теорії особистості» з дисципліни «Психологія особистості»
