Вибір особистістю свого життєвого шляху та його корекція
Усвідомлення людиною свого суб’єктивно-оптимального життєвого шляху є важливим елементом її особистої зрілості. Це чітко зафіксовано в означеннях, які вказують на відсутність такого усвідомлення, – «недолуга» або навіть «безпутна» людина. Соціальний досвід багатьох поколінь, який відобразився в цих виразах, засвідчує, що в кожної людини, попри різноманіття можливих напрямів руху в житті, є один напрям, призначений саме для неї, тобто «свій» шлях. Людина народжується з індивідуальним набором інтелек-туальних та емоційних задатків, що перетворюються згодом на здібності, інтереси, мотиви поведінки й діяльності. Якщо вона вибирає ті сфери життєдіяльності, для яких володіє необхідними задатками, то швидше розвивається й демонструє успішність, яка значно перевищує середній рівень. Цей гіпотетичний набір задатків позначимо як потенціал розвитку. На прагматичному рівні суб’єктивно-оптимальним можна вважати такий життєвий шлях, який за своїми умовами й вимогами до людини цілковито відповідає її потенціалу розвитку. На мета-форичному рівні це не що інше, як глибинно-психологічна визначеність до індивідуальної місії, для реалізації якої людина прийшла в цей світ. Визначеність життєвого шляху, на жаль, не означає його очевидної призначеності. Людина вибирає шлях, керуючись якимись підставами або волею обставин, тобто вибір залежить від причин, які не мають практично жодного стосунку до її реальних задатків. Тому досить імовірними є помилки вибору. У юності вони неминучі, оскільки досвід перевірки себе в різних видах діяльності ще незначний, а точність саморозуміння – мінімальна. Гнучкість психіки, що розвивається, в принципі дає змогу молодим людям адаптуватися до будь-якого, навіть найбільш невідповідного для себе виду занять. Помилковість вибраного життєвого шляху стає очевидною в дорослому віці. Тривале проходження «не своїм» шляхом призводить до розриву між свідомою поведінкою й потребами, закладеними в потенціал розвитку. Цей розрив суб’єктивно виявляється в появі дисфоричних переживань і підвищеної нервово-психічної напру-женості. Найяскравішими виявами дорослої «недолугості» є так звані «синдром вигорання» в професіях, пов’язаних з публічною діяльністю, а також «криза середини життя», яка припадає, на думку різних авторів, на вік від 35 до 45 років. Особливість цієї кризи в тому, що вона формується поступово в соціально й психологічно успішних людей. Психологічний дискомфорт, що наростає в міру становлення кризи впродовж тривалого часу, не має для них логічної підстави: суб’єктивно окремо все в житті добре, а загалом – погано. Замаскованість внутрішньої причини дискомфорту робить неможливою цілеспрямовану боротьбу з нею і врешті-решт призводить до неординарних вчинків і поведінки. В еволюції тваринного світу сформувалися відмінності в психічному складі чоловічої й жіночої особин, важливі для цієї проблеми. Зокрема, йдеться про меншу в середньому схильність до навчання, ригідність способів розумової діяльності й поведінки, вузьку спрямованість задатків потенціалу розвитку в чоловічої особини. Тому чоловіки набагато частіше не виявляють «свого» шляху й не спроможні повноцінно адаптуватися до того шляху, на який уже стали. Першим кроком з кризи у бік «свого» шляху є усвідомлення того, що дисфоричні стани – наслідок системної кризи життя, а не набір особистих ускладнень, що ситуативно склалися. Попри відносність суб’єктивної самооцінки, можна рекомендувати для самодіагностики декілька сформованих підсвідомістю індикаторів, які виявляють факт проходження життям «не своїм» шляхом: 1. Відчуття, що постійно не щастить, «усе складається всупереч...». Переживання такого відчуття зумовлене тим, що «не своя» мета, мета, яка лежить поза «своїм» шляхом, не запускає роботу підсвідомого мислення. Тому результати роботи свідомого мислення не доповнюються узагальненими відомостями (за всім обсягом інформації, наявної в досвіді людини щодо завдання, яке вона розв’язує) у формі інтуїції. Обмеження інформаційної основи рішення, яке людина ухвалює, тільки його свідомою частиною різко знижує адекватність планування й зумовлює невисоку успішність дії. 2. Утома від досягнень, неприємна втома як постійне переживання. Втома «не своєї» дії пов’язана з тим, що підсвідомість відмовляє їй у безпосередньому інтересі як найбільш ефективному стимуляторі працездатності, а діяльність, яку виконують здебільшого завдяки вольовій напрузі, є надзвичайно енерговитратною й тому виснажливою. 3. Відсутність повноцінного задоволення (радості, гордості, тріумфування) від досягнутого успіху, відсутність радості від довгоочікуваних подій або перемог. Суб’єктивну відсутність радості від успіхів можна вважати найбільш точною вказівкою на помилковість вчинених дій. Її можна трактувати як повідомлення підсвідомості про те, що досягнута мета не була посправжньому «твоєю». Отже, в сенсі просування індивідуальним життєвим шляхом жодного досягнення немає, і тому нема емоційного підкріплення виконаної роботи. Глибинний сенс перерахованих індикаторів полягає в тому, що вони ненав’язливо створюють такі суб’єктивні умови, які підштовхують людину до відмови від діяльності. Механізмом кризи є втрата динамізму в розвитку особистості. Невизначеність власного «Я» і свого майбутнього – провідна проблема юності. Її людина розв’язує через випробування себе в різних справах і ситуаціях (звідси підліткове «Хочу все знати», «Треба все в житті спробувати»). Унаслідок таких зусиль хлопець поступово визначається з тим, ким він є. І в такий спосіб потрапляє в психологічну пастку з далекосяжними наслідками. Його суб'єктивне «Я» стає вельми локальною територією, яка відрізняється від «Не-Я» (від невизначеності) заборонами й самозаборонами. Саме надвизначеність сьогодення стає з часом провідною проблемою дорослості. Припинення змін у собі і в світі – це і є завершення життя. Частиною загальної втрати психологічного динамізму стає окостеніння картини навколишнього світу. Насправді, скільки людей, стільки існує в чомусь різних картин світу, зокрема прямо протилежних за своїми основоположними позиціями, і уявлень один про одного. Однак для будь-якої дорослої людини є самоочевидним і не потребує жодних обґрунтувань, що її уявлення про себе і навколишній світ достатньо точні й головне – об’єктивні, а якісь відхилення від них у партнера по життєдіяльності – свідчення поганого знання ним «реального» життя, слабкості розуму або нечесності. У цих обставинах становище людини, яка переживає кризу середини життя, по-справжньому драматичне. Усі її спроби з допомогою логіки «підправити» своє життя без радості принципово приречені на невдачу. Дифузне переживання того, що «все не так, як треба», відчуття «втрати сенсу життя» тому й виникають, що за цих уявлень про свої можливості в цьому суб’єктивному світі прагнення до «правильного» життя (енергійного, ефективного й радісного) у принципі не можливо задовольнити. Конкретні форми усвідомлення дорослою людиною «свого» життєвого шляху можуть бути безконечно різноманітні. Тому накреслимо основні етапи такого усвідомлення. Вважають, що в розгорненому вигляді відшукування шляху складається з трьох послідовних етапів: усвідомлення кризи, самоідентифікація, реорієнтація. Усвідомлення того, що життя зайшло в безвихідь і подальше існування в колишній формі неможливе, вимагає від людини значної мужності. На піку переживання безглуздості свого існування в кожної дорослої людини є можливість вибору одного з трьох рішень: 1. Злякатися неминучих потрясінь колишнього устрою життя, опанувати себе й зробити вигляд, що все гаразд. Відчайдушно зайнятися чим-небудь: роботою, риболовлею, наведенням ладу в будинку, читанням і т. д. Фактично, це шлях поступової деградації душі, її омертвіння, за яким – руйнування тіла (підвищений кров’яний тиск, інфаркт, інсульт, виразка, гормональні розлади). 2. «Вибити клин клином», заглушити відчуття безглуздості життя більш інтенсивними переживаннями. Убогість мети породжує убогість використовуваних при цьому засобів: алкоголь, прагнення до ризику як такого, розгульний спосіб життя, рідше — вживання наркотиків. Самогубство — найрадикальніший із засобів цього роду. 3. Почати послідовно руйнувати свій колишній світ. У шкаралупі звичних уявлень, звісно, погано – і задушливо, і затхло, і тісно. Але, з іншого боку, вона оберігає від невідомості й пов’язаних з нею небезпек і знегод. Тому будь-хто, хто вирішить від неї звільнитися, має бути готовим до того, що спочатку «на волі» він натраплятиме здебільшого тільки на нові труднощі й проблеми. Правда, вони будуть якісно іншими, ніж у його колишньому світі. Самоідентифікація полягає в повному, діяльному й, відповідно, не спотвореному вираженні ззовні й усвідомленні свого «Я». Кожному, напевно, знайомі сумно-солодкі думки на кшталт: «Ах, якби я тільки міг... (якась суб’єктивно приваблива дія), але ж... (мотивування, чому цього не слід робити)». Поки все привабливе реально не доступне, ілюзії неможливо відокремити від істини. Лише за умов повного вираження себе ззовні можна повною мірою побачити, ким ти є. Пришвидшенню процесу самоідентифікації може істотно допомогти спілкування з професійним психологом (консультантом, психотерапевтом). «Неозвучені» думки про себе і світ можуть залишатися скільки завгодно довго непослідовними й суперечливими – сама людина цього не помічає. Як і для вирішення багатьох інших завдань, для точного саморозуміння необхідна зовнішня дія (розповідь), спрямована в зовнішній світ (на консультанта). Завдання консультанта при цьому полягає в тому, щоб стати розумним дзеркалом, у якому клієнт зможе побачити всього себе без звичних йому спотворень, ретуші й «білих плям». Під реорієнтацією розуміють відшукування (відкриття для себе) нової орієнтовної основи в сприйнятті й оцінці обставин і ситуацій світу. Поки людина дивиться навколо себе «колишніми» очима, вона зможе побачити лише те, що бачила й раніше: колишній світ, колишні проблеми, колишню нездатність їх якось розв’язати. Людина, яка намагається вибратися з життєвої кризи, обов’язково запитає консультанта: «То що ж мені робити?». Але складність відповіді полягає саме в тому, що весь набір дій, доступних людині в цей момент, є органічним елементом її минулого життя, і їхнє використання може призвести лише до її тимчасової реанімації. Єдиною адекватною дією під час кризи є відмова від стереотипних для себе, «очевидних» і «об’єктивно зумовлених» очікувань, установок і реакцій. Помилки у виборі й подальшій корекції суб’єктивно-оптимального життєвого шляху є неминучими і в цьому сенсі нормальними. Подолання життєвої кризи (за допомогою її усвідомлення, самоідентифікації, реорієнтації) веде до повнішого й точнішого розуміння «свого» шляху, переживання усвідомлення свого життя і задоволеності ним.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Вибір особистістю свого життєвого шляху та його корекція» з дисципліни «Психологія особистості»
