«Особистість — суб'єкт діяльності, інтегратор психічних проце¬сів людини, системна властивість індивіда як соціальної істоти; особ¬лива соціальна якість, що формується у системі соціальних стосунків, яку не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро осо¬бистості — система мотивів, спрямованість» [122, с. 186]. Таке розу¬міння особистості передбачає її дослідження і розуміння у всій сукупності найрізноманітніших зв'язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдно¬сті зі становленням, формуванням і розвитком особистості та її основ¬них компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих, вольових і моти¬ваційних). У психології розвитку немає єдиної точки зору щодо психічного роз¬витку. Дж. Дасей і Дж. Траверс запропонували порівнювати теорії психічного розвитку за такими проблемами психології розвитку: а) що важливіше в психічному розвитку — біологічне (Б), психічне (П) чи соціальне (С)? б) рівномірний (Р) чи нерівномірний (Н) перебіг розвитку? в) він стабільний (Ст) чи мінливий (М)? г) є сенситивні періоди (СП) у розвитку чи розвиток є розгортанням «повного потенціалу» (ПП)?
Табл. 2-1. Основні характеристики теорії психічного розвитку Проблеми Теорії психічного розвитку
3. Фрейда Ж. Піаже Л. Виготського Б. Скінсра А. Бандури Е. Ериксон Б, П чи С? БП БП ПС С С ПС Рчи Н? Н Н Р Р Р Р/Н Ст. чи М? Ст Ст М М М М СП чи ПП? СП СП ПП ПП ПП СП На основі цих проблем провідні теорії психічного розвитку дістали таку характеристику (табл. 2-1) [6.2, с. 6]. Таким чином, всі вищезазначені теорії виходять із загальнонаукового принципу детермінізму, який спровідною ознакою світової психоло¬гії розвитку. Вони визначають можливі причини психічного розвитку: біологічні, психічніта соціальні. Але між ними немає єдності в погля¬дах на основні детермінанти розвитку людини взагалі та логіки психіч¬ного розвитку зокрема. Дж. Дасей і Дж. Траверс з метою виходу з цієї безвихідної ситуації та на основі систематизації кількох тисяч до¬сліджень і ґрунтовної характеристики кожного віку психічного розвит¬ку створили біопсихосоцісільну модель всевікового розвитку людини (табл. 2-2) [62, с. 7]. Відповідну інтерпретацію отримали й теорії психічного розвитку, зокрема, теорії Зиґмунда Фройда і Жана Піаже визначаються як б'юпснхосоціальні, Льва Виготського і Ерика Ериксона—як біо-психосоціальні, Береса Скінера і Альберта Бандури — біопсихо-соціальні. Табл. 2-2. Біопсихосоціальна модель всевікового розвитку людини
Складові моделі Зміст складових біологічна гени, запліднення, вагітність, народження, фізичний і руховий розвиток, здоров'я, статева зрілість психічна пізнавальний розвиток, інформаційні процеси, розв'язання проблем, навички мислення, сприймання, мовлення, моральний розвиток, самосвідомість, образ тіла соціальна належність, взаємозв'язки, взаємодії, освіта, групи, телебачення, стрес, шлюб, сім'я Для усунення різних тлумачень проблеми розвитку деякі автори, зо¬крема представниця школи Л.С. Виготського Л.Ф. Обухова, створили узагальнювальну схему аналізу психічного розвитку (табл. 2-3) [62, с. 7]. Табл. 2-3. Основні параметри психічного розвитку Теорії Параметри психічного розвитку
хід чинники дже¬рело форма специфіка рушійні сили 3. Фройда Е. Ериксона Б. Скінера А. Бандури Ж. Піаже соціалізація: від індивідуального до соціального біологічні і соціальні в людині пристосування відповідність онтогенезу філогенезу поєднання чинників Л. Виготського розвиток вищих психічних функцій: від соціального до індивідуального морфо-фізіологічні особливості мозку, спілкування поза людиною привласнення підпорядкування суспільно-історичним законам навчання, діяльність
Якщо для переважної кількості теорій психічний розвиток є проце¬сом соціалізації дитини, тобто переходом від біологічного до соціаль¬ного, то для Льва Виготського — якісними змінами у психіці в ході ускладнення зв'язків дитини з дійсністю. Таким чином, у сферу дітей потрапляє і біологічне, і соціальне. Це означає вихід за межі постулату безпосередності (коли психічний розвиток є наслідком впливу на пси¬хіку біологічних або ж соціальних чинників) і перехід у радянській пси¬хології до постулату опосередкування. Такий підхід означає: «психіч¬ний розвиток слід розглядати крізь призму зв'язків людини зі світом, в які вона вступає протягом свого життя. Він здійснюється в ході цих зв'яз¬ків і, як і психіка взагалі, опосередковує їх» [62, с. 8-9]. Формою таких зв'язків, на думку представників школи Л.С. Виготського, є діяльність — динамічна система стосунків, що опосередковуються психікою. Посту¬лат опосередкування чітко простежується в дослідженнях Олексія Леонтьева, Петра Гальперина, Данила Ельконіна, Артура Пет-ровського, Маї Лісіної та ін. Григорій Костюк розумів психічний розвиток як вияв єдності біо¬логічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятли¬ва до соціальних умов, бо вони змінюються у зв'язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових ви¬дів діяльності. Чинниками психічного розвитку він вважав дозрівання, навчання і виховання. Він відбувається нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над вже утвореними. В процесі такої надбу¬дови виникають суперечності—.рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомі¬стю, несвідомим, самосвідомістю„активністю, що виявляються через спілкування та діяльність [47]. Отже, процеси опосередкування є багатофункціональним механіз¬мом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювальна й інструментальна, які забезпечу¬ють, з одного боку, діяльність, а з другого — разом з діяльністю розви¬ток і саморозвиток психіки людини. Таким чином, у сучасній психології під поняттям «розвиток» розу¬міють: 1) складний системноорганізований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, сторони, рівні, що мають спі¬ралеподібний і багатоступінчастий, дискретний і неперерв¬ний, диференційований та інтегрований характер; 2) перехід кількості в якість і навпаки, тенденцію руху від ниж¬чого до вищого, що має повторювальний, спадковий і непо¬воротний характер; 3) розвиток, що відбувається в єдності і боротьбі протилеж¬ностей; 4) вищий тип руху. Він має такі основні закономірності. «Процес розвитку має, по-перше, поступальний характер, коли про¬йдені вже ступені ніби повторюють відомі риси, властивості нижчих, але повторюють їх.на вищій базі. По-друге, розвиток характеризується неповоротністю, тобто не ко¬піюванням, а рухом на новому рівні, на новому закруті спіралі, коли реалізуються результати попереднього розвитку. По-третє, розвиток являє собою єдність протилежностей, що бо¬рються та які є внутрішньою рушійною силою процесу розвитку. Йдеться про протилежність у самій сутності предметів, як принципу будь-якого саморуху. Власне розв'язання внутрішніх суперечностей і призводить через стрибок до нового етапу розвитку, переводячи його на новий за¬крут спіралі, при взаємозалежності та нерозривному зв'язку всіх сто¬рін розвитку» [122, с. 9]. Отже, розвиток людини — це процес кількісних і якісних змін в її організмі під впливом різноманітних детермінант: зовнішніх і внутріш¬ніх, керованих і некерованих. Результат розвитку людини — це становлення людини як біологічного виду і як соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком і включає морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни. Соціальні зміни в людині передбачають її активне опанування соціальним досвідом, їх перехід у внутрішній світ, усвідомлену активну участь людини у суспільнокорисній діяльності та виконання певних соціальних ролей. Отже, основними напрямами розвитку людини є: — анатомо-фізіологічний (збільшення і розвиток кісткової та м'язової систем); — психічний (формування свідомості, самосвідомості, провід¬них рис, властивостей особистості, когнітивних, почуттє¬вих і вольових процесів тощо); — соціальний (набуття соціального досвіду, у тому числі на¬самперед духовного, опанування соціальними функціями тощо). Основні тенденції розвитку особистості в онтогенезі: перша — це єдиний цілісний процес неперервного дорослішан¬ня; друга полягає у неповторності окремих вікових періодів, що роблять свій специфічний внесок у загальний процес фор¬мування особистості. Опанування людиною духовним досвідом людства у взаємодії з ін¬шими компонентами її розвитку є предметом зацікавлення педагогіки як науки. Психологічні й педагогічні науки мають обґрунтувати шляхи, механізми вдосконалення процесу виховання особистості, процесу, який, на думку Льва Виготського, має сприяти «завтрашньому дню дитячо¬го розвитку», випереджаючи цей розвиток, який відбувається протягом усього життя людини, але особливо інтенсивно — у дитячому і юнаць¬кому віці. Сукупність цих змін сприяє переходу індивіда в категорію особистості та набуттю нею своєрідної неповторності й оригінальнос¬ті, тобто індивідуальності. Отже, розвиток людини як особистості має два боки: об'єктивний і суб'єктивний. Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвит¬ку. На думку Івана Підласого, «формування передбачає певну закін¬ченість людської особистості, досягнення рівня зрілості та стійкості. Поняття «формування» ми вважаємо такою педагогічною категорією, яка ще не встановилась...» [88, с. 28-29]. Виділяють види розвитку і формування особистості: стихійний, ці¬леспрямований, саморозвиток і самоформування. Отже, розвиток особистості являє собою прогресивно направлений соціально обумовлений процес становлення людини як суспільної істо¬ти. Основним способом буття людини є розвиток. На думку Василя Давидова, розвиток особистості включений у загальний психічний розвиток людини. Відповідно, формулюється принцип єдності психічного розвитку з розвитком особистості (Л.С. Виготський, СЛ. Рубінштейн, О.М. Леон¬тьев, Л.І. Божович, Д.Б. Ельконін, Б.Ф. Ломов, В.В. Давидов, М.Г. Яро-шевський та ін.). При цьому необхідно розрізняти специфіку розвитку як власне психіки, так і особистісного розвитку. Наприклад, на думку Сергія Рубінштейна, індивідуальні власти¬вості — це не одне і те ж, що і особистісні властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особистість. У процесі психіч¬ного розвитку «дитина стає... членом суспільства... Послідовні стадії в її розвитку і є не чим іншим, як окремими ступенями цього перетворен¬ня»,— наголошував Олексій Леонтьев [58, т. 1, с. 302]. Але, водно¬час, ці два види розвитку взаємообумовлені, складають нероздільний і цілісний процес. Тому вони взаємно детермінують розвиток як психі¬ки, так і особистості. «Розвиток особистості — процес закономірних діалектичних змін, формування і перетворення суб'єкта діяльності, його свідомості, сис¬теми мотивів і потреб, взаємин. Розвиток психіки — закономірні необоротні зміни структури і змі¬сту психічних процесів у часі: у філогенезі — в ході біологічної еволю¬ції виду, в онтогенезі— у процесі індивідуального розвитку» [122, с. 187-188]. Розвиток дитини як особистості та головний напрям цього розвитку залежить від основних факторів її формування, тому що дитина є учас¬ником різноманітних соціальних зв'язків і взаємин, які включаються у процесі своєї діяльності та спілкування. При цьому вона вчиться бути особистістю, розвивається як особистість і утверджується як особис¬тість. Безперечно, основні напрями та зміст цього розвитку, в основно¬му, визначені конкретними суспільно-історичними умовами. Але, вра¬ховуючи активність розвитку дитини як особистості в цьому процесі, важливе значення має її здатність до самовираження, самовияву, само¬регуляції, самоутвердження, самовизначення, самоіснування і самоак¬туалізації. Все це відбувається в діяльності, бо основою і суттю проце¬су становлення особистості є характер і зміст діяльності, яка служить сталим субстратом розвитку особистості, забезпечуючи їй вихід за межі власних можливостей. Тому сучасна науково-педагогічна думка має ці¬леспрямовано проектувати розвиток особистості вихованця.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Розвиток психіки і розвиток особистості» з дисципліни «Військова психологія»
