Франк, Манфред (Frank, Manfred) Hap. 1945 p., Німеччина. Філософ і теоретик герменевтики Разом із Юрґеном Габермасом сучасний німецький філософ і дослідник літератури Манфред Франк був найважливішою постаттю серед тих, які визначали ідентичність німецької теорії з кінця 1970-х pp. Заанґажованість Франка в постмодерністське мислення складна і суперечлива. Франк коротко згадує про "Condition postmoderne" ("Постмодерні умови") Франсуа Ліотара у своїй п'ятій лекції циклу "Що таке структуралізм?". Звертаючись до Ліотара, Франк має намір прояснити історичні та філософські передумови, які лежать за неострукту-ралістськими припущеннями про відкриті структури та нерепрезентаційний контекст мови. Він дивиться на теорію Ліотара як на спробу переосмислити поняття історії та їхні легітимні функції з антиуніверсалістської перспективи. Хоча Франк і критикує Ліотара за відсутність конкретності та неспроможність сформулювати стабільні альтернативи до сучасних умов, він шанує ту незгоду з кількома способами мислення, які панують у сучасному суспільстві, що знайшла свій вираз у мисленні Ліотара. Десь між німецькою публікацією книжки "Що таке неоструктуралізм?" (1983) та наступним текстом Франка, який має стосунок до постмодернізму, есе "Нездатність індивідуальності йти назад. Роздуми з приводу суб'єкта, особи та індивіда і їхньої проголошеної "постмодернізмом" смерті" (1986), у мисленні Франка відбулася важлива зміна. З посередника між французькою та німецькою теорією, який наголошував на взаємній важливості обох традицій, Франк перетворився на переконаного оборонця німецької традиції, ставлячи під сумнів леґітимність постструктуралістського/пост-модерністського руху взагалі (зверніть увагу на лапки, в які взято слово "постмодернізм" у назві його есе, опублікованого 1986 p.). Втім, його аргументи досі залишаються тими самими. Франк вірить у те, що суб'єкт повинен відігравати визначальну роль у застосуванні мови (мова не говорить сама, а говориться суб'єктом) і що мовні акти, принаймні до деякої міри, "індивідуальні"; це означає, що їх не можна повністю зрозуміти лише на основі їхньої глибинної структури. Якщо Франк користувався цими ж аргументами й раніше, то чим пояснити зміну в його настроях, що сталася в 1983—1986 pp.? Біля витоків Франкового невдоволення постмодернізмом цілком могли бути політичні уподобання, подібні до уподобань Габермаса, чий головний внесок у дискусію навколо постмодернізму був опублікований 1985 р. під назвою "Філософський дискурс сучасності". У своєму опублікованому 1992 р. есе "Філософські роздуми про параноїчно-критичний метод" Франк нападає на екстремізм неострук-туралізму, що знаходить вияв у цілковитому нехтуванні ним раціонального розуму, та на політичні наслідки такої його позиції: "Старий колоніальний володар Розум був вигнаний із країни, і на його місце прийшов їді Амін Дада" (Frank, 1994: 143). Після свого розриву з не-оструктуралізмом Франк, як і Габермас, в останні роки змістив фокус своїх філософських інтересів, зацікавившись англосаксонською аналітичною філософією.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Франк, Манфред» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
