Фіш, Стенлі (Fish, Stanley) Нар. 19 квітня 1939 p., Провіденс, Род-Айленд, США. Літературний критик і політичний теоретик Як на критика, що виступав проти уявлень про гнучкі міждисциплінарні зв'язки, Стенлі Фіш пройшов крізь забагато різних дисциплін, і його не так легко ототожнити з якоюсь конкретною школою або рухом. Проте зі своєї власної унікальної перспективи він допомагав популяризувати в академічних колах США чимало ідей, пов'язаних із постмодернізмом, і власна праця Фіша спирається на принципи та тенденції, спільні для найвизначніших представників європейського постмодернізму. Як і Мішель Фу-ко, Фіш відсунув значення від таких його традиційних центрів, як текст і автор; як і Жан-Франсуа Ліотар, Фіш твердив, що хоч закон мусить бути підпорядкований універсальним категоріям, він завжди тимчасовий у своєму застосуванні. І, нарешті, антифундаменталістська 455 та антиесенціалістська позиція в багатьох аспектах робить його однодумцем Жака Дерида. Теоретична праця Фіша почалася з його прочитань літератури XVI та XVII ст.ст. (за винятком драматичної). У своєму дослідженні "Захоплений зненацька гріхом" (1967) Фіш виходив із теологічної передумови Мілтона, що правдива віра — це наслідок радикальної непевності щодо волі Божої, й обертає її на теорію прочитання "читач-реакція". Суперечності, які ми подибуємо у "Втраченому раї", вважає Фіш, не є знаками слабкості тексту, не вимагають вони й розв'язання. їхнє призначення радше в тому, що читач мусить їх подолати, перш ніж прийде від внутрішніх сумнівів до віри. У своєму класичному літературно-критичному творі "Чи є в цьому класі текст?" (1980) Фіш відмовився від уявлення про ідеального читача і натомість звернувся до поняття "інтер-претаційних спільнот". І справді, мабуть, найліпше есе з його книжки, "Інтерпретуючи Va-гопит", — зразок своєрідної драматизації зміни в мисленні Фіша. Інтерпретаційні спільноти, за Фішем, визначаються правилами інтерпретації. Ці правила роблять можливою зрозумілість і визначають, які конкретні інтерпретації вважати правильними, а які — хибними. Навіть якщо ці правила здаються читачеві природними, різниця між приписуванням значення текстові та приписуванням значення інтерпре-таційним спільнотам полягає в тому факті, що інтерпретаційні правила не природжені, а завчені, а тому підпорядковані змінам. Всяке значення — результат інтерпретації. У своїй праці "Робити те, що виходить природно" (1989) Фіш, як і Поль де Ман, відкидає платонівську ідею, що риторика — це просто омана, призначення якої — затемнювати істину. Ставши на позицію Аристотеля, Фіш твердить, що політика і дискурс залежать від риторики. Він критикує рух "критичні правничі студії" за підтримку хибної ідеї, що ми зможемо колись прийти до кодифікованого права, яке не буде риторичним за своєю суттю. Як вважає Фіш, поряд із законом є справедливість, але справедливість не є чимось абсолютним, і вона визначається динамікою риторичного обміну, так само як текстуальне значення залежить від контексту, прив'язаного до інтерпретаційних спільнот, які постійно змінюються. Величезний вплив, який справила книжка "Чи є в цьому класі текст?", пояснюється тим фактом, що вона свідчила про певне критичне об'єднання між "новою критикою" і "теорією". Фіш застосовував тонкі формальні прочитання канонічних текстів, щоб відкрити обмеження форми, ті точки, в яких форма перетинається зі стабільністю значення. В цьому розумінні сприйняття праці Фіша віддзеркалювало сприйняття постмодернізму американським літературним істеблішментом, що був навчений уважно читати, а отже, навчився сприймати й текстуальні аргументи європейських пропагандистів постмодернізму. Праця Фіша в 1990-х pp. безпосередніше торкалася політичних проблем. Фіш твердив, що праві привласнили собі спершу ліберальні терміни, такі як "свобода слова" та "рівність . Це могло статися тільки тому, вважає Фіш, що такі абстракції, як "свобода слова", не мають універсального природного змісту, а натомість завжди застосовуються для утвердження конкретної, зацікавленої політичної позиції. Що можна вважати свободою слова, а що — наклеп-ництвом, ніколи не буває чимось самоочевидним, а завжди розглядається відповідно до правил політичної боротьби. У подібний спосіб Фіш боронив гуманітарні науки від тих, хто заявляв, ніби вони втратили свої позиції охоронців культури, з огляду на свій дедалі більший професіоналізм. Професіоналізм, твердив Фіш, неминучий, і намагався протистояти тому, що вважав зростанням мазохізму в літературних студіях, кажучи, що людина не повинна вибачатися за високий рівень своїх професійних можливостей. Але навіть воюючи проти непрофе-сіоналізму та проти тієї думки, що людина може вільно перетинати кордони різних дисциплін, просто кажучи, що вона їх перетинає, Фіш погоджувався, що так само як той факт, що правила інтерпретації видаються природними, є підтвердженням факту, що обминути інтерпретаційні спільноти ніяк не можна, непрофесіона-лізм засвідчує силу професійних імперативів. І справді, існування професіоналізму в певному розумінні означає, що ідеологія професії сприймається поважно.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Фіш, Стенлі» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
