Смисл і питання трансценденції не можуть бути приписані насамперед котрійсь одній із двох дисциплін, релігії чи філософії. Вони прийшли в сучасну західну культуру через успадкування ритуалів, міфів, вірувань та думок, що прямо чи непрямо звертаються до певного виду присутності, яка перебуває в самій середині (і трансцендентно її переступає) переміни, страждання, 448 смерті та відчуття того, що людське життя, можливо, абсолютно не має сенсу. Вперше відчуття трансцендентності прийшло на Захід зі спадщиною стародавніх греків та євреїв і їхнім злиттям у юдаїзмі та християнстві. Цей смисл трансцендентності виражається в образах Бога, людської природи або даного в божественному одкровенні племінного та культурного знання. У більшості випадків такі образи приносять із собою або виражений, або початковий образ універсальності. Мабуть, немає жодного аспекту в західному відчутті світу, що був би більш насичений емоціями та почуттями, аніж відчуття того, що ми перебуваємо в лоні незнищенної трансцендентності. До тієї міри, до якої постмодерністська культура піддає сумніву це відчуття, вона кидає виклик афективному та рефлективному стрижневі, з яким ідентифікує себе головний потік наших традицій. Але постмодерністське сприйняття також постало з цих традицій. Ті, хто його безсумнівно започаткував — Фрид-рих Ніцше, Мартін Гайдеґер, Жак Дернда та Мішель Фуко, — високоерудовані історики західної думки та практики, і чимало їхніх конструктивних думок виникли під час читання най-фундаментальніших текстів. Постмодерністська філософія бере свої початки з марґіналізова-них або прихованих аспектів наших традицій, із рухів, що були супротивними до головного потоку, а проте належали до домінантних аспектів культури, рухів, які свого часу були придушені, або знехтувані, або відкинуті через те, в який спосіб вони реалізувалися. Так, наприклад, описи Ніцше функцій та продовження помсти й обурення при утворенні цінності "добра" або Гайдеґерова версія питання буття в західній метафізиці зверталися до таких аспектів традиційного знання й думки, які були підпорядковані головному потокові думки й оцінки. Але підпорядковані елементи, навпаки, допомагають визначити ті самі процеси, через які відбувається підпорядкування, процеси, які приховують і зберігають і те, що підпорядковується, і той факт, що саме підпорядкування має місце. Ці традиційно забуті або відкинуті елементи також надають великого динамізму та сили думкам Ніцше та Гайдеґера. Цей вид зв'язку з марґіналізованими аспектами нашої традиції, а також пристосування до маргіналізацн як такої і характеризують постмодерністську філософію. Компоненти, що були відкинуті традицією, та їхнє виразне розкриття створюють рух, апорії та великою мірою мовчазні джерела, з яких постмодерністська філософія бере свій початок і стимули для розвитку. Постмодерністська свідомість постала з успадкованого знання, яке їй суперечить і від якого вона відходить. "Відчуття трансцендентності" в головному потоці західної культури утворює рівноправне поєднання почуттів і думок, які є тим місцем, де народжуються сили, що чинять їй найактивніший опір, і постмодерністська філософія великою мірою черпає свою снагу саме з тих сил, що їх афекти та рефлексії цього відчуття підкоряли, заперечували, остерігалися або намагалися виключити. Первісну силу можна також виявити в тих радикальних перетвореннях відчуття трансцендентності, що повільно розвивалися в західній думці протягом двох останніх століть. Детальний опис цього процесу вимагає дбайливого дослідження творчості багатьох філософів та зв'язків між їхніми вченнями. Проте в цій статті ми зможемо заторкнути лише найостанніші з таких праць.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблема трансценденції» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
