Практика постмодерністського театру: бриколаж і політика авторитету
Бриколаж, радше метонімічний, ніж метафоричний прийом упорядкування, став тим терміном, якому віддають перевагу, коли описують постмодерністський театр у тому, як він визначає гетерологічну зацікавленість. Конкурентні елементи в бриколажно структурованій сценічній діяльності постулюються не так, щоб створювати уніфіковане бачення або консенсус, як це, певно, відбувається у випадку однорідного поняття, що стоїть за модерністською технікою колажу. Бриколаж, у тому значенні, в якому вперше застосував цей термін Клод Леві-Строс у своїй праці "Неосвоєна думка", означає вічне повернення того самого (Ніцше), "безперервна відбудова з тих самих матеріалів, це завжди колишні цілі, до яких звертаються, щоб вони зіграли роль засобів: значущі зміни в означенні й навпаки" (цит. за: Newman, 1989: 132). Безперервна відбудова з тих самих матеріалів є очевидною в драматургічній техніці постмодерністського театру Вустер-групи та Гайнера Мюлера, оскільки в кожній з їхніх вистав застосовується зіткнення різних текстів. Вустер-група під керівництвом Елізабет Леконт створила радикальну форму письма сценічної діяльності, що включає в себе зіткнення привласнених текстів, узятих із таких різних категорій, як традиційна сучасна драма ("Наше місто", "Випробування"), популярна культура (кабельне телебачення, японські науково-фантастичні фільми), особисті наративи (самогубство в родині), табуйовані порнографічні тексти, шаржі й карикатури. Мюлер у "Гамлет-маши-ні" розробляє ідеї, взяті з шекспірівського текс- 414 ту, протиставляючи їм образи з життя родини Менсон, східноєвропейської історії та власної біографії. Фрагменти текстів вирізаються, переробляються й подаються в ширшій медійній сценічній формі, що постійно руйнує свої підвалини. Орієнтуючись на зроблене Роланом Бар-том розрізнення між текстами "для читання" і "для писання", вистави Вустер-групи та Мю-лера вимагають активної участі читача/глядача в театральному процесі (сценічній виставі). Читацький підхід до театру ставить під знак запитання систему, яку ми застосовуємо, щоб сфоку сову вати, розділяти та диференціювати (жанр, історію, стиль, ідеологію). Руйнування системи диференціації дозволяє усунути довільні розрізнення між "піднесеним" і "низьким" мистецтвом або між "правильною" та "хибною" політикою. Відкрита система (система розрізнення, différance) дозволяє відмовитися від диференціації, створення цінностей та оцінки моралі, що в свою чергу засвідчує неоднозначність постмодерністської свідомості. Ця двозначність розподіляє свою невизначеність між авторитарними ідеологіями театру, позбавляю-чи їх повноважень у міру того, як вони піддаються перехресному опитуванню, запрошуючи пасивного глядача, наче активного читача, за-анґажуватися і працювати під час сценічної вистави. Бриколажна форма (Мюлер, Бауш, Фор-мен та Вустер-група) часто "загортає" в пост-модерністську техніку традиційні практики театру. Тому такі усталені драматургічні елементи, як ритм вистави, що виконує функцію уніфікації, фінальні образи, що діють як розв'язання або варіації попереднього матеріалу, кінець або завершення дій та ідей або ідентифікація постановника з персонажами драми, вихоплюються з традиції і не обов'язково усуваються. Підступаючи до проблеми засвоєння елементів сучасної драми в постмодерністському театрі, важливо пам'ятати, що коли постмодерністська вистава запозичує модерністську естетичну стратегію або ідеологічну парадигму, ця вистава неодмінно скасовує модерністське "мислення", пов'язане з масивом матеріалу. Наприклад, уявіть, що театральна компанія запозичує фрагмент п'єси Піранделло "Sei personaggi in cerca d'autore" ("Шість персонажів у пошуках авто- ра"), щоб включити його в ширший бриколаж сценічної діяльності. Філософські образи цього тексту Піранделло, якщо прочитати їх "історично", можуть запропонувати модерністські інтерпретації щодо вибудуваної природи суб'єктивності та ілюзії "реального". Проблеми репрезентації та відтворення реального є предметами зацікавлення і сучасної драми, і постмоде-рністського театру. Проте в постмодерністській праці будуть залишені позаду модерністські прочитання, які, у випадку Піранделло, витлумачують його твір як трагікомічну дилему екзистенціального жаху, зосереджену на суб'єкті перспективу падіння людини у ворожій порожнечі. Постмодерністська праця пропонує натомість ту саму неможливість розділення реального та ілюзії, але з перспективи децентрованої суб'єктивності, де диференціація — це Галюцинація, а "глибина значення" нехтується, оскільки відбувається ліквідація референціалів (див. Бодріяр). Філіп Аусландер та Девід Севрен багато писали про політику авторитету (повноважень) у постмодерністському театрі та сценічній діяльності. Вони порушують питання, чи досі можлива справді трансгресивна форма мистецтва, що, як ми знаємо, потрапило в пастку культурної логіки пізнього капіталізму, який постулював проникнення економічного начала в усі сфери суспільства. Одне слово, чи можливі форми опору у сценічній діяльності? Ці автори висунули припущення, що сценічна діяльність як опір можлива через відмову від сценічної діяльності як від "харизматичного іншого". Постмо-дерністський театр намагається оформитися поза моделлю дидактичної освіти, поза традиційною структурою сценічної діяльності, в якій суб'єкт, що грає на сцені, протиставляється глядачеві, який дивиться виставу, демонстрація знання протиставляється сприйманню як розшифруванню, харизматичний "інший" протиставляється не причетному до доктрини учневі. Такі актори, як Віто Аккончі у виставі "Йдучи за п'єсою" (1969), де він іде за людьми, не звертаючи уваги ані на людські індивідуальності, ані на публіку, спробували зруйнувати систему сценічного вияву, що протиставляє глядача виставі. Питання полягає в тому, якими засобами і як довго у сценічній виставі, що відпо- 415 відає моделі глядач/вистава, ідеологічно зако-рінений харизматичний "інший" може бути відсторонений від панування над показаними образами/знаками? Постмодерністський театр — це театр, який перебуває в конфлікті зі своїми власними технологіями репрезентації, намагаючись розкрити власну ідеологію культури та політику владних повноважень.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Практика постмодерністського театру: бриколаж і політика авторитету» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
