Теорії справедливості перебувають у фокусі багатьох західних досліджень у галузі філософії. Ці теорії переважно залежать від понять добре впорядкованого суспільства, створити або відтворити яке вони ставлять собі на меті. Освіта — це процес, за допомогою якого індивідам надається можливість розвинути свої моральні та раціональні здібності, необхідні для участі в житті та в збереженні таких суспільств. Сучасні теорії справедливості, а особливо ті, які визначаються лібералізмом, зберігають чимало характеристик, властивих класичним теоріям, із кіль- кома важливими відмінностями. Головні з таких теорій поділяють із теоріями класичними такі цінності: 1) умови рівності між особами, що діють у справедливих інституціях; 2) суспільства, які добре впорядковані в тому розумінні, що вони поділяють громадське відчуття справедливості, але необов'язково існують в умовах соціальної гармонії; 3) принципи громадської справедливості формулюються й універсально приймаються тими, хто погоджується реалізувати свої свободи в цих процедурних межах; 4) індивіди здобувають освіту, яка допомагає їм розвинути відчуття справедливості, а отже, вони набувають моральну та раціональну схильність, що наділяє їх здатністю розглядати справедливе суспільство як цінність, знати закони, які ними правлять, і володіти розумінням, необхідним для їхньої повної та вільної участі в такій системі. Теорії можуть відрізнятися наголосом, який вони роблять на тій чи іншій із цих характеристик, але вони розглядаються як спільні цінності в найсучасніших теоретичних дискусіях про справедливість. Постмодерністські теорії поділяють чимало зацікавлень, притаманних сучасним теоріям справедливості, але виражають скептичне ставлення до можливості досягнення умов, необхідних для реалізації цих теорій. Інакше кажучи, постмодерністський погляд, який засновується на підкреслено прагматичних позиціях, виходить із припущення, що сучасні теорії справедливості ґрунтуються на ідеалізації умов і намагаються радше окреслити суто теоретичний моральний обов'язок, аніж пропонують міркування, пов'язані з емпіричними умовами практики. Аргументи на користь постмодерністської критики та підходів пропонуються, виходячи з погляду на роль мови в теорії та в практиці справедливості. Згідно з цим поглядом, непевності лінгвістичної референції, а отже, й значення, висвітлюються в такий спосіб, який не відкидає істини, проте з достатньою серйозністю ставиться до труднощів, які виникають при спробах знайти для неї адекватну лінґвістичну репрезентацію. До того ж указується, що ми беремо участь не в одній мовній грі, а в декількох. Ці мовні ігри не мають однакового статусу в суспільній та політичній сферах. Оскільки дехто бере участь у цих мовних іграх із більшою 403 легкістю, аніж інші, це порушує питання рівності, що розглядається як необхідність найголовнішими теоріями справедливості. Більше того, в соціальній спільноті можуть перебувати інші істоти, такі, як діти, іміґранти, марґіналізовані групи, абориґени, тварини тощо, котрі взагалі можуть не мати доступу до цих мовних ігор і таким чином повністю залишаються поза можливостями справедливості. На думку Жана-Франсуа Ліотара, ця різниця між нерівною участю в дискурсі справедливості та цілковитою відсутністю змоги брати в ній участь позначає відмінність між скривдженим і жертвою. Скривджений є в достатній мірі частиною сукупності мовних ігор, що дозволяє йому винести свою кривду на суд справедливості. Жертва перебуває поза всіма мовними іграми, що мають стосунок до дискурсу справедливості. Таким чином, увага до дистрибуції та стратифікації лінгвістичних систем послаблює можливість справедливих практик. Сучасні теорії справедливості, навіть тоді, коли вони зосереджуються на інституційних практиках, ґрунтуються на ідеї спільних громадських цінностей. Саме ця передбачувана одностайність, системна або телеологічна, надає можливість розвинути теорію справедливості. Погляд, спрямований на неоднорідність суспільних практик та інституцій, ставить такі спроби під знак критичного запитання. Як ми можемо судити в такий спосіб, який робить можливим дійти незаперечного висновку, що одне рішення є справедливим, а друге — несправедливим? Як можна справедливо регулювати таку множинність? Чи можливо добутися до справедливості без того, щоб одна мовна гра домінувала над іншими? З постмодерністського погляду, ідея справедливості не пропонує трансцендентної цінності, яка панувала б над усіма ситуаціями і могла бути застосована до суспільного організму в усі часи. Ідея справедливості радше веде за собою ідею множинності, яка пропонує запровадити меншини, так, щоб жодна меншина не могла стати більшістю, а всі більшості стали меншинами. Будь-яка спроба взяти на себе роль творця законів для універсального застосування неминуче призведе до несправедливості найне-стерпнішого зразка. З цього погляду, трансце- ндентність сприймається як непоясненне відчуття обов'язку, що виникає у відповідь на поклик іншого. За відсутності можливості опрацювати теорію справедливості воднораз і для всіх, проти кого постають різні судження, постмодерніст-ська критика пропонує нам окремо судити про кожен окремий випадок. Такі судження мають ухвалюватися відповідно до ідеї множинності. Цей аргумент можна сформулювати приблизно так: інституційні практики, як і практики справедливості, реалізуються в мові. Можливо, одна мовна гра має пріоритет над іншими, сприяючи в такий спосіб виникненню скептицизму щодо розв'язання проблем справедливості. Ми повинні запитати, що є справедливим у кожному випадку в такий спосіб, який брав би до уваги можливості панування, завжди присутні, коли йдеться про випадки, що включають у себе різні мовні ігри. Тоді справедливою особою буде не та, яка завдяки своєму вихованню розвинула в собі здатність діяти справедливо в усіх випадках. Радше, з постмодерністського погляду, справедливою особою слід вважати таку, чиї судження часто оцінюються як справедливі. Важливо відзначити, що постмодерністська критична теорія не відкидає можливості справедливості, її скептицизм постає з пильної уваги до конкретної неоднорідної прагматики. Хоч багато сучасних теорій справедливості, що потерпають від ударів постмодерністської критики, є кантіанськими, дивовижним є те, що саме до Канта повертаємося ми, думаючи про справедливість. Постмодерні критики сучасних теорій справедливості, безперечно, ставляться критично до Кантової етики, яка спирається на всеохопність, універсальність та рівність. Ми, проте, повертаємося до Канта через увагу до ролі рефлективного судження, яке описане в "Критиці судження", в практиці справедливості, як і в справедливій практиці. Ідея множинності відчувається як обов'язок, усвідомлення присутності піднесеного, в будь-якій справедливій практиці.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Справедливість» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
