Як один із термінів, що їх Дельоз використовує у своїх творах, щоб уникнути відновлюва-льної логіки гегелівської діалектики, "синґулярність" служить для того, щоб назвати подію, незвідну річ, що передує класифікації за категоріями або репрезентації, не вписуючись відразу в герменевтичне коло конкретних випадків і загальних категорій. Синґулярність — це форма індивідуалізації, але не суб'єктів або об'єктів, а станів або порогів: збіг описового предиката, наприклад: ("жити в Лос-Анджелесі") та часу дня ("сутінки"). Парадоксальна універсальність сингулярного полягає у завжди змінній грі його повторюваності, внутрішній і стверджувальній відмінності синґулярності від себе самої, радше ніж редуктивній загальності закону, який обмежує відмінність зовнішньою та негативною відмінністю одного об'єкта від іншого. Застосування цього терміна Дельозом походить від hecceity Дунса Скота, субстанції Спінози, Ляйбніцових монад та математики Альберта Лаутмана і має певну схожість із відповідним поняттям у астрофізиці, де синґулярність — це екстремальний пункт, у якому закони природи не діють, як, наприклад, у гравітаційному колодязі чорної діри. Поняття синґулярності є центральним у Де-льозовій критиці структуралізму та в його власному "трансцендентному емпіризмі". Структури — це поля, складені принаймні з двох серій або сукупностей сполучених, але диференціальних сингулярних точок, наприклад, означників та означуваних структурної лінґвістики; ці серії можуть поєднуватись і витворювати значення, якщо їх перетинає парадоксальний елемент, який не є чимось спільним для обох серій, а відрізняється від них. Відмінність співвідноситься з відмінністю не через якусь подібність, а через відмінність, через своєрідний резонанс, який Дельоз називає "інтенсивністю". Ці поля поєднаних серій є "проблемами", Дельоз під цим розуміє, що вони є полями потенційної або віртуальної детермінації (самі ж синґулярності або інтенсивності), які розв'язуються, будучи актуалізовані в екстенсивні об'єкти або часові послідовності. Проте ці об'єкти або послідовності аж ніяк не нагадують віртуальних синґу- лярностеи, що їх вони актуалізують, і справді, синґулярності можуть актуалізувати чимало різних випадків розв'язання проблеми, яку вони визначають. Такі випадки є симулякрами, копіями без оригіналів. Синґулярності породжують симулякральні суб'єкти та об'єкти, проте вони не можуть до них зводитися. Віртуальне не є ідеальним або трансцендентним, а є таким же реальним, як і актуальне, проте реальним у такий спосіб, що атрактори теорії хаосу є реальними: це не суб'єкти і не об'єкти, а передсу-б'єкти і передоб'єкти, або, як пише Дельоз, "безособистісні індивідуалізації та передіндиві-дуальні синґулярності". Це означає, що вони являють собою іманентні умови або обмеження, що накладаються на поведінку серій, обмеження, які переводять серії в певні стани та через певні пороги, але не в інші й не через інші. Вони не статичні і не стабільні, а метастабільні; їхня стабільність зберігається в постійних змінах, але в іншому просторі й часі, аніж простір—час об'єктів. Такі умови є тим, що Дельоз і Ґватта-рі згодом назвали "абстрактними механізмами".
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Синґулярність» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
