Як наука, семіотика досліджує життя знаків у суспільстві, використовуючи мову як первісну модель, через яку можна зрозуміти всі інші системи моделей: переходячи від форми до вивчення структурних систем, кодів та механізмів, які підтримують форму і роблять її значущою, літературні критики стають критиками культури, що описують культуру, картографуючи її взаємопереплетені знакові системи. Семіотика розвивається від двох теоретичних початків: семіотики як вивчення знака й се-міології, що розглядає мову як знакову систему. Чарлз Сендерс Пірс та його американські й італійські послідовники зосереджують увагу на логічних відношеннях знаків до значення та адресата. Вони концентруються на семантиці, синтаксисі й прагматиці, структурі знака та процесі семіозису. Натомість для Фердинана де Сосюра значення знака є функцією його структурної цінності у мові як системі. Його підхід привів до виникнення структуралізму у Франції та різних постструктуралізмів і пост-модернізмів, які розвинулися з нього. Спадщина Пірса була спочатку засвоєна лінгвістами, що мислили в логічних категоріях, але його зосередженість на суб'єкті та більш відкрите ставлення до знака вплинули також на психоаналітичні студії та на різні напрямки фемінізму. Семіотика Пірса — це троїста система зі знаком, його об'єктом та інтерпретантом. Ін-терпретант — це не просто особа, а концепція цієї особи про знак, що заступає і перекладає первісний знак. Перебуваючи під впливом американської прагматики, Пірс залишав місце для досвіду користувачів мови. Ми можемо мати безпосередній досвід, але можемо мати знання про цей досвід лише через знаки. Хоча суб'єкт тлумачить реальність лише через мову, Пірс усе ж наполягав, що її можна точно репрезентувати. Умберто Еко поширює Пірсову семіотику на теорію культури. Запропоновані Пірсом поняття інтерпретанта та безконечного семіозису — знаки, що передають значення іншим знакам через безконечні ланцюжки відносин, — є життєво важливими для "Теорії семіотики". Тут Еко пропонує діалектичні співвідношення між кодами (сиґніфікацією) та спосо- 378 бами продукування знака (комунікацією), що опосередковує дискурс і реальність. Замінюючи поняття знака функцією для знака, він бачить семіотику як безперервне виробництво культури, що охоплює все, від зоології до медицини та музики. На відміну від троїстої системи Пірса, де Сосюр розвинув бінарну модель, яка рішуче пориває з філософською та філологічною традиціями XIX ст. У "Курсі загальної лінгвістики" він від діахронічного історичного підходу йде до вивчення мови. Для нього наука не може мати справу з мовленням, parole. Радше слід віддати перевагу вивченню мови, langue, як синхронної стабільної системи, що робить мовлення можливим. Цей синхронічний фокус відтинає систему від будь-якого посилання на історичні об'єкти. Знак — це не фізичне слово або об'єкт, а об'єднання означника (словесний образ) та означуваного (поняття). Означник не має необхідного зв'язку з жодним поняттям: він довільно кодується в мові через культурну домовленість. Подібним чином, означуване утворюється власним місцем у диференціальній системі знаків. З погляду де Сосюра, значення утворюється внаслідок того факту, що dog (собака) відрізняється від log (колода) та від cog (шахрайство) у знаковій системі даної мови. Ці терміни є значущими, тому що вони радше відрізняються один від одного, ніж співвідносяться в якийсь сутнісний спосіб із об'єктом, що дає де Сосюрові підстави віддати перевагу відмінності над подібністю. Таким чином, будь-яка дискусія про єдність або центральність стає проблематичною, перевертаючи сучасну суб'єктивну філософію. Не мовець і мовлення визначають мову, яка створює світ, а самі вони визначаються лінгвістичною системою. Структурна лінгвістика де Сосюра була далі розвинута росіянами, такими як Роман Якоб-сон, котрі передали формальну та структурну традиції радянським семіотикам. Формаліст Володимир Проп проаналізував морфологію персонажів, мотивів та сюжетів через історичне вивчення релігії та міфу, описуючи мову нара-тивних тропів російських народних казок. Ян Мукаржовський, учасник Празького лінгвістичного гуртка, досліджував взаємодію між культурними кодами, що формують художню твор- чість, та індивідуальним естетичним вираженням/тлумаченням. Він вважав, що мистецтво руйнує ці культурні норми. Норма та художня цінність реалізуються в рамках діалектичного процесу, що дає можливість розуміти знаки ді-ахронно. Радянські семіотики, як правило, намагалися досліджувати взаємозв'язки між діах-ронною та синхронною системами. Але їхнє повернення до історії було зумовлене структурою та системою, що дозволяло їм працювати з сучасними фактами дискурсу. Юрій Лотман, наприклад, розглядав значення як функцію і структури, внутрішньої до тексту, і зовнішнього кодування, яке, сповістивши читача, надає можливість заново кодувати текст, що утворюється з кількох постструктурних моделей. У Франції структуралізм Клода Леві-Строса явно розміщує антропологію в полі семіології через прочитання відносин спорідненості як мови та поширення лінгвістичної логіки на всі суспільні та розумові феномени. Його дослідження міфу показують, що, як і означники та означувані, базові елементи міфу одержують значення від їхніх зв'язків взаємоспорідненості в системі інших міфів, культурних кодів та суспільної практики, які структуровані через протиставлення, що розв'язують соціальні конфлікти. Також протягом 1950-х pp. Ролан Барт досліджував сучасну йому французьку "міфологію ". Додавши конотацію та метамову до Со-сюрових означника й означуваного, Барт дістав можливість постулювати міф або ідеологію як семіологічну систему, структуровану через бінарні опозиції, які раціоналізують історію. Міф прочитується радше як факт, ніж як історична, семіотично закодована система. В "Елементах семіології" Барт твердить, що всі культурно ви-будувані вираження, чи то мода, чи кухня, чи література, передбачають таку систему, що функціонує як умова можливості суспільного значення. У 1966 р. Дерида влаштував подзвін по структуралізмові, твердячи, що Леві-Стросова універсалізація бінарності не має під собою твердих основ. Але ця можливість уже була наявна у філософії Варта. Де Сосюр дивився на лінгвістику як на різновид семіології, але Барт проголосив семіологію різновидом лінгвістики, тому що ми можемо зрозуміти знаки лише че- 379 рез мову. Надання переваги мові дозволило Вартові зробити лінгвістичний поворот і пересунути мову від аркової системи до системи, побудованої з конкретних текстів. Кожен текст, кожен культурно побудований вираз несе в собі власну мову, що не може бути універ-салізована. Але, на думку Варта, постструкту-ралістський поворот — це не поворот від семіології. У "Семіотичному виклику" він бачить розвиток від наукової семіології — до семіології, відкритої до втіхи, до конкретності, а інтер-претанта бачить як фазу семіології. З приходом Варта культурна критика трансформується й повертається назад, до певної форми літературної критики; критик культури стає літературною постаттю.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Семіотика» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
