Постмодерність палко підтримується тими, хто знаходить у ній більш обміркований підхід до жорстких норм та моралі, які дісталися у спа- 327 док від більш узагальнених уявлень модерності про політику, філософію, право, психологію, соціологію і теологію. Чимало відомих людей пов'язали себе з постмодерним проектом, зокрема Жак Аталі, Жан Бодріяр, Елен Сісу, Жиль Дельоз, Жак Дерида, Мішель Фуко, Фелікс Ґваттарі, Люс Іріґаре, Фредрик Джеймсон, Чарлз Дженкс, Юлія Кристева, Жак Лакан, Жан-Франсуа Ліитар і Роберт Вентурі. Ці теоретики називають своїми попередниками таких інтелектуалів, як Фридрих Ніцше, Мартін Гайдеґер, Теодор Адорно, Макс Горкгаймер та Вальтер Беньямін, чиї зв'язки з конкретними характеристиками пост-модерності незначні й описані дуже по-різному. Цікаво відзначити, що ці "попередники" належать до когорти німецьких мислителів, переважно пов'язаних із філософією, тоді як ті ідеї, проти яких у своїй значній частині спрямований постмодерністський рух, можуть бути прив'язані до французької або шотландської думки епохи Просвітництва та класичного лібералізму. Той факт, що чимало французьких інтелектуалів входять до числа сучасних постмодерних теоретиків, спонукає нас замислитися вдруге, оскільки їхня праця спочатку визначалася специфічною парадигмою, в рамках якої трудилися елітарні французькі інтелектуали в повоєнному Парижі. Але згодом такі постаті, як Альтюсер або Дерида, чия зірка закотилася за обрій (із різних причин) у Франції 1980-х pp., були популяризовані й піднесені на високий рівень "зіркового статусу" зусиллями американських академічних кіл, які починаючи з 1970-х pp. стали розглядати їхні праці у своєму контексті як протиотруту до "новокритичного" та формалістичного підходів, що панували на американській сцені від 1940-х pp. Внаслідок цього постмодерні тексти читаються поза своїм контекстом і в англійських перекладах (часом сумнівних), що створює істотні труднощі для дослідників і студентів. Більшість сучасних теоретиків і практиків відмовилися б чіпляти на себе постмодерну етикетку або визнали б свою причетність до постмодернізму досить проблематичною, а точки дотику між їхніми науковими проектами не так легко визначити. Проте, внаслідок асоціативного зв'язку між цими теоретиками та широким діапазоном певних ідей і практик, їх можна в широкому плані класифікувати як представників одного з двох підходів. Перший наголошує на фраґментованій, нестабільній, невизначеній, перервній, міграційній та гіперреальній (див. гі-перреальність) природі існування, що спонукає їх пропонувати різні версії не- або антиуза-гальнюючих трансгресивних чи навіть руйнівних практик. Це робить їхню працю резистентною та недовірливою до "мета-" або "великих" наративів, систематичності або послідовності в мистецтві або інтерпретації. Другий підхід сформувався на основі марксистської економічної перспективи Фредрика Джеймсона і наголошує на кризі репрезентації, на існуванні дедалі монолітнішого (пізнього) капіталізму, в якому переважає дедалі менша мультинаціональна група, та на схильності високо цінувати передусім корисність і ринкову товарність, радше ніж етику, в царині знання. З цього погляду, постмодерність — це історичний період, одна зі стадій капіталізму, навіть "спосіб виробництва". Культура пропонує певний терен для дослідження цього феномена, простір для простеження "симптомології цієї стадії та вивчення її прикметних характеристик, що часто описуються на тлі глобалізації, капіталістичної універсалізації та кінця історії. Соціолог Зиґмунт Бауман обговорює "інс-титуціоналізований плюралізм, розмаїття, випадковість і амбівалентність" постмодерності, які є небажаними побічними продуктами модерністської гонитви за "універсальністю, гомогенністю, одноманітністю та ясністю". "Постмодерність, — каже Бауман, — може інтерпретуватися як повністю розвинена модерність; як мо-дерність, що визнала наслідки своєї діяльності протягом усієї своєї історії, але ті наслідки, до яких вона прийшла неумисне, радше через невиконання своїх зобов'язань, аніж здійснюючи певний обміркований план, наслідки цілком несподівані, побічні продукти, що часто розглядалися як відходи; як модерність, свідома своєї істинної природи, — модерність для себе. Постмодерність — це "модерність, визволена від хибної свідомості", інституціоналізація характеристик, приречених протягом модерного періоду бути невдалими результатами марних зусиль реалізувати модерністські проекти 328 (Bauman, 1992: 149). Ця "хибна свідомість" була ймовірно розхитана визнанням убивчої спадщини тоталітаризму XX ст., що виступав у подобі більшовизму, ленінізму, маоїзму, сталінізму та капіталістичного гноблення, яке досі триває. Хоча політика постмодерності вочевидь непослідовна і погано визначена, існує постмо-дерна недовіра до всеохопних соціальних програм, спроб вилікувати всі хвороби суспільства за допомогою однієї універсальної ідеології або програми. Найбільш відомий міф пов'язує зміщення до постмодерності в найважливішій царині французької філософії з подіями 1956 року, а саме із секретною доповіддю Хрущова, яку він виголосив на XX з'їзді комуністичної партії в Москві, та придушенням угорського повстання. Як пише Марк Ліла, ці події "стали кінцем багатьох ілюзорних уявлень: про Сарт-ра, про комунізм, про історію, про філософію і про те, як розуміти термін "гуманізм". Вони також спричинили розрив між поколінням французьких мислителів, що сформувалися в 30-і роки й бачили війну вже дорослими, і студентами, для яких цей досвід був чужим і які прагнули втекти від задушливої атмосфери холодної війни. Тому останні відійшли від "екзистенціальної" політичної заанґажованості, рекомендованої Сартром, і звернулися до нової суспільної науки, що називалася структуралізм. І (так закінчується ця історія) після того повороту розвинувся новий підхід до філософії, найвизначнішими представниками якого, мабуть, є Мішель Фуко та Жак Дерида". (Lilla, 1998: 36). Ліла запитує, до якої міри ілюзії про комунізм розвіялися саме тоді, але в його словах відлунює віра в те, що структуралізм змінив терміни, в яких відтоді стали обговорюватися політичні проблеми, і це привело дослідників у критичну зону мовних студій. Теорії мови посідають помітне місце в проекті постмодерності через вивчення нереферен-ційності, експресивних особливостей мови постмодерності, а також проблем, що мають стосунок до інтенції (наміру), рецепції (сприйняття) та репрезентації. Для постструктуралістів, що керуються опрацьованими Дерида ідеями деко-нструкції, весь дискурс — це бриколаж, щось стулене та збите нашвидкуруч, єдина можлива діяльність, оскільки не існує ані центру, ані первісного чи постійного значення. Такий погляд має свої наслідки для всіх дисциплін, зокрема в суспільних та гуманітарних науках, і в своєму наголошуванні на неоднорідності та різноспря-мованості, і в наполяганні на центральній ролі мови та дискурсу. Є такі, хто твердить, що це само по собі ще не робить постструктуралізм винятково постмодерним феноменом, попри деякі точки дотику; так, Гусен описує постструктуралізм як дуже далекий від того, щоб бути радикальним розривом та дисконтинуальністю, і наполягає, що це "дискурс модернізму та про модернізм, і... якщо ми неодмінно хочемо розташувати постмодерн у постструктуралізмі, його слід шукати в тих способах, якими різні форми постструктуралізму відкрили нову проблематику в модернізмі та заново вписали модернізм у дискурсивні формації нашого часу" (Hu-yssen, 1986: 207).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Витоки й застосування» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
