Повторення — це вписування відмінності або іншості в ідентичність. Постмодерністську концепцію повторення, мабуть, найкраще розуміти як частину загальної критики традиційного західного припущення, що ідентичність є завжди стабільною, повною і позачасовою. Вона найтісніше пов'язана з філософією Жиля Дельоза та Жака Дерида, хоч вона важлива й для багатьох дискурсів, які мають стосунок до ідентичності, включаючи психоаналіз Жака Лакана та соціокультурні й літературні теорії таких авторів, як Жан Бодріяр, Гомі Бгабга та Джудіт Батлер. Усі ці автори намагаються похитнути початкове припущення, на якому ґрунтується наше сформоване здоровим глуздом уявлення про повторення: що повторення завжди означає повторення того самого. Тобто ми звичайно припускаємо, що будь-яка повторювана річ або подія є або сутнісно еквівалентною тому, що вона повторює, або більш або менш похідною, неавтентичною та несхожою копією, що віддзеркалює якийсь фундаментальний, автентичний або унікальний оригінал (Платон, Імануїл Кант та Γ. Β. Φ. Геґель часто цитуються як впливові провідники таких ідей). Повторення того самого передбачає, що ідентичність оригіналу є самоочевидною й самодостатньою; таким чином, будь-які наступні повторення є або точними відтвореннями оригіналу, або простими тінями його сутності і в жодному з цих двох випадків не здатні ані перевернути в будь-який спосіб, ані зруйнувати його первісну цілісність. Натомість постмодернізм розглядає повторення як щось уже внутрішньо присутнє в структурі всякої автентичності, ідентичності або унікальності; повторення навіть розглядається як те, що утворює ідентичність. Така концепція примушує нас переглянути саме визначення ідентичності і стирає межу в таких шанованих протиставленнях як оригінал/копія, первісний/ другорядний, "я"/інший, суб'єкт/об'єкт та всередині/зовні. Дельоз постулює "складне" або "істинне" повторення, що керує повторенням, згідним із здоровим глуздом, вміщуючи відмінність та динамізм у саме його осердя. Складне повторення не є поверненням або відтворенням якоїсь попередньої або фундаментальної тотожності в поверхнево іншому перевдязі або масці; воно радше є тривалим представленням одиничних випадків, які завжди радикально нові і не можуть бути підведені під жодне загальне поняття. За Дельозом, складне повторення дозволяє з'явитися самій ідентичності, навіть якщо (до тієї міри, до якої ідентичність повторення включає в себе постійне самоозначення) сама ідея ідентичності може тепер містити в собі внутрішню відмінність або неоднорідність. Він пише: "Голе, матеріальне повторення (повторення того самого) має місце лише в тому розумінні, що інше повторення ховається в ньому, творячи його та витворюючи себе в самомаскуванні" (1994: 21). У такому незвідно часовому процесі ідентичність розглядається як плинна, динамічна та самоозначена. Як і в Дельоза, філософія повторення Дерида ускладнює притаманне нашому здоровому глуздові припущення стосовно того, що конституює ідентичність через вписування відмінності або алтерності у тотожність. На думку Дерида, будь-яка синГулярність або унікальність має за структурну умову своєї можливості те, що він називає "ітерабільністю", віддаючи цьому слову перевагу перед "повторюваністю", оскільки воно пов'язане етимологічно із санскритським словом для поняття "інший". Дерида твердить, що всякий оригінал може з'явитися або бути присутнім лише остільки, оскільки він може бути повторений; таким чином, поняття первісності та присутності самі ставляться під знак запитання. Всяке повторення буде водночас схожим і не схожим на оригінал; воно буде на нього схожим, тому що являє собою його замінник, але й неминуче буде на нього не схожим, оскільки воно віддалене від нього в просторі й часі. Таким чином, "слід" іншого (ще одного повторення) завжди вписаний у присутність оригіналу. Будь-яка сингулярність завжди є щонайменше подвійною, навіть якщо вона з'являється лише один раз. Дерида розробляє ітерабільність зокрема й у термінах письма, 310 і, мабуть, найпереконливішим прикладом, який він наводить, є приклад підпису: будь-який підпис залежить у своїй зрозумілості та функціональності від того факту, що він позначає унікальну інтенційну подію (я розписуюся з якоїсь конкретної причини в конкретному контексті), але й від того, що він може бути повторений скільки завгодно разів у скількох завгодно контекстах. Хоча його ставлять для того, щоб "скріпити печаткою" або зафіксувати "чисту подію... якраз його тотожність [його ітерабіль-ність], спотворюючи його ідентичність та його синґулярність, перетворює його на печатку" (1988: 20). І Дельоз, і Дерида відзначають, що повторення не усуває і не стирає ідентичності або тотожності. Радше повторення з відмінністю переслідує повторення того самого, як привид, з неминучістю розриваючи ідентичність під її поверхнею. І те, й друге в цьому розумінні зазнають на собі впливу різних викликів, кинутих ідентичності і висловлених Фридрихом Ніцше та Зиґмундом Фройдом. Ідея "вічного повернення", що належить першому з них (зокрема виражена в книжках "Так казав Заратустра" та "Жадання влади"), та концепція примусового повторення, яка належить другому (зокрема викладена в праці "Поза принципом насолоди") облаштували сцену для постмодернізму, але не для того, щоб усунути ідентичність, а для того, щоб одмінити спосіб, у який вона осмислюється. Психоаналітичні теорії Лакана стали продовженням праці Фройда з її намаганнями децен-трувати свідомий суб'єкт як агентство, що детермінує. Оскільки для Лакана неусвідомлене структуроване як ланцюг означників, суб'єкт є лише наслідком метонімічного руху вздовж цього ланцюга. Не маючи доступу до того, що Ла-кан називає Реальним, суб'єкт спирається на нестачу, яка знаходить свій симптом "у поверненні, в наполегливості знаків" (1977: 53—54). Суб'єкт завжди втягується в мережу означників (і конституюється нею), означників, що водночас повторюють один одного (як взаємозамінні знаки в символічній системі) і завжди повертаються до суб'єкта, який неможливо фундаментально задовольнити. Коли (посилаючись на важливий текст Сьорена К'єркеґора "Повторення") Лакан говорить, що "повторення вимагає нового" (1977: 61), він цим позначає невтомні, але приречені на невдачу спроби суб'єкта заповнити свою сутнісну нестачу, процес, у якому наш навіки втрачений початок подвоюється одвічною новизною нашого майбутнього. На думку Бодріяра, складне повторення є не так перманентною істиною людського існування, як функцією постмодерності як історичного періоду гіперреальності, в якому технології симуляції надають змогу повторенням або відтворенням бути більш реальними, аніж їхні ймовірні оригінали (див. його "Симуляції"). Бгабга та Батлер виражають політичні наслідки постмодерністського повторення через уявлення про практику та діяльність. Бгабга (в "Розміщеннях культури") твердить, що постколо-ніальна аґентність включає в себе повторювальні підходи, в яких минуле перекидається вперед як можливість перегляду притаманної сучасності лінійної та поступальної часовості. Батлер вважає, що внутрішня або автентична сексуальна ідентичність завжди є тільки ілюзією, яка ґрунтується на повторенні специфічної діяльності, пов'язаної з Тендером.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Повторення» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
