Одноголосність — це уявлення про те, що суб'єктивність є одиничною, автономною і наділена унікальним голосом і що значення є одиничним і природним. Як показує структура слова, одноголосність пов'язана з уявленням про те, що акт мови або текст має одне-єдине і самоочевидне значення або голос. Як така, одноголосність безпосередньо споріднена з ліберальною гуманістичною концепцією суб'єкта/індивіда як самодостатнього автономного цілого з єдиним голосом, який виражає, вимовляє та висловлює одиничний і недвозначний смисл. Одноголосність протиставляється сформульованій Михаїлом Бахтіним концепції гете-роґлосії, як вона визначається в його праці "Слово в романі" (1981). Для Бахтіна та інших російських філософів-формалістів індивідуальне є місцем конвергенції множин (різних дискурсів, голосів та значень), що не тільки вибудовують суб'єктивність індивіда, а й є невід'ємною частиною будь-якого акту мови та текстуальності. Ці множини зазіхають на будь-яку людську дію, а тому безпосередньо впливають на значення. Як такий, кожен акт мови або значення відбувається в діалозі. Тож гетероґлосія показує, що будь-яке видимо однозначне (одноголосне) висловлювання або текст є фактично диз'юнктивним (полівокальним). Найістотнішою відмінністю між одноголосністю та гетероґлосією є те, як осмислюються знання та значення: або як щось зовнішнє стосовно культури й історії, або як безпосередній продукт історії та культури. Тоді як одноголосне прочитання виходить із припущення, що мова або текст мають одиничний голос із так само частковим значенням, гетероґлосія передбачає, що текст, так само як і індивідуальна суб'єктивність, вибудовується з цілого діапазону значу- щих та розрізнювальних відмінностей, що є культурними й історичними. Таким чином, гетероґлосія звертається до ідеологічного стрижня будь-якого акту мови, значення або суб'єкта. Ця ключова відмінність між одноголосністю й гетероґлосією знаходить свій подальший вияв також у різному прочитанні та інтерпретацій-них стратегіях. Більшість читацьких та інтерпретаційних підходів, що існували до структуралізму й постструктуралізму, виходили з того, що текст є однозначним і повним. ("Нова критика", можливо, найліпший приклад такого підходу.) Такі одноголосні прочитання обговорюють текст у термінах очевидного значення, що виразно виявляється темою тексту та голосом. Читацькі практики постмодерності поривають із вузьким уявленням про текст як одноголосний, натомість зосереджуючи увагу на діапазоні голосів та дискурсів, які входять у текст.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Одноголосність» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
