Поняття нестачі пов'язане з питанням кастрації та бажання, як вони сформульовані у вченні Лакана, але в постмодерності його замінено ширшою метафізичною та символічною структурою: неможливістю для суб'єкта опанувати, охопити об'єкт та заново визначити істину як "не-Все" через необхідність її вираження в мові. Походження Нестача має численні філософські та релігійні джерела: загальну теорію неповноти Ґеделя (Principle Mathematica, 1931), яка показує, що неповнота є організаційним та необхідним елементом будь-якої системи; вестернізацію притаманних китайським філософіям понять "порожнечі" й "діри"; вплив юдаїзму через психоаналіз Фройда, для якого лише смерть є досконалістю, а життя — нестачею й неповнотою — і так далі. Та хоч це поняття й має багатодисци-плінарні витоки, проте саме через міждисциплінарне мислення Лакана воно стало істотною характеристикою теорії суб'єкта. Там, де Фройд наполягав на Галюцинаційній якості об'єкта ба- жання як процесі, що приводить до задоволення через зміну внутрішнього стану суб'єкта, Лакан підкреслює ідею неадекватності та нестачі як необхідних умов бажання. Збагачене лінгвістикою де Сосюра, Пірсовою філософією знака та Гайдеґеровою феноменологією, Лаканове "повернення до Фройда" приводить до справжньої епістемології нестачі, яку він формулює для понять потреби, вимоги та бажання, але також і для іншості та символічного виміру, тобто, грубо кажучи, до мови. Постійний діалог Лакана з науковим та філософським Zeitgeist (духом часу) його епохи (1950—1980-і pp.) надав його праці вимірів епістемологічного розриву, з якого еГо та його істина, тобто істина Буття, вийшли досить пошарпані. Недовге захоплення Лакана феноменологією в 1950-х pp., оперте на спокусливий стиль Гайдеґера та на його розгорнуті коментарі до мови, — а те й те було досить близьким до його власних поглядів, — дозволили йому виступити проти гуманістичної філософії свободи Сартра, опертої на ілюзорну самодостатність та автономність, філософії, яка тоді панувала: ми відчужені від мови, промовляє Лакан словами Гайдеґера, ми маємо підпорядкувати себе її верховенству; філософське дослідження повинне бути пошуком істини Буття (див. Dasein; слід); але насамкінець, і це досить-таки важливо, Гайдеґерове поняття алетеї (1943 p.), яке замінило визначення істини як підтвердження віри в те, що Істина — це те, що адекватне її формулюванню, увійшло в суперечність із Лакановим переосмисленням мети психоаналізу як розкриття бажання, а не як пристосування еґо до суспільних ідеалів. Крім того, вплив таких лінгвістів, як Р. Якобсон та Е. Бе-нвеніст і їхніх теорій формулювання (висловлювання) дозволили Лаканові дати фройдівсь-кому психоаналізові всеохопну теорію суб'єкта як буття-в-мові (aparlêtré) та бажання як нестачі, вписаної в мовлення. Одним із радикальних наслідків цієї теорії є те, що неусвідомлене "саме" стає результатом входження-в-мову та неадекватності між суб'єктом висловлювання і тим, що висловлюється, бо референт (який є, врешті-решт, неусвідомленим бажанням суб'єкта, що його він чи вона не знають) і далі не береться до уваги. 288 Суб'єкт залежить від означника, щоб досягти людяності та універсальності (привласнивши займенник "я"), але означник "належить до поля іншого", тобто до Символічного, що є автономною реальністю дискурсу, в якій народжується суб'єкт і яка вирішує його чи її долю. Нестача виникає з неможливості для мови репрезентувати синґулярність суб єкта (його або її неусвідомлене бажання) раз і назавжди. Він (або вона) відчужений від уже даних дискурсів і місць (чи то "чоловік", чи то "жінка"), від того, що Лакан називає "бажанням іншого". Це відчуження лежить в основі безперервного відновлення нестачі та бажання, тому що нестача також належить об'єктові задоволення. Цей об'єкт міфологічно осмислюється як утрачений, тому що він невловний ізсередини Символічного, де перебуває суб'єкт, відколи народжується: оскільки люди мусять застосовувати мову, щоб зажадати того, чого їм треба, потреба перетворюється на бажання через вимогу: коли дитина плаче, просячи пити, врешті-решт вона просить не чогось іншого, як любові та визнання. Об'єкт (який ми називаємо об'єктом "а") — це фактично те, що відсутнє у суб'єкта для того, щоб він "знову" міг бути цілим у повноті та сталості Буття або міфічного Втраченого Раю, де він (або вона) "був", ("була"), перше ніж увійти в мову. Постмодернізм Суб'єкт постмодерності "реалізував" нестачу та відчуження й облишив міфічні ілюзії про незалежність від іншого та про панування над мовою та об'єктами. Він (або вона) живе тепер у цій реалізації разом із тривогою, яка наповнює його (або її) мистецтво та уявлення, починаючи від 1950-х pp. Постмодерністська репрезентація має на меті дати присутність нестачі через відсутність центру, який висловлює недовіру тоталізації і показує невдачі посилання. Об'єкт як "річ-у-собі" відступив, і його відступ став синонімом нестачі, затемнення та неприсутності. Суб'єкт був зміщений і тепер перебуває не на своєму місці, тому що насправді принципово відсутньою є ілюзія, що еґо може бути господарем у своєму домі, що Буття, його повнота або втіха досяжні. Звідси походить мазохізм (вихід із можливої меланхолії) постмодер- ного, чия істина, як Гайдеґерова або Лаканова, є нестачею істини та істиною нестачі, принциповою неповнотою, через яку суб'єкт входить у відносини з реальним. Подібно до жінки, каже Лакан, істина є не-цілим (образ жінки та її позиція в jouissance стали доступними для того, щоб символізувати неможливість повного розкриття істини (див. Дерида, Жак). Див. також: Відмінність; Стадія дзеркала; Непрозорість.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Нестача» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
