Мова de trop(e) (надмірна/з тропами) окреслює, пояснюючи, системи репрезентації. Будучи або thesei (зумовленим консенсусом утворення), або physei (концептуальним змістом), мова є також знаряддям своєї утвореної-з-розколу присутності, де "істинне" звучить як метонімія найглибше вдихнутого і видихнутого повітря. Якщо "матір'ю мови є заперечення" (Ніцше), то її батьком стало бажання, виражене в мовленні (Лакан). Як таємна угода (Фройд) інтелектуально наснаженого, лінгвістично детермінованого обміну (Мос, Леві-Строс) вигук (Гердер) із молитвою (Авґус-тин) згодом розгортається в дискурс (Гайде-ґер), що репрезентує тіло як "поетичну логіку" (Віко), де самі "слова є жертвами" (Батай). У всіх цих прикладах насамперед впадає у вічі хисткість межі, що відокремлює міф (μψθοζ) від лотоса (λογοζ), де обидва є алегоріями символічних і уявно гіпостатичних підходів, які стосуються з одного боку постаті Евфе-ма і "другого" — Ехо. У кращому випадку це доторкання як текст або ланцюг реакцій (То-доров) без пояснення смислу "третьою особою" (Девідсон) розташовує індивіда (Фіш) як письмо в "поліісторичній усеохопності" (Брох). У гіршому випадку, якщо "мова має оточення" (Сепір), стрілка її компаса вказує на культурні перегони в напрямку до Реального (Лакан), причому ґалюцинації та ковзання (glissement) його початків осмислюються у своїй чистій суті (Сепір), тобто здійснюється як своєрідний "нільський пошук" пробудженої ідентичності (Джойс) або ще відкритішої праці (Еко). Метафоричний імпульс (Ніцше, Кофман) створює можливості для приховування сутнос-тей невизначених слідів sous rature (під стертим) та plus de métaphore (якомога метафорич-нішим) (Дерида). Там, як ледь видима смужка затінку, як малювання сірим по сірому й усупереч мові (contra language) як "безпосередньому виразу Духу" (Геґель) "філософська міфологія ховається в мові, яка знову й знову руйнується, хоч як дбайливо людина намагається оберігати її (Ніцше). Недалеко від цього кордону ((ef)front(ery)), де початки проголошуються й торохтять, відбувається бійка між Твідлдамом і Твідлді (Близнюком і Близне-цем) (Керол), такий собі сорит поверхових ознак: поверхні, лінії та децентрованої точки (Дельоз) за правилами "найбільш можливої гнучкості висловлювання (висловлювань)" (Лі-отар). Тут мова також є гепіюі (посиланням) (Якобсон). Кожне bon mot-age (добре слово-епоха) є своєрідним паролем логіки окультурення (Бурдье) і "трансцендентністю, властивою прескриптивній грі [проте неспівмірною з нею]" (Ліотар). Із глибин Якобсонової лінгвістики m & m чавунець зі смачними наїдками переноситься на стіл як linguistene, де значення є афектом a-petit (Лакан). Дискусія про походження мови, що її одного разу засудило Лінгвістичне товариство Парижа в 1866 p., повертається в багатьох убраннях: "процесу мовлення" (Гумбольдт), "асиміляції" (Піаже), нативістських "біопрограм" (Бікертон), природженої "мовної спроможності" (Хомський), "менталізу" (Пінкер), "ефекту Болдвіна" (Дікен), "узвичаєної (неідеоло-гічної) дії" (Дебор) та "пастишу" (Джейм-сон). Кожне з цих припущень у зворотному порядку можна узагальнити через семіозис і привести до mathesis universalis. Характерним для всіх теорій мови є те, що коли зусібіч окинеш її поглядом, вона підводить голову й кричить: "Нізащо!", як Твідлдам до Аліси. Мова формулюється в момент узагальнення, витісняючи з Witz (винахідливого розуму) соліпсизм, невідокремний від вимоги застосувати певну методологію (Ляйбніц, Гусерль, Г. П. ґрайс). "Мова [як] парадигма людських можливостей та sine qua non усієї актуальної праці та поведінки, накопичених як людська культура, [уможливлює] пов'язані контекстом проекції постійних структурних закономірностей (ретельно розширених або розширено систематизованих), що прагнуть до повної влади, якої вони не можуть забезпечити емпірично" (Марґоліс). Куди це нас поміщає і через які прагнення людина 267 відбуває "досвід із мовою"? "Наукова та філософська інформація про мову — це одне; досвід, який ми переживаємо з мовою, — інше" (Гайдеґер). По той бік "погідного лінґвістичного нігілізму", що підпирає спасенну сцену поета (Блум), чи існують "види правил, щодо яких ми мусимо дійти згоди з іншим у питанні про те, як вони виражаються?" (Вітґенштайн). Чи "мова, про яку йдеться і яка приходить сама до мови", "пристосована до висловлювання" (Гайдеґер), чи вона просто є "мовою як місцем уваги" (Бланшо) без "оселі Буття", до якої вона могла б піти (Гайдеґер)? "Якщо я не можу застосувати мову, аби виразити те, що віддзеркалено в мові" (Вітґенштайн), тоді "мова та її однозначність формуватимуться з харчування та випорожнювання, мова та її однозначність будуть виліплені з нечистот... (Арто говорить про "лайно буття та про його мову)" (Дельоз). Переживаючи тривогу або первісного, або вираженого виконання в таких локуційних актах, ті, хто більш іллокуційно схильні до прелокуцій-ної дії (Остін), видобувають голос (Пуджол) акустичного походження (Фройд) у процесі, подібному до того, яким поет рятується від ще більших помилок. Тут dicere (говоріння) або deiknumi (говоріння-показ) розкручує клубок "комплексного і фактичного" (Вітґенштайн), осмисленого в його використанні (Пірс). "Право володаря наділяти речі іменами поширюється так далеко, що можна уявити поча-тки мови як здійснення влади з боку правителів" (Ніцше), право, до якого добуваються й слабші, оскільки "моє слово" залишається "загальною сумою мене самого" (Пірс). Ще далі заходить Борхес, "Hoy no eres otra cosa que mi voz" ("Сьогодні ти лише мій голос і більше ніщо"). Прагнучи здобути визнання з боку іншого (Геґель), водночас спрямовуючи мовлення в напрямку [організованого поля] відсутності (Фуко, де Ман), мова претендує на те, щоб бути dire-Dieu (мовою Бога), "оскільки ми досі завжди були дискурсом і здатні слухати одне одного" (Гельдерлін). Ще ближчим є відлуння Лаканового запитання: "Чи справді існує в мові питання їх-двох". Чи може таке питання розглядатися у "контексті використання (відношеннях застосування) мови" (Габермас), чи в "погляді спільноти на мову" (Кріпке) без охоплення більш карнавального "діалогізму", що дозволяє багатьом голосам співіснувати як своєрідна суспільна семіотика, взаємодіючи без жодної перспективи послабити той або інший голос (Бахтін)? "Сама-одна, не докладаючи жодних зусиль, мова промовляє кількома голосами і переповідає стриптиз прелюдії без мене" (Сер). Чи то мова може бути розпізнана вухом, менш мобільним, аніж "приватний інтерес" (Брунер), чи мовлення, яке постає з референції (Сірл), — менш статичним, аніж "показник особистості", внутрішні компетенції "я-мови" (Хомський) разом із її "міметичними можливостями" (Беньямін) все одно переносяться, як "тріска на кінці волосіні", Діогеновим сміхом, оскільки "мова є тим, що ми намагаємося пізнати в його стосунку до функцій lalangue" (Лакан). Мова — це текстовий надлишок значення, понад тим, яке можна зібрати без негайної передачі "Іншому", відокремленому як дискурс у собі та як володіння мови. Мова — це "інший", розполовинений створенням нових слів, що обмінюються на стиль у тому" локусі, в якому конституюється мовлення" (Лакан).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Мова» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
