Метафора — це передача назви, якості, дії су-б єктові або об'єктові, що відрізняється, хоча внутрішньо повинен бути аналогічним йому, від того, до якого ця назва, якість або дія застосовується, коли сприймається в її буквальному розумінні. Відколи Аристотель дав перше систематичне визначення метафори у своїй "Поетиці", вивчення метафори здійснювалося передусім у сфері риторики, в контексті якої метафора вважалася найважливішим мовним зворотом або навіть, у деяких випадках, зворотом, якому мали бути підпорядковані всі інші тропи. Коли з появою романтизму риторика відійшла на другий план, вивчення метафори було перенесене в заново окреслену галузь літератури. Від початку 1970-х pp. інтерес до метафори вийшов за межі літератури, заполонивши такі сфери, як філософія, наука, історія та правничі студії, які раніше виключали фігуральні звороти як перешкоду для їхніх намагань знайти істину. Аристотелеве обговорення метафори входить до його трактату про мімезис, який відкриває "Поетику". Відповідно до цього, метафора, як і поезія, сприймається як ефект дублювання (дублювання через повторне називання істини, природи, власного імені) та подібності, як акт стирання відмінності подібного в повторному визнанні його "аналогічним" (тобто іншим і водночас тим самим). Саме це, по суті, як твердить Жак Дерида, вписує метафору в онтологічний ланцюг Аристотеля, ланцюг, що поєднує називання з Буттям, а Буття з безконечним відкриттям того самого. Згідно з тлумаченням Дерида, Аристотелеве віддання переваги подібності при його аналізі метафори створило простір для всіх наступних її артикуляцій (включаючи розрізнення, яке Роман Якобсон зробив між метафорою та метонімією, і яке мало великий вплив на подальший розвиток цих ідей) і приписало метафорі ту двозначну роль, яка відводиться їй у західній філософії. У викладі Дерида метафора функціонувала як необхідний і водночас небезпечний додаток до філософії, з одного боку служачи переважно як дія, через яку філософія відновлює цінність властивого, а з другого боку, відкриваючи простір/прогалину, в якій властиве завжди перебуває під ризиком бути — безповоротно — втраченим. Прочитання Жаком Дерида метафори як сліпої плями філософії (вигідної точки, якої філософія не бачить, але яка дає їй змогу проектувати себе як теорія або абсолютне бачення) здебільшого простежується в ретроспективі до того, що сприймається як альтернативна традиція, що мала на меті дослідити основи філософії, примусивши її визнати свої "істинні" початий в метафорі. У своїй праці "Про правду та брехню в їхньому надморальному сенсі" Фридрих Ніцше, який, безперечно, був найрадика-льнішим представником цієї традиції, висвітлює метафоричну природу головних концептів (таких, як "один", "добрий", "істинний"), навколо яких вибудовувалась західна думка. У такий спосіб він спростовував претензії західної філософії на істинність, зводячи її діяння до поетичної сублімації, в такий спосіб підводячи її ризиковано близько до її одвічного супротивника, літератури. Тоді як інші представники цієї 262 традиції оплакували забуту "істину (чуттєве походження мови) за поступальної ерозії метафоричного руху, що створює концепти, Ніцше засуджував забуття ілюзії, цієї зразкової брехні в самому серці філософії. Хоча здійснене Жаком Дерида дослідження західної філософії, розпочате з того маргінального місця, яке завжди займала в ній метафора, беззаперечно є схожим на зусилля Ніцше, не досить уваги було приділено диференціальному імпульсові, присутньому в його дискусійних тезах, імпульсові, який надає його дослідженням (і він сам не раз на цьому наголошував) характеру подвійної (а отже, й високою мірою постмодерної) дії. Таким чином, хоча Дерида, як і Ніцше, наполегливо намагається продемонструвати (як "змістом , так і "формою" своїх творів), що немає такої мови, яка обминула б небезпеку метафори, він, зі свого боку, ніколи не редукує поняття метафори (як це робить Ніцше). Більше того, він ніколи не уподібнює філософію до літератури (хоч його не раз у цьому звинувачували). Навпаки, в таких своїх есе, як "Біла міфологія", він наголошує на неможливості будь-якої "метафорології" (тобто будь-якого дискурсу, спрямованого на демістифікацію філософії з привілейованої позиції метафори), показуючи її співучасть у тих структурах, які вона прагне демістифікувати. За його твердженням, метафора сама є філософським концептом, що діє в тій самій системі протиставлень (сутність проти випадковості, властиве проти невластивого, осмислюване проти чуттєвого тощо), яка обмежила західну філософію рамками того, що він називає метафізикою присутності. Наполягання Дерида на розташуванні "проблеми" метафори в контексті бажання філософії узаконити себе проливає світло на причини, з яких постмодерністський інтерес до метафори набув форми критичного дослідження кордонів між буквальним і фігуральним (кордонів, що, як твердить Дерида, є визначальними для самої філософії). Хоч праця Доналда Девідсона в цьому напрямку також є важливою, здійснена Дерида деконструкція протиставлення концепт/метафора виходить за межі його стирання на користь тієї або іншої зі сторін (метафори — у Ніцше, буквального значення — у Де- відсона). Фактично вона відкриває простір для альтернативного вираження відношення між логікою та риторикою, такого, що визнає їхню співучасть, проте без знімання напруги між ними (що стало метою багатьох інших постмодер-ністських мислителів, таких як Поль де Ман та Юлія Кристева). Саме ця напружена співучасть і цікавить Дерида, звідси і його зміщення уваги від метафори як "іншого" філософії до метафоричності (або квазіметафоричності) як третього терміна (який не зводиться ані до концепту, ані до метафори і якого не можна навіть ототожнити з діалектичним синтезом між ними двома), що залишається радикально "іншим". Див. також: Біла міфологія.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Метафора» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
