У тому розумінні, в якому його застосовує французько-алжирський філософ Жак Дерида, термін "метафізика присутності" вказує на будь-яку епістеїиу, що прагне визначити буття як присутність. У таких своїх працях, як "Мовлення і феномени", "Про граматологію" і "Письмо й відмінність", Дерида демонструє різні форми, яких історично набувало це визначення буття як присутності: йдеться про буття як об'єктивність, присутню для зору або розуму суб'єкта; про буття як про присутність і близькість до себе cogito, свідомості, суб'єктивності; буття як повернення того самого (назви до притаманного, голосу до сприймальної перетинки вуха, наміру до суб'єкта, значення до його джерела). Саме тоді, згідно з тлумаченням Дерида, історія метафізики збігається з історією того, що він називає логоцентризмом; інакше кажучи, вірою у здатність значення представляти себе. Говорячи про Едмунда Гусерля та Фердинана де Сосюра, Дерида твердить, що саме інтерпретація буття як повноти (ousia) та розкриття/повторного-засвоєння цієї повноти (раrousia) обґрунтовують сприйняття знака в тер- 260 мінах повноти, яку треба прикликати. В контексті цього сприйняття знака мовлення оцінюється як безпосередній і прозорий носій присутності, тоді як письмо марґіналізується через свою віддаленість від голосу, що служить як Гарант авторитетності мовлення, що передбачає впровадження періодичності в безпосередню присутність "теперішнього" (stigmè), в якій має місце мовлення, і через своє виведення на перший план матеріальності означника, що береться в дужки в момент мовлення. Дерида розглядає підпорядкування письма мові (це явище він називає фоноцентризмом) як найочевидніший симптом того, як поняття присутності функціонувало в західній філософській традиції. Ось чому у своїх зусиллях деконструювати (розділити і вписати наново; див. деконструкція) метафізичні структури, від яких залежить ця традиція, він зосереджується на понятті письма. Крім його традиційного розуміння, письмо для Дерида зосереджує в собі ті властивості мови, що їх прагнула включити в себе метафізика присутності: ітеративність (внутрішньо властива кожному знаку можливість функціонувати за відсутності його творця та його референта) і те, що Дерида назвав розрізненням (difjérance) (безперервна затримка будь-якої повної присутності або апокаліптичного (самовираження, спричинена нескінченною грою відмінностей, в яку втягується кожен знак, — так принаймні вважав де Сосюр). Хоч Дерида цікавиться тим, що розколює та зупиняє присутність, він далекий від того, щоб віддати перевагу відсутності та відмінності. Насправді однією з головних ліній у його праці було зробити проблематичною будь-яку побудовану на протиставленні систему думки, яка осмислює один бік протиставлення як просту екстеріорність другого (наприклад, смерть до життя, відсутність до присутності, письмо до мовлення, означник до означуваного тощо). Аргументація Дерида полягає в тому, що присутність — це не arche/джерело й не ielos буття, а радше непевний наслідок тієї іншості всередині них, яка може виражати себе лише у формі гайдеґерівського стертого, або в тому, що Дерида, запозичивши цей термін у Зиґмунда Фройда та Емануля Левінаса, називає слідом. У своїй подвійній ролі напису й стертого, слід, як вважає Дерида, є "силою" (радше ніж концептом або поняттям), що зумовлює і можливість метафізики, і її порушення (Derricla, 1978: 226). Як такий, він позначає появу нової науки про письмо (граматології), яка зберігає відкритість до розрізнювальної структури знака й більше не спирається на визначення Буття як присутності. Зацікавленість Дерида метафізикою може простежуватись у часі аж до тієї недовіри, з якою Фридрих Ніцше ставився до таких панівних західних цінностей, як "істина", "значення", "буття", "свідомість", та до критики Мартіном Гайдеґером того, що він називав "онтотеологією" (тобто системою сутнісно теологічних концептів, витворених притаманним західній думці відданням переваги присутності). Фактично Дерида поділяє з Гайдеґером його віру в те, що присутність є наріжним каменем будівлі західної філософії і, таким чином, є головною мішенню при будь-якій спробі її деконструювати. І Гайдеґерові, і Дерида судилося жити в епоху "закриття" (die Vollendung у Гай-деґера, clôture — у Дерида) метафізики, де термін "закриття" означає і вичерпаність метафізики (тобто її суперечність із власними кордонами/межами), і визнання метафізики кордоном/межею або навіть перешкодою (у французькій мові clôture означає також предмет, що загороджує прохід), через яку не можна просто й безпроблемно перейти/переступити. Де Дерида відходить від Гайдеґера, то це у своїй відмові обґрунтувати будь-яку подвійну дію вписування/стирання або порушення/відновлення стосовно того, що, за словами Ґаятрі Чакраво-рті Співак, залишається "головним словом" для Гайдеґера, а саме Буття (Derrida, 1974: XV). Зміщення Дерида фокусу від "Буття" до "сліду" — це не що інше, як докладене ним зусилля створити основу (і, таким чином, дати повну можливість сказати головне слово) для руху/сили/гри подвійної дії. Критика Дерида метафізики як філософського віддання переваги присутності великою мірою сприяла появі та розробці проблем, які нині широко визнані провідними постмодер-ністськими "темами": проблематизації ідентичності (як повернення того самого), свідомості (як присутності та близькості до себе) та до- 261 свіду (як неопосередкованої присутності). В еру постмодерністської естетики вона також спонукала кинути виклик і реалістичним поняттям репрезентації, і модерністському зацікавленню формою. І, нарешті, відновлення гайде-ґерівської подвійної дії щодо метафізики сприяло більш комплексному розумінню поняття пост у постмодернізмі, що свідчить не про розрив, а про дослідження ізсередини явища.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Метафізика присутності» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
