Після появи семіотики та структуралістських теорій мови і культури протягом 1960 — 1970-х pp. галузь постмодерністських літературних студій була перетворена шляхом помітного зміщення об'єкта інтерпретації. Тоді як структуралістські методи інтерпретації зосереджували свою увагу на класифікації, створенні нових таксономій і сприяли вивченню глибинних структур літературного дискурсу, постструктура-лістські методології уникали наукового опису на користь більш "децентрованої стратегічної конфронтації з західними традиціями знання, включаючи історичні поля естетичних та літературних феноменів. Це зміщення може бути коротко підсумоване в рамках трьох головних тенденцій: перша полягала в тому, що об'єкт літературних студій був розширений і включив у себе інші дискурсивні форми медіа, позначені постмодерністськими поняттями "текстуальності"; другою тенденцією було зростання авторитету читача та критика, які здобули більшу владу над культурним значенням літератури, що великою мірою сприяло дискусіям про пост-колоніальні літератури, формування канону та естетику меншин у Сполучених Штатах; третя тенденція, яка певною мірою є наслідком перших двох, полягала у зростанні політичного зацікавлення критиків цариною літературних та культурних студій через утворення більш обміркованої та критичної програми культурного критицизму. На початку 1960-х pp. Ролан Барт описав зміщення у вивченні літератури й культури, яке прямо випливає з розширення сосюрівського проекту семіотики. "Сьогодні можна, — пише Барт, — передбачити утворення єдиної науки про культуру, яка, безперечно, спиратиметься на різні дисципліни, але всі вони будуть на різних рівнях присвячені описові, культурі як мо- ві" (Barth.es, 1986: 13). У своєму опублікованому 1968 р. есе "Смерть автора", що мало великий вплив, Барт пропонує замінити вивчення літератури загальною теорією "письма", давши волю критичній діяльності, яку він визначив як контртеологічну і навіть революційну практику, — з огляду на те, що критична інтерпретація більше не буде спрямована на кінцевий детермінований вияв значення, пов'язаного з наміром автора або з деспотичним контролем над мовою (Barthes, 1986). Він згадав про цей момент, пов'язаний із занепадом (або, метафорично кажучи, смертю) авторської влади над літературним процесом, оскільки хотів підкреслити, що він водночас сигналізує про народження критичної влади читача над культурним визначенням літературного твору. Ранні й трохи дидактичні заяви Варта, що стосувалися смерті автора, богоподібної постаті, яка була центральною для літературної герменевтики до цього моменту, справили широкий і потужний вплив на вивчення літератури. Передусім у Сполучених Штатах наголошення Бартом на діяльності читача протягом 1970-х pp. безпосередньо вплинуло на зростання значення критичної читацької реакції, здійснюваної такими дослідниками, як Девід Блейх, Стенлі Фіш, Норман Голенд, Вольфґанґ Ізер, Мері Луїза Прат та Джейн Томпкінс. Ще однією з головних ліній розвитку критичної школи стало виникнення деконструктивного критицизму в Сполучених Штатах та Великій Британії, що асоціювалося з працями таких критиків, як Джонатан Калер, Жак Дерида, Поль де Ман, Барбара Джонсон, Дж. Гіліс Мілер, Кристофер Новак та Ґаятрі Чакраворті Співак. Іншими подіями, які мали не менш глибокий вплив на інтерпретацію літератури протягом періоду 1970 — 1980-х pp., стали: здійснена філософом Жилем Дельозом та психоаналітиком Феліксом Ґваттарі публікація праці "Кафка: до питання про малу літературу" (1975), в якій автори виклали свої антигерменевтичні погляди на літературу; книжки Тері Іґлтона, Фредрика Джеймсона та Майкла Раєна ("Вступ", 1983; "Політичне несвідоме: наратив як суспільно символічний акт", 1981 та "Марксизм і деконст-рукція", 1983), в яких автори з марксистських позицій висловлювали нову (постальтюсерівсь-ку) похвалу суспільно-історичній функції літе- 247 ратурного дискурсу; і, нарешті, особливо після публікації "Écrits" ("Творів") Жака Лакана 1966 p., цілий потік інтерпретацій, зроблених представниками фемінізму у Франції та в Сполучених Штатах під впливом психоаналізу і наукової творчості Жака Лакана, серед яких можна назвати важливу працю Джульєти Мітчел "Психоаналіз і фемінізм" (1974), "Новонароджену жінку" Катрін Клеман і Елен Сісу (1975), "Віддзеркалення в іншій жінці" Люс Іріґаре (1974) та "Зваблення дочки: Фемінізм і психоаналіз" Джейн Ґелоп (1982). Великий вплив на течію, що згодом стала відомою в Сполучених Штатах та Сполученому Королівстві як постмодернізм, справило разом із творами Варта широке ознайомлення в цих країнах із працями ключових постатей школи "Тель Кель" (Tel Quel). Школа "Тель Кель" виникла у Франції, об'єднавши таких вчених, як Жак Дерида, Мішель Фуко, Юлія Кристева та Філіп Солерс, і саме їй судилося відіграти велику роль у заснуванні культурного критицизму, який зосередив свою увагу на загальній теорії L'Ecriture (письма). До 1964 р. часопис "Tel Quel" цікавився лише авторами "нового роману". Проте згодом він був проголошений журналом аванґарду, з головним завданням — дослідженням статусу письма, культури й політики з перспективи кількох різних галузей: літературної критики, лінгвістики, етнографії та психоаналізу. Вплив Дерида був особливо великий на перших етапах діяльності групи; передусім це стосується двох його гостро критичних есе, що водночас і сформулювали завдання, і виробили нове сприйняття психоаналітичної теорії, як "науки про письмо". Есе Дерида "Фройд та сцена письма" було опубліковане журналом у 1966 p., де пропонувалося прочитання Фройда, тісно пов'язане з поняттям "письма" (L'Ecriture), яке Дерида сформулював у своїх працях "Про граматологію" (1967) та "Письмо й відмінність" (1967). Разом із есе про Жоржа Батая "Від звуженої до загальної економії", яке також було опубліковане в "Письмі й відмінності", це прочитання вплинуло на проект "Тель Кель", що передбачав створення "революційної теорії західного письма". Філіп Солерс був головним архітектором програми журналу протягом 1970 — 1980-х pp. Посилаючись на події, які відбулися в травні 1968 p., він змоделював "подію", яка сигналізувала про вирішальний розрив між історією та культурою; у головних постатей, які були пов'язані з "L'Ecriture feminine", він запозичив текстуальну та політичну практику письма і поєднав її з багатьма ключовими поняттями структуралізму; в кінцевому підсумку, Солерс застосував опрацьовані Дерида поняття "архесліду" та "археписьма" і трансформував головну аргументацію Дерида, викладену в роботі "Про граматологію", у добре обмірковану програму, що прагнула визволити "пригнічене письмо", відкинуте на далекі околиці західної історії та культури. Ці принципи були синтезовані у культурному критицизмі, що був також новою практикою авангардного письма, яка також, через запозичення структуралістських понять в інтерпретації історичних та логічних феноменів, мала на меті заснувати нову "науку про суб'єкт". У Сполучених Штатах праця Дерида разом із науковою творчістю Дж. Гіліса Мілера, Джефрі Гартмана та Поля де Мана (які входили до так званої "Єйлської школи критицизму", що мала велику славу в галузі літературних студій протягом 1980-х pp.) спочатку ототожнювалася з терміном "деконструкція". У своїх двох головних працях, "Сліпота й прозріння" (1971) та "Алегорії читання" (1979), де Ман запозичив у Дерида чимало істотних аргументів, передусім із його праці "Про граматологію", хоча й змістив фокус свого дослідження на специфічні відносини між "мовою" й "риторикою". Можливо, навіть більше, ніж Дерида, де Ман віддавав перевагу літературній (або "фігуральній" мові) як "сутності, здатній поставити під знак запитання свій власний статус", і як критичному засобу розкриття правдивої риторичності інших модусів мови, включаючи наукову та нормативну або рефере-нційну мову. Так, у висновках, які завершують його важливе есе "Літературна історія та літературна модерність", де Ман пише про потребу переглянути основи літературної історії та розширити це поняття поза окреслене поле "літератури" як такої, оскільки "базисом для історичного знання є не емпіричні факти, а письмові тексти, навіть якщо ці тексти виступають у ма- 248 скарадному вбранні війн та революцій" (de Man, 1971: 165). Американський літературний критик Дж. Гіліс Мілер синтезував працю де Мана та Дерида у підхід, який був специфічним для вивчення літературних текстів і часто не відходив надто далеко від формату більш традиційного уважного прочитання деяких конкретних і добре відомих літературних творів. Проте у своєму есе, де розглядається майбутня методологія літературних студій, Мілер пише, що "досконало організована літературна дисципліна перестане бути виключно репертуаром ідей, тем та різновидів людської психології, а радше знову перетвориться на філологію, риторику та дослідження епістемології тропів" (Miller, 1972: 451). Головною доктриною, яку обидва ці критики поділяють із Дерида, було те, що не існує позамовної реальності до або після конструкції знаків, здатних служити основою (або підвалиною) "інтерпретації , а отже, не було й ніякої стабільної системи референції, яка не була б вразливою до того, що де Ман у кількох місцях називає "референційною аберацією" (яка нібито включає в себе також викривлення референції, спричинене ідеологічною свідомістю). Цей погляд разом із вираженою пізніше французьким філософом Жаном-Франсуа Ліотаром відмовою від усіх "метана-ративів" у його праці "Постмодерні умови" (1983) стали головними прикметними характеристиками постмодерних літературних студій. Обидва наведені вище твердження виражають спільну характеристику постмодерністської сприйнятливості як свідомого себе, часто іронічного осмислення історії та культури, як глибоко штучних конструктів; таким чином, перевага, яка надається метафорі "текстуальності", що вживається в багатьох теоретичних нарати-вах постмодернізму, лише розширює можливості відкритого раніше де Сосюром та Леві-Стросом закону суспільного конструювання знаків, включаючи до цього процесу й людську свідомість та суб'єктивність. У середині 1980-х pp. марксистські критики Тері Іґлтон та Фред-рик Джеймсон піддали критиці цю "культурну домінанту" (Джеймсон), що нібито є лише симптоматичним виразом пізньокапіталістично-го постіндустріального суспільства, в якому соціальна реальність структурується різними су- перечливими та фраГментованими "мовними іграми". Таким чином, і Іґлтон, і Джеймсон критикують твердження, зроблені де Маном та іншими деконструктивними й постструктураліст-ськими мислителями, що минуле досяжне нам лише в текстуальній формі, а також те, що ті віддають перевагу глибоко рефлективній (або іронічній) критичній процедурі, яка моделюється у літературному "уважному прочитанні" та риториці. На їхній погляд, такі постмодерніст-ські критичні стратегії позбавлені будь-якої справжньої "історичності" (Jameson), оскільки вони беруть у дужки "реальне або історичне минуле" (Eagleton, 1985: 67), замінюючи останнє просто дискурсивною реальністю, яка стирає соціальний, історичний та екзистенціальний виміри минулого, що присутнє в сучасному як "первісний об'єкт" зацікавлення (Jameson, 1992: 67). Відповідаючи на багато з вищенаведених критичних зауважень на адресу постмодернізму, канадський критик Лінда Гатчіен опублікувала працю "Поетика постмодернізму: історія, теорія, белетристика" (1988). У цій праці Гатчіен обстоює постмодерні стратегії пародії та пастиша (приклади яких вона бере насамперед із творів сучасного мистецтва, архітектури, літератури, а також із мас-культурних форм) як спосіб організації творчого і глибоко історичного діалогу з минулим, оскільки "навіть найбільш свідомі та пародійні з сучасних праць не намагаються уникати історичного, суспільного та ідеологічного контекстів, а реально закладають підвалини цих контекстів, у яких вони існували й далі існують" (Hutcheon, 1988: 24— 25). "Пародія — це досконала постмодерніст-ська форма, — пише Гатчіен, — бо вона парадоксальним чином вбирає в себе те, що пародіює, і кидає йому виклик" (Hutcheon, 1988: 11). Таким чином, Гатчіен вважає, що, замість ув'язнювати минуле в бездонній дискурсивній грі, як твердять Джеймсон та Іґлтон, постмоде-рністська критична й текстуальна практика "паралітературного" (цей термін вона запозичила у критика мистецтва Розалінди Краус) кидає "виклик тому визначенню суб'єктивності та творчості, яке надто довго нехтувало роль історії в мистецтві та думці, виклик, що приносить визволення" (Hutcheon, 1988: 11).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Літературні студії» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
