Лінгвістика — це вивчення структурних відносин у світі між суб'єктами й об'єктами та їхнього зв'язку з людською поведінкою, утворенням значень і комунікацією. Дві лінії лінгвістичного розуміння співіснують нині в західній думці. Перша з них — це картезіанська лінґвістика, яку часто ще називають лінгвістикою подвійного суб'єкта, і її можна резюмувати, застосувавши відомий вислів Декарта: "Я мислю, отже, я існую", і вона залежить від суб'єкта мовлення ("я" або cogito) і суб'єкта твердження ("я" або sum). Друга лінія, яка походить від міркувань Ніцше про оманливість мови, критикує незмінність і однаковість подвійного суб'єкта. Останнім часом картезіанський підхід знайшов собі місце в опертому на теорію Хомського трансфо-рмаційно-ґенеративному лінгвістичному аналізі. Істотний вплив Ніцше на постмодерну риторику та мову ми бачимо в працях Мартіна Гайде-ґера, Еміля Бенвеніста, Мішеля Фуко, Жиля Дельоза, Фелікса Ґваттарі та Жана-Франсуа Ліотара. Витоки Найдавніші в західній традиції дискусії про мову ми знаходимо і у давніх греків, і в Біблії. 236 Проблема називання об'єктів позначає початок витоків людської мови. Платонів "Кратил" ставить Аристотеля перед проблемою називання, що її вперше порушив Сократ, і це спонукало Аристотеля обговорити концепцію метафоричного найменування в його "Поетиці". Паралельне обговорення класифікації об'єктів за їхніми назвами відбувається в другому розділі біблійної книги "Буття", де розповідається притча про те, як було названо звірів. Обидві ці розповіді передбачають, що існує "той, хто роздає назви", універсальний суб'єкт, який знає регулярні правила, що вказують, які саме звуки та склади слід приписати тому чи іншому об'єктові. Марк Теренцій Барон поширив цю давню дискусію на латинську мову у своєму трактаті ("De Lingua Latina"), де дається перший повний виклад синтаксису й етимології, що заклало підвалини для граматики. Квінтиліан випередив працю Барона, давши свої пояснення системній регулярності частин мови, морфології та граматичних помилок. XVI ст. підштовхнуло лінгвістику в більш науковому напрямі. Починаючи з П'єра Рамюса (1515—1572), вивчення мови повернулося обличчям до фундаментальності та лінгвістичного прескриптивізму в педагогіці. Рамюс виступив проти Аристотелевої та Квінтиліанової версії риторики й мови, звівши поділену на п'ять частин риторичну систему Аристотеля до однієї категорії — орнаменталізму, а працю Квінтиліана взагалі відкинув як помилкову. Рамюс також поділив мову на дві частини, етимологію та синтаксис, обидві з яких підлягали правилам і були дедуктивними за своєю природою. Таке розуміння функцій мови формувалося паралельно з розвитком наукового мислення в західній філософії та народженням прескриптивізму в дослідженнях мови. Крім того, Рамюс зробив свій внесок до раннього філософського розуміння відокремлення "я" від думки, висловивши міркування, що в риторичній ситуації мовець відокремлює своє "я" від діалекту. Таким чином, було створено ґрунт для того, щоб майбутні філософи змогли відокремити внутрішню думку від застосування мови і брати до уваги лише одне джерело, з якого випливає мова. Зусилля Рамюса дістали своє продовження в XVII ст. у думках філософа Рене Декарта (1596—1650). У своєму трактаті "Роздуми про метод" (1637) Декарт також намагався переглянути аристотелівський погляд на людей як на раціональних істот, для початку відокремивши розумові та вольові здібності індивіда від його тілесних можливостей, тобто продовжив процес, започаткований Рамюсом. У "Роздумах..." Декарт твердив, що "я" як індивід — це буття, найпершою метою якого є мислення. Це дозволяє припустити, що я" є чистою свідомістю або існуванням у досконалості, оскільки для Декарта "я" не має місця, і матеріальна оболонка, яка містить у собі "я", не є важливою. Ця ідея знайшла свій подальший розвиток у "Метафізичних міркуваннях" (1641), коли Декарт вибудував деякі універсальні фундаментальні передумови, притаманні людям від їхнього народження. Важливим прикладом цих логічних суджень, які стосуються лінґвістики, може бути закон несуперечності: коли щось існує, воно не може не існувати. Твори Рамюса та Декарта, присвячені проблемам лінґвістики, були формалізовані в "Граматиці Пор-Руаяля", що її опублікували 1662 р. два французькі абати, які вчителювали в абатстві "Пор-Руаяль". Один із них був Антуан Арно, логік-філософ за освітою, погляди якого сформувалися під великим впливом Декарта. Другий абат, Клод Лансело, був граматиком, зацікавленим в опрацюванні загальних граматичних категорій та правил навчання мови. Головною метою "Граматики Пор-Руаяля" було узагальнити граматичні структури мови для того, щоб їх легше було подавати як навчальний матеріал студентам в абатстві. Таким чином, у "Граматиці Пор-Руаяля" граматика й мова стали об'єктом зусиль, спрямованих на універсалізацію, і дістали змогу стати об'єктом застосування цілої низки правил, незалежно від того, про яку мову йшлося. Порруаялісти приділяли також велику увагу визначенню ствердження існування в мові (їм пощастило досягти цього шляхом вивчення зв'язки) дієслівної форми, утвореної з дієслова "бути", що сприяє утворенню граматичного суб'єкта та об'єкта в реченні. Таким чином, "Граматика Пор-Руаяля" дала основу для педагогічного підходу до викладання мови у школах. 237 XIX ст. стало поворотним пунктом для формалізації лінгвістики та її розвитку. Французький лінгвіст Фердинан де Сосюр спробував заснувати науку про мову — структуралізм, — що виокремив мову як об'єкт вивчення. Підхід де Сосюра мав на меті поставити мову поза часом і поза історією, досліджуючи її як сукупність слів-елементів, кожне з яких віддзеркалює відмінність від інших слів-елементів. Крім того, де Сосюр висунув поняття langue (мови — загальної мовної системи) і parole (слова — конкретного застосування мови) для того, щоб описати, як мова функціонує в дії. Де Сосюр також дослідив довільне відношення знаку (всього об'єкта) до його означуваного (поняття) та його означника (звуковий образ). Кожен із цих етапів мав пояснити, як мова прогресує в лінійному порядку. Наприкінці XX ст. американський лінгвіст Ноам Хомський пристосував картезіанську метафізику до структури мови. Йдучи слідами Декарта та "Граматики Пор-Руаяля" у своєму революційному дослідженні "Синтаксичні структури" (1957) та в пізнішій праці "Картезіанська лінгвістика" (1966), Хомський твердить, що діти народжуються з трьома універсальними структурами граматики, з яких лише трансформаційна граматика дає внутрішні правила, за допомогою яких діти можуть Генерувати людську мову. З того часу модель Генеративної граматики Хомського передбачає визначення, якими є ці фундаментальні внутрішні правила (речення-ядра) і як саме мовці Генерують нескінченну кількість зрозумілих фраз із цих ре-чень-ядер. Від своїх початків лінгвістика піднесла мову до привілейованого становища в теоріях репрезентації. Мова через процес називання та класифікації вибудовує порядок, у якому люди запам'ятовують ідеї, об'єкти та події свого життя, відокремлюючи їх від свого реального прожитого досвіду. Зусиллями фундаментальної лінгвістики мова перетворилася на складну абстрактну систему і одержує історію, що відрізняється від історії реальних контекстів. Із плином часу побудова узагальненої універсальної граматики перетворюється на систематичний ієра-рхізований порядок розумових репрезентацій, відокремлений від матеріальних об'єктів та реальних подій. Постмодернізм Постмодернізм досліджує темпоральність та розмежування між суб'єктом і об'єктом у мові. Лінгвістичний метод Еміля Бенвеніста, що публікував свої праці від 1930-х до 1950-х pp., бувши своєрідною реакцією на теорію де Сосюра, поставив під сумнів предмет референції, об'єкт та його близьку спорідненість із мовою та думкою. Як вважає Бенвеніст, "я" та референт (інший) взаємозалежні і мусять мати одне одного, щоб існувати; звести це відношення до одного первісного терміна не уявляється можливим. У своєму есе "Суб'єктивність у мові" Бенвеніст проголосив, що не існує жодного універсального концепту "я", що уподібнює всіх мовців у даний момент. Тому суб'єктивність є творінням дискурсивного середовища, не відокремленого від неї. Цей погляд дістає подальше висвітлення у книжці Мішеля Фуко "Археологія знання ", коли автор зазначає, що в постмодернізмі позиції суб'єкта визначаються ситуацією, і можна мати численні позиції суб'єкта у стосунку до багатьох груп або сфер, із якими він себе ототожнює. Філософи другої половини XIX ст. та першої половини XX ст., від Ніцше до Вітгенш-тайна, Ліотара, Дельоза, Ґваттарі та багатьох інших, писали про численні можливості принаймні повторної інтерпретації давніших глибинних функціоналістських уявлень про мову, якщо не радикального переосмислення канону формальної граматики. У "Веселій науці" Ніцше пише, що мова та свідомість ідуть в одному запрягу в процесі комунікації і радше віддзеркалюють суспільну природу мови, ніж якесь індивідуалізоване, внутрішнє засвоєння мови. Вітґенштайн у своїх "Філософських дослідженнях" (1953) розглядає складні відносини, що існують між словами в мові, а також пише про те, як різні дії, слова та мова витворюють певний різновид гри, як буває, коли діти граються з мовою. Виступаючи проти розуміння мови як чогось підпорядкованого строгим правилам, Вітґенштайн пропонує способи, якими люди мають обирати певні слова й давати їм вищу оцінку, аніж іншим, висловлювати специфічні почуття й 238 оцінювати їх вище, аніж інші, в мовних іграх. Подібність у зрозумінні того, що каже мовець, є наслідком процесу інтерпретації слів та фраз, опертої на те, що є спільним у діапазоні їхнього досвіду. У "Справедливій грі" Ліотар обговорює, як постмодерністські мовні ігри кидають виклик західному дискурсивному порядкові через поняття поганства та повторної появи висловлювання. Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі руйнують передумови формальної лінгвістики та місце традиційного прескриптивізму в мовній педагогіці у своїй праці "Тисяча плато". Думка Де-льоза й Ґваттарі, що мова не коливається між чимось сенсорним і чимось сказаним, а завжди перебуває в процесі артикуляції та діяльності, наголошує на тому, що суб'єктивація (і об'єктивація) є результатом складних суспільних відносин. Тому в постмодерністському суспільстві лінгвістика залежить від прагматики, реа-лізуючи в такий спосіб можливості мови та застосування лінгвістичних елементів, радше ніж обов'язкову, підпорядковану правилам асоціальну модель, покликану формувати суспільні класи. Замість конструювати класифікації частин мови та категорії мовного акту, Дельоз і Ґваттарі зводять відносини між словами та діями до одного класу "наказових слів". Згідно з цією теорією, мова являє собою сукупність усіх "наказових слів", мовчазних припущень або мовних актів, що відбуваються в мові в даний момент часу. Відкидаючи традиційну віру в те, що відносини між словами й діями є внутрішніми, іманентними і опертими на ідентичність та передачу інформації, Дельоз і Ґваттарі твердять, що лінгвістичні відношення закорінені в надлишковості. Надлишковість вимагає двох форм, частотності (значущості інформації) та резонансу (суб'єктивності повідомлення), щоб передавати "наказові слова" в суспільстві. Сучасні форми комунікації, такі, як новини, програмування мереж, відео та аудіо записи і реклама, походять від надлишкового прагнення сказати людям, що вони повинні думати, спостерігати, слухати, купувати та чого сподіватися від життя. Таким чином, у надлишковій мовній системі, згідно з Дельозом та Ґваттарі, не існує індивідуалізова- ного висловлювання, не існує навіть суб'єкта висловлювання. На його місці існує колективний асамбляж (спільнота) висловлювання, коли слова, дії, емоції непрямо передаються через багато голосів та символів, розміщених у суспільному середовищі. Асамбляжі висловлювання — це комплексні конструкції, оперті на постійні змінні синтаксису, семантики та фонетики, які вводяться у гру через змінні висловлювання, змінні вираження, іманентні акти та відношення абстрактно спостережуваних об'єктів або подій до мови. Включення прагматики та асамбляжів висловлювання у вивчення мови приводить до надлінійності, усунення фіксованого лінійного порядку лінгвістичних елементів або до того, що Дельоз і Ґваттарі називають кореневою моделлю, маючи на увазі досить абстрактну лінгвістичну модель, яка охоплює бажані та небажані зв'язки між семіотичними ланцюгами, силовими структурами, мистецтвами, науками та соціальними конфліктами, що встановлюються нескінченно. Кореневі лінгвістичні структури не мають ані "рідної мови", ані лінгвістичних інтервалів, ані ідеалізованих мовців або слухачів і вже не мають також ніяких однорідних мовних спільнот. На місці цих незмінних маркерів з'являється безліч діалектів і жаргонів, а лінгвістична енергія походить від панівних політичних позицій. Мова фраґментується навколо релігії, капіталу, поколінь та географії. Тому навіть якщо коренева структура мовного вжитку розірветься, мова знову почне творитися вздовж тих самих, подібних або альтернативних ліній. Дивлячись на проблему під таким соціолінгвістичним кутом зору, Дельоз і Ґваттарі також кидають виклик традиційному розумінню великих і малих мов, зосереджуючи увагу на суспільних та пов'язаних із владними повноваженнями причинах, чому на ту чи іншу мову навішують ярлик або "великої", або малої. Мова більшості досягає стану влади та панування над іншими і визначає стандарти, під які інші мови мусять підлаштовуватися. Малі мови називаються так тому, що їхні функції і їхнє застосування залежать від тієї мови, яку вважають великою. Проте малі мови потужні у сво'іх творчих можливостях і в своєму потенціалі дестабілізувати мову більшості. 239 Постмодерністські ідеї про структуру, застосування та суспільні функції мови руйнують канони формальної граматики, виступаючи проти традиційних понять мови, яка оперує по лініях істинних і хибних логічних суджень. Постмодерністське уявлення про мову як про кореневу структуру руйнує історичні діаграма -тичні структури, що їх ми знаходимо в традиційних теоріях мови, і дає можливість припускати, що замість поступально рухатися в лінійному та в часовому напрямках, мова рухається концентрично та в одночасовості, при цьому долаючи необмежені відстані в просторі й часі. Таким чином, постмодерністська лінгвістика усуває приписи вивчення мови, що їх ми знаходимо у Рамюса та в порруаялістів, оскільки її метою є поновити зв'язки мови з формами повсякденності, передусім мовленням та комунікацією, цими двома продуктами висловлювання. Повернення до усного мовлення, як і увага до візуальності та звуку як дискурсивних методів у знакових системах, віддзеркалюють пост-модерністський поворот у лінгвістичному аналізі, який заперечує давніші поняття стабільного, фіксованого, впорядкованого руху мови. Крім того, постмодернізм ставить під сумнів віру доби Просвітництва в те, що мова й думка — це апріорний процес, по-новому розташовуючи місце перетину мови та думки у специфічних (історичному, політичному, економічному, расовому та ґендерному) контекстах. Отже, постмодернізм знову поєднує мову з ідеологією, і таким чином лінгвістика стає менш усеохопною та більш фраґментованою, аніж та, якою її прескриптивна історія спонукає багатьох її уявляти. Лінґвісти постмодерної доби намагаються возз'єднати мову з дискурсом, суб'єкт із об'єктом, слова з ідеями, а висловлювання — з контекстами та діями. Крім того, ті самі лінгвісти визнають, що дискурсивні системи можуть поширюватись і на зорову та слухову репрезентацію об'єктів, оскільки комунікативні системи кінця XX ст. включають у себе графічні образи та звуки, що передають значення. У цих контекстах сприймання формує водночас об'єктивний образ (те, що фіксується фотокамерою або комп'ютером) і суб'єктивний образ (те, що сприймається ор- ганами зору), і обидва вони повністю конституйовані. Знову ж таки, в кінематографічній або комп'ютерній царині існує асамбляж висловлювання, що водночас формує два акти суб єктив-ності. Дельоз твердить, що образи та знаки в медіа-засобах, зокрема в кінематографі, а також і в комп'ютерних композиціях та іграх, спонукають нас установлювати кореляцію між образом сприймання та сприйняттям фотокамери або комп'ютерного розуму. Образи та знаки більше не втілюють усеохопного образу, а репрезентують образ, який розчиняє і усуває простір, наратив і час. А залишаються тільки кліше та пародія у мові нових медіа, що йдуть лише одним із трьох можливих курсів: намагаються врятувати "американську мрію", марний і прикрий досвід або створення серії свіжих образів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Лінгвістика» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
