Уявлення про те, що історія як поступальний розвиток, який витворює великі суспільні зміни, тепер дійшла кінця, відоме під назвою "кінець історії". Спочатку запозичене з філософії Г.В.Ф. Геґеля, поняття "кінець історії" потім стало широко застосовуватися для опису стану модерної та постмодерної культури. В розвитку цієї ідеї можна виділити дві окремі фази: теоретичну, пов'язану з працями Олександра Коже-ва і до великої міри обмежену спекулятивною філософією та історіографією, і фазу популяризації, що Грунтується на працях Френсиса Фукуями (нар. 1952 p.), чиє застосування теорій Кожева породило суперечність між політологією та соціологією. Походження Уявлення Геґеля про те, що історія як послідовність драматичних цілеспрямованих дій закінчилася разом із наполеонівською добою, було відроджене російсько-французьким мислителем Кожевим у 1930-х pp. Кожев у своєму ретельно обґрунтованому аналізі філософії Геґеля твердить, що історія як системний процес складається з людської боротьби за визнання. Людство ділиться на господарів, які здійснюють контроль, але не мають імпульсу боротися за утвердження своєї долі, і рабів, які, хоч і видаються безпорадними, проте є локомотивом поступу. Господарі, асоційовані з ідеальним, виражають себе, воюючи між собою. Сфера діяльності рабів, що втілюють матеріальний принцип, обмежується працею. Стародавні та середньовічні інституції, такі як родина та християнство, не змогли виправдати сподівання людства, і в новітні часи, після того як раби перебрали на себе спрямовані на війну функції господарів під час Французької революції, людство вдовольня-ється виникненням універсальної держави, яка дає йому форум, місце, на якому воно може себе усвідомити. Таким чином, історичний розвиток у новітні часи дійшов свого кінця. Кожев мав намір побудувати свою теорію не просто як філософію, а як аналіз світу, яким він став після 1945 p., з його дедалі більшою однорідністю, спричиненою розвитком західної науки та культури, однорідністю, яку Кожев бачив як в американській, так і в китайсько-радянській культурі. Життя в цьому світі, безперечно, триватиме, але, втративши стимул до історичної боротьби, воно стане млявим, нудним, позбавленим і вершин, і проваль на шляху до самореалізації людства. Проте в опублікованій 1959 р. післямові до своєї книжки Кожев говорить про Японію, як про виняток. Передбачивши постмоде-рність, японська культура вхопилася за снобізм як спосіб збереження людських пристрастей живими, і в такий спосіб зробивши людське існування не цілком позбавленим сенсу. Постмодернізм Хоч ці теорії не раз виголошувалися на околицях постмодерністських дискусій 1980-х pp., вони вийшли на перший план після того, як Фукуяма, американський політолог та працівник державного департаменту, опублікував у 1989 р. свою статтю "Кінець історії" в часописі "The National Interest" ("Національний інтерес"). Коли радянський блок почав розпадатися, Фукуяма застосував опрацьовану в середині XX ст. Кожевим ідею "кінця історії", щоб провістити світову перемогу ліберальної демократії. Ця ініціатива сподобалася постмодерніс-там, оскільки вона врочисто проголошувала крах утопічного проґресу; загальна канонічність цієї ідеї, безперечно, була якось пов'язана з наближенням 2000 року. Розширивши свою працю до розмірів книжки, Фукуяма пов'язав ідею боротьби за визнання з ідеєю "останньої людини", яку звістував Фридрих Ніц-ше. Остання людина тепер уже не герой, вона цілком згодна присвятити себе маленьким радощам, доступним їй у лоні громадянського 195 суспільства. Фукуяма був непопулярний у середовищі лівих, оскільки він, як здавалося, зловтішався падінням комунізму і передбачав капіталістичну утопію, що мала розквітнути в умовах глобалізації. Проте Фукуяма зазнав на собі впливу Маркса, і марксистські мислителі часто відчували солідарність із ностальгією Фукуями за історичною діалектикою, що в період, який настав по холодній війні, втратила свою актуальність. Критики емпіричного розуму спробували спростувати погляди Фукуями, вказуючи на постійні кровопролиття в деяких незамирених районах світу; ті, хто підступав до цієї проблеми з теоретичного боку, твердили, що Фукуяма радше хибно витлумачив Маркса, аніж відкинув його. Теорії Фукуями видаються також схожими на Ліотарове бачення кінця великих метанара-тивів та їхнього розпаду на суміш плюралістичних дискурсів, що є однією з прикметних ознак постмодернізму. Проте ні Фукуяма, ні Кожев ніколи не належали цілком до табору прибічників постмодерної фрагментації, оскільки вони бачать історію, навіть у її кінці, як сповнений значенням процес.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кінець історії» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
