Кейвл, Стенлі (Cavell, Stanley) Нар. 1926 p., Нью-Йорк, США. Філософ і критик Наукова творчість Стенлі Кейвла звертається до проблем, пов'язаних із нашим знанням світу, нашим знанням інших людей і самих себе. Працюючи над цими темами, він найчастіше аналізує твори Людвіґа Вітґенштайна, Мартіна Гайдеґера та Ралфа Волдо Емерсона, п'єси Вільяма Шекспіра й Семюела Бекета, а також різні кінофільми та твори мистецтва. Ця стаття, проте, передусім стосується тих аспектів думки Кейвла, які заторкують поняття посилання на себе як у модерністському, так і в постмодерні-стському мистецтві. У своїй книжці "Світ у полі зору" (1979) Кейвл указав на неадекватність популярного сприйняття модерністського мистецтва як просто мистецтва "про себе" або мистецтва з посиланням на себе. Ця думка, мабуть, найчастіше пов'язується з написаним 1960 р. есе Клемента Ґрінберґа "Модерністський живопис". Грін-берґ характеризує модернізм у термінах його власних самокритичних тенденцій, через які кожна мистецька дисципліна прагне відкрити й показати лише ті якості, котрі є винятковими саме для неї, як для засобу, і котрі таким чином зумовлюють визначення засобу та його внутрішню сутність або чистоту. Чимало критиків-постмодерністів виступають проти понять Ґрінберґа на тій підставі, що він припускає сукупність незмінних, абсолютних визначальних умов для кожного засобу. Ці критики наполягають на тому, що значення й цінність мистецького твору істотно зумовлені різними контекстами (установчим, лінгвістичним, історичним), у яких цей твір створюється і виноситься на обговорення. Отже, специфіка твору визначається не лише усталеними і внут- 186 рішніми для нього якостями, а й також елементами, які є випадковими й зовнішніми у стосунку до нього. Постмодерністська мистецька практика (наприклад, сценічна діяльність, інсталяція або робота, специфічно пов'язана з місцем її виконання), що відбувається поза або між традиційними мистецькими середовищами та контекстами, також передає зусилля відкинути подібні абсолюти й відійти від спрощених, спрямованих усередину траєкторій ґрінбергів-ського модернізму. Це аж ніяк не означає, ніби дослідження справжності твору мистецтва та його здатності відтворювати цю справжність були цілком відкинуті. Кілька митців-постмодерністів і далі вивчають різні умови, від яких твір мистецтва залежить з погляду свого значення (тобто йдеться про те, чи ці умови є зовнішніми чи внутрішніми у стосунку до творів мистецтва). У цьому плані посилання на себе і надалі є формою мистецького виразу. Справді, в деяких випадках посилання на себе демонструється в постмодерністському мистецтві на такому рівні вираженості, який стоїть набагато вище від чого завгодно, що Ґрінберґ міг би виявити в модерністському мистецтві. Проте, на думку Кейвла, модерністське дослідження визначальних характеристик певного засобу містить у собі щось інше, аніж виражене відношення до себе, на яке вказує ідея "мистецтва про себе". Про смисл "обтинання" в модерністському малярстві, наприклад, Кейвл пише: "В контексті традиційного живопису обтинання видається неістотним складником у створенні картини, чимось таким, що очевидно відбувається вже після основної роботи, як, наприклад, підняти її або виготовити для неї раму. Але природа цих нових [модерністських] картин надає значущості оправленню їх у раму... Коли йдеться про ці картини, то обтинання є чимось істотним для загального результату" (Cavell, 1979: 112). Таким чином, картини, про які йдеться, потребують того, щоб їх було обрізано як годиться. І в цьому для Кейвла полягає значущість та цінність притаманної модерністському мистецтву властивості розглядати себе і виставляти себе напоказ. Модернізм тут характеризується не вірою в те, що існують усталені визначення, які просто треба розкрити, а точніше, усвідомленням того, що умови, які визначають середовище, не можуть бути наперед задані або вважатися чимось самоочевидним. Щоб показати ці умови в сучасному мистецтві, необхідно проголосити чи зажадати їх окремо в кожному вираженні або конкретному прикладі засобу або середовища. Більше того, при таких вираженнях завжди існує ризик невдачі, бо те, що проголошується, може видатися непереконливим, а те, що вимагається, може не сприйнятися як значуща умова середовища. Акти посилання на себе, з другого боку, можуть, як здається, допускати або віддзеркалювати бажання позитивно утвердити межі середовища або встановити його істинність. Кейвл описує цю схильність, розповідаючи, як він помічав комічний ефект певних моментів посилання на себе в кінофільмах (наприклад, Ґра-учо Маркс часто звертається до кінокамери, запитуючи щось на кшталт: "І як це мені наверзлося на ум грати в цьому паскудному фільмі?"), і він висуває припущення, що такі моменти "надають сатиричного забарвлення спробам утекти від себе, явно їх показуючи, а також думці, що існує позиція, з якої можна раз і назавжди переконатися в істинності своїх поглядів" (Cavell, 1979: 126). Такий спосіб виставляння себе часто видається Кейвлові беззмістовним. Він не ризикує лишитися незрозумілим. Він відбирає в нас, глядачів, можливість прийняти його або відкинути, бо не вимагає від нас це зробити. Він просто виставляє себе, не повідомляючи про себе нічого. Отже, замість того, щоб розкрити нам своє значення, праця з посилання на себе часто показує невіру виконавця у здатність цієї праці обґрунтовувати будь-які переконливі твердження про себе або загалом бути переконливою працею. Намір Кейвла, проте, вказати на такі характеристики посилання на себе не означає, що він повністю засуджує його як форму мистецького дослідження та вираження. Він радше прагне повніше показати значення та віхи самоусвідомлення мистецтва, а також його демонстрації себе нам.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кейвл, Стенлі» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
