Відома також як французька феноменологічна літературна критика, "Женевська школа" — це термін, що позначає наукову працю шести критиків, пов'язаних із Женевським університетом: Альбера Беґена (1901—1957), Жоржа Пуле (1902—1991), Марселя Реймона (1897— 1981), Жана-П'єра Рішара (нар. 1922 p.), Жана Русе (нар. 1910 р.) та Жана Старобінсь-кого (нар. 1920 p.). Женевська школа опрацю- 151 вала свій підхід, виходячи з творів Гусерля, ГайдеГера та Мерло-Понті, присвячених проблемам феноменології, а також із повних експресії праць німецьких романтичних критиків-романтиків, насамперед Погана Готфрида Гер-дера з його концепцією "живого читання", тобто чіткого осмислення особистості автора, перспективи та історичної ситуації, що виводяться з тексту. Попри тонкі, хоч і значні відмінності їхніх індивідуальних концепцій, шість вчених, що їх ототожнюють із Женевською школою, поділяють розуміння літератури як спеціальної форми свідомості, в межах якої співчутливий і уважний читач сприймає свідомість автора як свою власну. Відмовившись прийняти англо-амери-канське формалістське поняття об'єктивної критики 1950 — початку 1960-х pp., женевські критики розглядали і літературу, і літературну критику, як суб'єктивну діяльність, визначаючи критику як "літературу про літературу" і як вираження "обопільної прозорості" між свідомістю автора та критика. Зокрема, читання літератури — це можливість для "злиття" світу явищ та світу уяви (Реймон), для "перетворення на теперішні" уявних об'єктів (Беґен), для "абсолютної прозорості" між душами автора й читача (Пуле), для ретельного пошуку "динамічного джерела" авторської особистості (Русе), для знайомства з "відчутними на дотик" текстуальними образами (Рішар) і для "міжсу-б'єктивності" між авторами й читачами (Ста-робінський). Критики Женевської школи наполягають на існуванні окремого суб'єкта читання, але межі такого суб'єкта проникні і можуть розтягуватись. Вони говорять про читача, який, не обов'язково бувши еквівалентом позбавленого центру суб'єкта, є мандрівним агентом, здатним безпосередньо спілкуватися зі свідомістю інших суб'єктів через мову та завдяки спільній концепції, яка пояснює явища світу. Саме ця суб'єктивістська і навіть містична втеча від гуманістичного розуму спочатку привабила Поля де Мана та інших мислителів, пов'язаних із де-конструкцією, до женевських критиків на початку 1960-х, а потім спонукала їх відійти від Женевської школи на початку 1970-х pp. Хоч теоретики Женевської школи проклали шлях для експресивного і синтетичного методу критики, розвинутого Жилем Дельозом, вони допускають і прозорість мови, і послідовну, впізнаванну авторську присутність, здатну достовірно відкрити світ явищ для читачів. Дж. Гіліс Мілер, найвідоміший серед американських послідовників Пуле та Женевської школи, перед тим як приєднатися до де Мана та Єйл-ської школи деконструкції, зазначав, що "[Пуле] не ставить мову своїх авторів під знак запитання... і не дошукується підозріливо, намагаючись визначити різницю між тим, що текст видимо говорить, і що він говорить насправді... Мова ніколи не є чимось безпосередньо присутнім, ані чимось міметично репрезентованим" (1972: 218). Зі своєю залежністю від доступності для читача авторського cogï/o ("мислю") та здатності мови надійно забезпечити те, що Пуле називає критикою участі та ідентифікації між читачем і автором, женевський підхід утратив свій помітний вплив у руслі постструкту-ралізіиу. Проект Женевської школи, який полягає в тому, щоб розташувати читача в універсумі формування ідей автора, має на меті вивести думку автора з навколишнього контексту, але такий проект не обов'язково вимагає, щоб критик прийняв наївну лінгвістичну теорію та моноку-льтуралістські засновки, які часто пов язують із цією школою в останні роки. Якщо очистити погляди критиків Женевської школи від їхньої романтичної схильності до пізнавальної уніфікації, то вони дають феноменологічну структуру, корисну для історика-мультикультураліста, а також уможливлюють дослідження реакції читача, оперті на значущу практику, передусім літературну. Завдяки додатковій увазі до історичного контексту авторської продукції, підхід школи може підказати перспективний вихід із радикального релятивізму, поставленого під загрозу теорією міжособистісної та міжкультур-ної несумірності в постмодерних умовах, яка належить Жанові-Франсуа Ліотарові.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Женевська школа» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
