У філософії, літературних студіях та критичній лінгвістиці дискурс набув двох споріднених значень, в одному з яких він ідентифікується як одиничний іменник, а в другому — як абстрактний, збірний іменник. Перше позначає мову, яка віддзеркалює соціальну, епістемологічну та риторичну практику специфічної групи як якийсь дискурс; друге вказує на спроможність мови не лише віддзеркалювати цю практику, а й конституювати її. Ще 1930 р. російський лінгвіст В. Н. Волошинов так схарактеризував перший погляд: "Сільські гуртки з кравецького ремесла, міські гулянки, балачки робітників за обідом — усі вони мають свій власний тип. Кожна ситуація, зафіксована й підтримувана суспільним звичаєм, визначає певний вид організації публіки" (1973: 97). Визначення того або того дискурсу в такий спосіб дає змогу вченим описувати й аналізувати, наприклад, дискурс фемінізму, дискурс медицини або дискурс літератури. Але важко зрозуміти поняття якогось дискурсу як засобу віддзеркалення практики групи, не перейшовши до другої концепції, а саме концепції дискурсу взагалі як формативної можливості у групах. Норман Фейрклоу описує діалектичний зв'язок між двома смислами цього терміна у своїй опублікованій 1992 р. книжці "Дискурс і суспільні зміни": "З одного боку, дискурс формується та обмежується суспільною структурою в найшир-шому значенні цього слова і на всіх рівнях: класовими та іншими соціальними відносинами на соціальному рівні, відносинами, специфічними для конкретних інституцій, таких як право або освіта, системами класифікації, різними нормами та умовностями як дискурсивної, так і не дискурсивної природи тощо... З другого боку, дискурс є суспільно конститутивним... Дискурс сприяє укладанню всіх тих вимірів суспільної структури, які прямо або непрямо формують та обмежують його: її власних норм та умовностей, а також відносин, особистостей та інституцій, які лежать поза ними. Дискурс — це практика не лише репрезентації світу, а й означення світу, укладання та конструювання світу у значенні" (1992: 64). У своєму аналізі того, як дискурс визначає різні виміри суспільної структури, Фейрклоу визнає своїм джерелом Фуко, який характеризує дискурс як "практику, що систематично формує об'єкти, про які вона говорить" (1972: 127 49). Як указує Мілс, дискурс не лише має здатність включати в себе об'єкти, варті того, щоб про них говорити, а й виключати ті, які здаються неістинними або невідповідними дискурсові. Наприклад, дискурс розв'язування проблем у бізнесі надає вартості поняттям сі-мейних груп, але прагне виключити професійно підготовлених, індивідуальних розв'язувачів проблем (Джоліф, 1997). Оскільки дискурс звичайно вкладається в практику інституцій, зокрема шкіл, бізнесу, аґентств соціальної служби, уряду тощо, або визначає цю практику, Мішель Пеше у своїй опублікованій 1982 р. книжці "Мова, семантика та ідеологія" бачить дискурси як матеріальні форми встановлених ідеологій та джерел ідеологічної боротьби. Запроваджені дискурси представляють місця, де мовці та ті, що пишуть, обговорюють можливості власних інституцій супроти інших, установлюють ієрархії всередині інституцій і регулюють не лише об'єкти, добираючи ті з них, які є істинними і мають цінність для інституції, а й також обирають, хто може бути допущений до розмови або створення писемних текстів про них.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Рефлективне і конститутивне групової практики» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
