Ґу, Жан-Жозеф (Goux, Jean-Joseph C.) Hap. 1 березня 1943 p., Монлюсон, Альє, Франція. Філософ, теоретик критики, літературний критик Жан-Жозеф Ґу — одна з головних постатей у теорії критики, що прийшла з групи "Тель Кель" (Tel Quel), яка мала істотний вплив на французькій літературній сцені в кінці 1960-х — на початку 1970-х pp. Його найвизначнішим досягненням є формулювання теоретичної "нумізматики", що його він ретельно опрацював у своїх книжках "Freud, Marx: économie et symbolique" ("Фройд, Маркс: економіка й символічне", 1973) та "Les Iconoclastes" ("Іконоборці", 1978). У цих двох працях Ґу виявляє найбільший інтерес до суспільно-символічного як до неусвідомленого боку історії та конститутивної преамбули всього суспільного обміну. На його погляд, історичні формації керуються процесом символізації, що проникає в усі форми комунікації, включає всі типи цінності і проходить крізь різні сфери життєдіяльності, включаючи гроші, письмо, право, кревну спорідненість, сексуальність і релігію. Ця символіка може бути розрізнена лише у грі заміщень, яка заново вибудовує підсвідому систему стосунків через ідентифікацію сутнісних ізоморфізмів у самому осередді феноменальних гетероморфізмів. Опрацьована Ґу теорія ізоморфізмів або гомо-логій, яка постулює логіко-історичну відповідність та структурну солідарність між різними аспектами суспільної організації, завдяки домінантній системі відносин і в світлі уніфікованого синтаксису, — ґрунтується на "загальному еквіваленті", ключовому понятті, яке Маркс застосував для визначення грошей, але яке може бути поширене й на інші види обміну та субституції (заміщення). В однаковий спосіб гроші є загальним еквівалентом товарів, фонетична мова є загальним еквівалентом знаків, батько є загальним еквівалентом (стандартним, радше ніж оборотним) суб'єктів, а лаканівський фалос — загальним еквівалентом об'єктів лібідо. Ці структурні гомології стають історією відповідно до різних етапів утворення загального еквіваленту та різних функцій (уявної, символічної, реальної), що їх він виконує. Синкретизм, із яким Ґу осмислює логіку процесу символізації, має альтюсерівські обертони. Наголос, який він робить на глобальному процесі символізації, відлунює теорією ефективності Луї Альтюсера, яка відкидає редукційну модель базису й надбудови, узвичаєну у вульгарному марксизмі, на користь тоншого розуміння економіки, як відсутньої причини. Проте тоді як Альтюсер твердить, що різні варіанти, які є окремими й відносно автономними, співіснують у складній структурній єдності згідно зі специфічними визначеннями, що в останню чергу фіксуються у варіанті економіки, Ґу наголошує на першості економіки в методологічному розумінні ad hoc. Для останнього економіка важлива не тому, що вона відіграє першорядну або причинну роль, а тому, що вона править за надійний показник. Якщо символічна функція перебуває в тісному зв'язку з економічною функцією, то це відбувається тому, що спосіб символізації найбільш різко виражений, у теоретичному плані, в панівному способі виробництва, а не тому, що він спирається на нього. Твердячи, що неможливо написати історію економічних відносин, не взявши до уваги їхньої солідарності із історією символізації, Ґу уникає зведення всієї складності суспільного явища до економічної перспективи. Якщо скептицизм Ґу в стосунку до економізму робить його постмарксистом (див. пост-марксизм), то його увага до мінливості структур (а не лише до комбінаторних можливостей їхніх конститутивних елементів) робить його пост-структуралістом (див. постструктуралізм). Очевидно, що його теорія символізації чимало запозичила з висунутої Клодом Леві-Стросом у його працях із антропології концепції символічних систем (і навіть опосередкована нею), а також від надання Жаком Лаканом переваги порядкові символічного в його психоаналітичних формулюваннях. Як і ці двоє видатних структуралістів, Ґу розташовує читача в самому осере- 110 дді символічної функції. На відміну від них, він, проте, не зрікається історії й не заморожує її руху. Його проект — визначити уніфікований спосіб символізації — нерозривно пов'язаний із другим проектом — визнати діалектику процесу символізації. Суспільство — це взаємопов'язане ціле або органічна рівновага, проте рівновага асиметрична і нерівно конституйована. Увага до відмінності, неоднорідності та переміщення приводить Ґу до постмодернізму. Проте, на відміну від канонічних постмодерніс-тів, Ґу приділяє увагу випадковому й стохасти-чному, — але не коштом цілого та об'єднаного. Роблячи так, він радше релятивізує поняття загального, аніж відмовляється від нього. Увага до нерівності в історії з особливою очевидністю проявляється в "Monnayeurs du langage" ("Монетники мови", 1984). Тут Ґу застосовує теоретичні знахідки своїх ранніх праць до вивчення сучасної літератури, мистецтва й культури, піддавши ретельному аналізові "Фальшивомонетників" Андре Жида. Дослідивши питання автентичності грошей (фальши-вомонетництво) та автентичності самого жанру (банкрутство реалізму), Ґу встановлює концептуальну паралель між економічним уявним і лінгвістичним уявним. Недостатність реального в обох регістрах вказує на загальний і вирішальний перехід від суспільства, опертого на ле-ґітимізацію через репрезентацію (золото-мова), до суспільства, яке не відтворює цього типу ле- ґітимізації (знак-мова). Роман Жида вказує на безпрецедентний історичний розрив у способі означення, який передбачає рудименти "пост-модерної кон'юнктури". Фальшування грошей, приписування знака, домінування автономного субститута та інституційне запровадження довільного знака — це конкретизація деяких ключових типів еволюції, які сприяли виникненню постмодернізму. Вони позначають розрив у наявному способі символізації і обґрунтовують своєрідний нематеріалізм, який освячує домінування нелояльного чистого символу і надає йому пріоритет над непрямим навантаженим символом.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ґу, Жан-Жозеф» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
