Вітґенштайн, Людвіґ Иозеф Иоган (Wittgenstein, Ludwig Josef Johann) Нар. 26 квітня 1889 p., Відень, Австрія; пом. 29 квітня 1951 p., Кембридж, Англія. Філософ мови, логіки та математики У 1921 р. Вітґенштайн опублікував свій єдиний невеликий трактат, який наступного року був перекладений англійською мовою і виданий під заголовком "Tractatus Logico-Philosophicus". Після його смерті, починаючи з 1953 p., з'явилося чимало томів його незакінченого magnum opus (великого твору) — "Філософські дослідження". Вітґенштайнові книжки складаються з різних "нотаток", які об'єднуються навколо кількох принципів, що їх висунув сам Вітґенштайн або його редактори. Зв'язок між "Трактатом" та "Філософськими дослідженнями" є предметом дискусій. Головні свої зусилля Вітґенштайн спрямував на те, щоб зрозуміти, як значення стає чітко детермінованим. У філософії це називається проблемою "інтенціональності": що означає для слова або думки мати (конкретне) посилання або значення? У своїх ранніх записниках Вітґенштайн заграє з уявленням, що значення може бути детерміноване лише у стосунку до конкретного контексту. У "Трактаті" він відкидає цей погляд, твердячи, що значення повинне бути окреслене і його дефініція пояснена в рамках теорії, що з'ясовує, як мова, через свою логічну структуру, "зображує" "факти", які утворюють світ. Трактаріанський погляд на це вплинув на учасників Віденського гуртка, які у своїй теорії, відомій під назвою "логічного позитивізму", запозичили Вітґенштайнове розрізнення — між висловлюваннями, які подають факти правдиво або хибно (і таким чином мають сенс) та мовою "нонсенсу" — для того, щоб підкреслити радикальну відмінність між значущими висловлюваннями науки та пустим лепетом етичних і релігійних розмов. Проте в кінцевому підсумку було визнано, що їхній "верифікаційний принцип" не витримав випробування, й Вітґенштайн згодом твердив, що він пропонував подумати про перевірку висловлювання лише як про один із можливих засобів розташування значення. Хоча в "Трактаті" проводиться різниця між тим, що може бути "сказане" (а отже, має сенс), і тим, що може бути лише "показане" (а отже, нічого не твердить), Вітґенштайн переконаний у тому (на відміну від логічних позитивістів), що те, що може бути тільки показане, має значення (містичне), яке неможливо ясно виразити. Вітґенштайн зрештою піддав сумніву головну ідею "Трактату", —■ що мова зображує реальність, — і в своїх пізніших працях шукав іншого розуміння інтенційності. У "Досліджен- 70 нях здатність мови та думки означати аналізується в термінах "мовних ігор" та "форм життя". Здебільшого вважають, що цей аналіз будується на припущенні, що наша здатність виражати якесь значення, а отже, й мислити, залежить у кінцевому підсумку від моделей лінгвістичної поведінки у мовних спільнотах, які живуть і розвиваються. Дехто розумів це в біхевіористських термінах, тоді як інші вважали, що це зумовлює неминучість інтерпретації (герменевтика). Цей погляд також розглядався як головне джерело популярної "екстерна-лістської" концепції розуму, що її Джон Гейл назвав "філософським внеском другої половини XX століття". У 1950—1960-х pp. пізні праці Вітґенш-тайна стали джерелом натхнення для філософії "простої мови", яка мала на меті "зруйнувати" філософські головоломки, що виникають із хибного застосування понять, від яких залежить їхнє значення. Після того як ця мода минула, Вітґенштайна почали відносити до прагматизму, феноменології та інших філософських течій. До пізніших тлумачень належить досить дискусійна думка Сола Кріпке, який вважає, що Вітгенштайн сформулював скептичний виклик. Томас Нейджел заново інтерпретував аргументацію, яка наводиться у "Філософських дослідженнях", як різновид reductio ad absurdum (зведення до абсурду), що має на меті показати, як усяка спроба звести значення або інтен-ційність до природних процесів неодмінно зазнає невдачі. (Таким чином, Вітґенштайнову позицію у "Філософських дослідженнях" можна розглядати, як продовження висловленої в "Трактаті" думки про те, що може бути показане, але не сказане.) У своїх пізніших працях Вітгенштайн ставив під сумнів думку, чиї витоки сягають часів до Сократа, що коли слово застосовується до різних випадків, то ці випадки повинні мати якусь спільну сутність. Його доктрина "родинної схожості" містить твердження, що аналогічні випадки можуть бути пов'язані між собою різними взаємозв'язками. "Для мене є загадкою, чому Сократа вважають великим філософом, — казав Вітгенштайн. — Адже коли Сократ запитує, що означає те або інше слово, а люди наводять йому приклади випадків, коли це слово вживається, він цим не задовольняється, а вимагає якогось одного визначення. Але якщо мені хтось покаже, як застосовується те або те слово і його різні значення, це буде саме та відповідь, якої я прагну". У своїх намаганнях підкопатися під модерністські методи постмодернізм прагне довести, що здійснена модернізмом критика традиції була не досить радикальною. Здійснений Віт-ґенштайном аналіз значення в термінах застосування слів у "мовних іграх" допоміг похитнути картезіанські поняття епістемологічного пріоритету першої особи. (Це практичний наслідок, наприклад, Вітґенштайнової аргументації проти "приватної мови".) У цьому світлі може здатися, що Вітґенштайнова праця допомогла постмодернізмові. З другого боку, відкриття того, що значення не може спиратися на якийсь "внутрішній" авторитет першої особи, мабуть, дозволяє заново утвердити пріоритет суспільного над особистим, а саме проти цього спочатку й виступав модернізм. Якщо праця Вітґенштайна показує, що "гра в сумніви" передбачає наші повсякденні усталені "істини", то це може поставити межі постмодерністському скептицизмові щодо узвичаєнь, які включають у себе такі поняття, як виправдання й авторитет. Знову ж таки її можна розглядати як прихильну до постмодернізму в його розвінчанні сутностей. Якщо Декарт помилявся, шукаючи суть у розумі, а Платон у тому, що розумів суть (значення) в термінах сутностей, тоді стає легше розглядати значення як втілене (але не "заземлене") у незавершених і зусібіч відкритих суспільних акціях. Цей "прагматичний" ухил теорії Вітґенштайна цілком влаштовує такого "по-стмодерністського буржуазного ліберала", як Ричард Рорті.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Вітґенштайн, Людвіґ Иозеф Иоган» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
