Бахтін, Михаїл (Bakhtin, Mikhail) Hap. 16 листопада 1895 p., Орел, Росія; пом. 7 березня 1975 p., Москва, Росія. Філософ мови й теоретик літератури Хоч праці російського теоретика Михаїла Бах-тіна творилися протягом більшої частини XX ст., його творчість майже не була оцінена за сталінського режиму й донедавна не мала великого поширення на Заході. Та коли кілька аме- 37 риканських критиків, зокрема Майк Голквіст та Керил Емерсон, почали перекладати й поширювати його тексти в 1980-х pp., вони швидко здобули величезну популярність у літературних колах; чимало з його ідей перегукувалися з постмодерністськими зацікавленнями, оскільки вони включали в себе і той різновид суспільної критики, що був засвоєний культурними студіями, і лінгвістичну орієнтацію, характерну для деконструкції, поєднання, яке часто робило можливим письмовий "діалог" між двома угрупованнями вчених щодо корпусу текстів Бах-тіна. Ці дебати почасти були спричинені досить розпливчастою природою бахтінської термінології, чиї призматичні значення уможливлюють розмаїті тлумачення його головних ідей. Так, одна з найважливіших, "діалогізм", з'являється в різних подобах: спочатку як "поліфонія" в "Проблемах творчості Достоєвського" (1929), потім — по черзі, як "поліґлосія" й "гетероґло-сія" в есе "З передісторії романного слова", і, нарешті, як власне "діалогізм" у його центральному творі "Слово в романі". У книжці "Проблема мовних жанрів" Бахтін опрацював концепцію "незавершеного", яка розтягує діалогізм ad infinitum (до нескінченності) і яку можна розглядати як таку, що випередила певні критичні версії реакції читача, що трактують сприймача тексту як особу, заанґажовану в його часткове завершення. Тут і діалогізм, і неза-вершальність є нагадуванням про контексти, які стають дедалі ширшими, від природи окремо взятого слова до відносин між персонажем і автором або персонажем і текстом, до взаємодії між текстом і мовою (мовами), якою (якими) цей текст було створено. Крім того, у працях Бахтіна, й передусім у книжці "Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу", вживається політично визвольне поняття карнавального. Деякі дослідники також приписували Бахтіну і твори Волоши-нова та Медведєва. Ті, що вивчають роман, також знаходять чимало корисного для себе в творчості Бахтіна. Праці, зібрані в книжці "Діалогічна уява", як і інші, містять розгляд специфічної стилістичної поетики роману, його історичного генезису та суспільних умов, за яких виникає можливість його появи, і фактично врешті-решт віддають йому першість як жанрові. У праці "Слово в романі" Бахтін навіть твердить, що ліричній поезії, оскільки вона, як здається, утворює цілісний і самодостатній універсум, і драмі, оскільки вона ніби ставить долю героя до свого безсумнівного центру, — бракує діалогізму, що притаманний романові: твердження, проти якого згодом виступили навіть ті, що поділяли бахтінське розуміння діалогізму. Хоч за останні роки захоплення творами Бахтіна, можливо, трохи поменшало, його ранні праці з'явилися в англійському перекладі, опинившись у фокусі критичної уваги за умов зміщення акцентів протягом останнього десятиріччя з мови на етику. Разом із текстом "До філософії вчинку" та есе, зібраними в книжці "Мистецтво та відповідальність", ці фрагментарні твори містять спробу розвинути етику, що відійшла б від Кантової й водночас зміцнила б її у її наголосі на причетності окремого індивіда та феноменології його (або її) дій. Як і недавня праця Дерида на тему етики, твори Бахтіна радше наголошують на цілеспрямованій ролі окремої особи, аніж на суто універсальному категоричному імперативі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Бахтін, Михаїл» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
