Алегорія етимологічно походить від грецького a//os (інший) та agorein (говорити). У своєму найширшому значенні алегорія може включати всю літературу, адже всі тексти можна розуміти "по-іншому". Тоді як учені й далі сперечаються про те, що саме відрізняє жанр алегорії від усіх інших алегоричних можливостей, існує, як здається, консенсус, що алегорію як жанр визначає той ступінь, до якого вона свідома своєї власної штучності. Ґордон Тескі (1990) вказує на те, що алегорія, на відміну від споріднених форм притчі та байки, пропонує ключі до власного тлумачення. Згідно з таким визначенням, західна наративиа алегорія починається з "Психомахії" Пруденція (IV ст. після Р. X.), у якій персоніфіковані чесноти та пороки змагаються за людську душу. Алегорія стала надзвичайно популярною на Заході в Середні віки й дожила до епохи Просвітництва, дійшовши туди в більш сатиричній формі (наприклад, "Мандри Ґулівера"), але, в кінцевому підсумку, втратила свій вплив із розвитком реалізму та романтизму аж до свого відродження в новітню еру. Оскільки алегоричні наративи так відверто й переконливо вибудовують інший рівень значення, вони були помилково відкинуті як обмежені й прозорі, хоча в останні десятиліття критики доклали чимало зусиль, аби відкинути це упередження. Алегорія, як вважає Морін Кві-ліґен, "називає факт, що його мова може означувати багатьма способами водночас" (1979: 26). Відштовхуючись від традиційних поглядів, Квіліґен визначає алегорію в термінах її одержимості мовою, таким чином розглядаючи і традиційні, і постмодерністські тексти. Для Кпіліґена "всяка правдива алегорія має своє джерело у ставленні культури до мови, й у цьому ставленні, втіленому в самій мові, алегорія знаходить межі своїх можливостей. Це жанр, який починається [словами], зосереджується [на словах] і закінчується [словами]" (1979: 15). Можливо, найбільш разючою особливістю алегорії є те, що, на відміну від інших жанрів, вона вимагає повної й активної участі читача у виробленні значення. Зачарування мовою, яке відродилося в XX ст., цілком природно пробудило новий інтерес до алегорії, як це засвідчують твори Вальтера Беньяміна, Семюела Бекета, Бертольта Брех-та, Джеймса Джойса та Франца Кафки. Митці постмодернізму, і літератори, і представники зорових мистецтв, знаходять у надміру детермінованих і перевантажених штучністю знаках алегорії радше спосіб підірвати й дестабілізувати універсальні істини, аніж підсилити їх. Бра-єн МакГейл відносить відродження алегорії до "онтологічної поетики постмодернізму", де "алегорія пропонує себе як інструмент для дослідження онтологічної структури та виведення 18 на передній план онтологічних тем" (1987: 141). МакГейл також відзначає стійку тенденцію постмодерної алегорії до встановлення "несумісних принципів" або "персоніфікованих семантичних протиставлень" (1987: 142). Проте, замість середньовічного протиставлення "добро супроти зла", ці маніхейські алегорії "мають тенденцію віддавати перевагу ніцшеанському протиставленню між аполлонічним і діонисійсь-ким началами, тобто між раціональним порядком і бездумними втіхами" (1987: 142). Іноді постмодерна алегорія висміює власну форму, встановлюючи надто прості відповідності, які лише відкривають більшу складність, що може підтримуватись поверхневою штучністю, і алегорія обвалюється сама на себе. Тереза Келі пояснює новітнє повторне відкриття алегорії як природний розвиток її літературного минулого. "З кожним поверненням до своїх давніших моментів та форм алегорія стає все більш відмінною, проте залишається дивно знайомою" (1997: 14). Протягом століть форма еволюціонувала, пристосовуючись до різних культурних ландшафтів, у яких з'являється алегоричний імпульс. Це нове покоління алегорій є навдивовижу мінливим, воно добре зчеплюється з магічним реалізмом, науковою фантастикою, політичною сатирою, критичною теорією і навіть антропологічними коментарями. Серед нових алегористів постмодерної ери можна назвати Томаса Пінчона, Анджелу Картер, Айріс Мердок, Єжи Козинського, Ґабрі-еля Ґарсіа Маркеса та Воле Шоїнку.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Алегорія» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
