Проблема людської самоідентифікації, її сутність та виміри
Розгляд інтелекту як способу самовизначення людини у світі передбачає цілу низку проблемних зрізів та аспектів цього розгляду. Проте вихідним при цьому видається аналіз проб-216 лем людської самоідентифікації та смислоутворення у кон- тексті онтологічних підвалин людського існування. Ці проблеми є наскрізними для розкриття усіх подальших аналі- тичних розвідок. Відтак антропокультурні параметри людської життєдіяль- ності, які завжди функціонують у певному соціокультурному контексті, у свою чергу виступають як вагомий лімітуючий чин- ник самого суспільного розвитку, соціокультурного середовища загалом. І тут виникає кардинальна проблема: на основі яких ант- ропокультурних рис, уподобань, вартостей та смислів можна твердити про можливість створення людиномірного соціо- культурного середовища, таких адекватних передумов для осо- бистісної самореалізації кожного, які водночас не підривали б буття інших людей та не порушували б рівновагу у системі «людина-довкілля». Як органічність, тобто гармонійна цілісність усіх мініма- льно необхідних складових того чи іншого предмета, явища, процесу виступає природною, вихідною якістю нормального людського буття, так само і усвідомлений (а ще більше несві- домий і підсвідомий) потяг і прагнення ідентифікувати, ото- тожнити, визначити і на основі цього створити для себе певний захисний пояс, певні передумови для повноцінного, непоніве- ченого буття є однією з фундаментальних цінностей людської онтології. Йдеться про одвічне, починаючи ще з процесу антропоге- незу і перших суспільних об’єднань (а через це — нормальне і нормативне, таке, що відповідає характерним ознакам людсь- кого єства) прагнення людини до самоідентифікації в родині, професійній групі, колективі, товариському осередку, етнічній спільноті та її історичному розвитку, в соціальній стратифіка- ції, певному довкіллі, культурному середовищі, громадянсь- кому суспільстві, державному організмі, соціумі загалом, загальнопланетарній цивілізації. «Пошук міжіндивідуальних зв’язків, реалізація творчих можливостей неможливі без тре- тьої людської потреби — потреби у відчутті глибокого коріння. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою у певному ста- більному ланцюзі людського роду, який виник у праісторії» 1 .217 Відповідно, втрата відчуття причетності до цього глибин- ного коріння, до кожного з зазначених складових нормального людського існування порушує узвичаєний перебіг подій життя кожного індивіда, призводить до особистісного, часто-густо на д звичайно загостреного дискомфорту. Причому (і це слід особливо підкреслити) проблема ідентичності є специфічно люд сь кою. Прагнення ідентифікувати, утвердити себе як повноцінну частку певної спільноти, традиції тощо, а відтак і реалізува- тися як певна цілісність (на особистісному і інтерсуб’єктив- ному рівнях) виокремлює людину з-поміж навколишнього речового світу: «Речі можуть бути тими самими чи різними. Проте, коли ми говоримо про тотожність, ми говоримо про якість, притаманну не речі, а виключно людині» 2 . Деформація відчуття ідентичності призводить до пору- шення нормальної людської життєдіяльності загалом. Адже інші люди і людські спільноти важливі для людської ідентич- ності не лише з причини створюваних ними образів «моєї» осо- бистості, а й у загальному плані: «Я можу бути ідентичним собі лише в тому разі, коли є індивідом, тобто відрізняюсь від інших людей. Водночас, будучи індивідом, чекаю визнання себе з боку інших людей, що передбачає наявність у нас спі- льних інтересів та цінностей» 3 . Отже, існує глибокий взаємозв’язок і взаємозумовленість індивідуальної і колективної ідентичності, більше того, сама проблема ідентичності постає на перехресті взаємодії індивіда і суспільства, взятого в його найрізноманітніших іпостасях 4 . Адже існування світу інтерсуб’єктивності, розгалуженої регу- люючої структури інституційно закріплених, спільних, зага- льнозначущих цінностей і норм найрізноманітнішого ґатунку має своєю передумовою існування окремих людей, так само як правильно й те, що значна частка того, що люди відчувають і мислять, до чого прагнуть і навіть, що являють собою, визна- чається логікою тієї культури (в широкому розумінні цього слова — як способу людського буття), до якої вони належать 5 . Так само і колективна ідентичність на рівні соціальної групи, нації, культури, культурних парадигм різного штибу, соціуму загалом визначається не якоюсь однією ознакою, а218 цілою низкою притаманних кожній із цих страт людського буття специфічних рис і особливостей і, незважаючи на свій складноструктурований характер, відзначається цілісністю. Скажімо, кожній культурі притаманна певна ієрархія цін- ностей і смислів, історичних традицій, особливе бачення перс- пективи, символів і мов культури, свій образ світу. Те саме, звичайно за іншого набору типологічних ознак і рис, можна сказати і про інші страти й рівні колективної ідентичності, які й визначають її індивідуальне обличчя у тому чи тому ви- падку. А останнє, в свою чергу, корелятивне з певним по- роджуючим принципом, завдяки чому відповідно до певної специфічної логіки відбувається саморозвиток тих чи тих різ- новидів ідентичності, що гарантує їх неперервність за будь- яких непередбачуваних трансформацій 6 . Криза ідентичності належить до найболючіших життєвих переживань. Більше того, при цьому (коли йдеться про інди- відуальний рівень) навіть самогубство не допомагає. Тому саме успішно подолана криза ідентичності є вагомою складовою роз- винутої ідентичності. Виникає питання: а які ж причини викликають зазначену кризу? Їх ціла низка. Про найбільш вагомі скажемо відразу. Насамперед, це втрата органічності всіх складових тієї чи тієї сфери людської самореалізації, це парадигмальні зміни в їх трансформації і розвитку, порушення в структурі історичної і індивідуальної пам’яті, втрата «зв’язку часів», це маргіналіза- ція особистого і різних рівнів суспільного життя, втрата віри в спільне майбутнє, непередбачувана проблема символів, дисгар- монія між образом власної культури та її розумінням іншими, зрештою — міжетнічні та міжцивілізаційні різночитання, які особливо загострилися останніми роками внаслідок майже синхронного виникнення в різних кінцях світу невідворотних прагнень народів до самоствердження. Існує також низка причин кризи індивідуальної ідентич- ності: розуміння розбіжності між загальноусталеними нормами і особистою поведінкою, трудність осмислення зробленого «мною» вибору, небажання змиритися із скінченністю власного буття, душевне неприйняття закинутості у світ пов- сякденності з його жорстко регламентованими нормами, неуз-219 годженості рольової і особистісної поведінки, заперечення за- гальновизнаних моральних імперативів тощо 7 . Наведена гра- дація є, на наш погляд, неодмінною передумовою подальшого розгляду одного з найвагоміших зрізів взаємозв’язку антропо- культурного та соціокультурного, яким і є проблема ідентич- ності та її кризи. Що ж спричинюють кризи ідентичності, зокрема на ко- лективному рівні? Передусім — втрату керованості і передба- чуваності поведінки як індивідів, так і інституцій, зміни (часом надзвичайно різкі) ціннісних орієнтацій, що призводить чи до завмирання суб’єкта життєдіяльності будь-якого її рівня, чи, навпаки, до лихоманкової активності. Усе це може вести не лише до поступу, але й до регресу чи за окремими показни- ками, чи стосовно цілих страт, а чи певного соціуму загалом 8 . Зрозуміло, що й наслідків такого стану може бути кілька, починаючи від оптимального варіанту подолання кризи іден- тичності тієї чи тієї страти, їй самооновлення і розвитку на но- вому щаблі і аж до пошуків радикальних виходів, простих рішень, що в реальному житті інколи призводять до згортання демократії, встановлення авторитарних режимів з усіма нас- лідками, які звідси випливають, для індивідуального існу- вання кожного. І ціла низка проміжних варіантів, пов’язаних із стверд- женням більш відповідних до конкретно-історичних обставин раціонально вивірених способів відновлення ідентичності, які нині базуються на принципах відмови від різних центризмів, розуміння (передусім як взаєморозуміння), постійного діалогу, толерантності, відпрацювання таких соціокультурних, норма- тивних та комунікативних моделей і схем, які були спрямо- вані на постійне (хай і не таке, яке існувало раніше) від творення буття, як особистісне, так і міжособистісне, ін- терсуб’єктивне, відтворення як внутрішньої, екзистенційної природи людини, так і природи зовнішньої (як з’ясувалося ос- танніми десятиліттями, вона є буквально основоположним чин- ником людського буття взагалі), довкілля. І, нарешті, кілька слів про такий вагомий аспект проб- леми, як роль кризи ідентичності в суспільній та індивідуаль- ній життєдіяльності. Звичайно, низка криз ідентичності, яка220 на всіх рівнях супроводжує суспільне життя, особливо впро- довж останніх десятиліть, постійно несе в собі загрозу дестабі- лізації. Проте водночас, якби не було таких криз, не було б і прогресу індивідів і інституцій 9 . Тому питання полягає не в уникненні криз ідентичності, а в тому, в яке русло спрямовувати їх подолання. Передовсім ідеться про таке дистанціювання від традиційних цінностей і норм, яке було б помножене як визнанням щирої вдячності за їх конструктивну роль у минулому (без чого неможливий по- дальший поступ), так і творчим пошуком нових, котрі відпо- відали б реаліям нинішнього дня, цінностей, різноаспектних систем ідентичності. Отже, існує одвічне прагнення людини до самоідентифіка- ції в родині, професійній групі, колективі, товариському осе- редку, етнічній спільноті та її історичному розвитку, соціальній стратифікації, певному довкіллі, культурному се- редовищі, громадянському суспільстві, державному організмі, соціумі взагалі, загальнопланетарній цивілізації. Зрозуміло, що уся сукупність зазначених сфер самоіден- тифікації людини становить для неї систему вартостей та сен- соутворюючих зрізів, без яких неможливою є особистісна самоідентифікація кожного із нас. Якщо якийсь із цих ком- понентів випадає, за якомось із цих напрямків відбуваються збої у життєдіяльності людини, то це позначається, не може не позначатися на суспільному самопочуванні людини, її психо- логічному стані, формує відчуття дискомфортності та стиму- лює прояви не кращих рис людського єства, веде до деформації міжлюдських стосунків, самозамикання й культивування егоїзму та споживацтва. Але прагнення до обстоювання своїх визначальних на сьогодні інтересів та потреб, як і своєї люд- ської гідності, при цьому раз і назавжди не зникає ніколи. І тут потрібно більш докладно зупинитися на усіх цих гра- нях ідентичності, бо вони мають неабияку вагу в осмисленні антропокультурних та соціокультурних процесів, які проті- кають на теренах України, в осмисленні місця людини, гро- мадянина держави Україна у цих процесах. Зрозуміло, що для повновагої особистісної самоідентифіка- ції найбільш сприятливим кліматом є лад у родині, професійній221 групі, колективі, де працюєш, у стосунках із то варишами, а най- більш несприятливим є відсутність такого ладу. Проте набагато складнішим є питання особистісної само- ідентифікації на рівні соціальної стратифікації, громадянсь- кого суспільства, державного організму, соціуму у цілому, ет- нічної спільноти та її історії, культурного середовища, певного довкілля. Про довкілля, установлення нормального, коеволюційного зв’язку людини та природи як проблему уже докладно йшлося у попередньому розділі. Тепер же слід означити проблему самоідентифікації осо- бистості в інших, щойно згаданих аспектах, виходячи із усві- домлення тих цінностей та вартостей, які є засадничими в житті кожного соціуму, кожного державного утворення. Такими цінностями є власне держава, особистісний ста- тус людини, громадянське суспільство, можливість іденти- фікувати себе у державних інституціях та національна самоідентифікація. Особистісна самоідентифікація, звісно ж, пов’язана із за- безпеченням базових прав та свобод, яке повинно гарантувати суспільство (якщо воно є цивілізованим, демократичним): право голосу, право обирати і бути обраним, право на збори, мі- тинги й демонстрації, право на вільне місце проживання, право на освіту, право на працю й гідну винагороду за неї, право на житло й певну ділянку землі, право на правовий захист, право на відпочинок, право на збереження культурної само- бутності тощо. До цих базових прав в останні десятиліття до далося, і додалося цілковито справедливо, право на неспап- люжене довкілля, яке є, як виявилося, зовсім не другорядним, а навпаки, у низці засадничих людських прав. Звісна річ, людина не може відчувати задоволення від життя, відчувати повноту буття, якщо вона не має улюбленої роботи, якщо вона не має змоги так чи так самореалізуватися. А ще тоді, коли вона живе не у цивілізованому суспільстві із реалізованими відповідними цінностями, як-от, передовсім, соціальна ринкова економіка та соціальна держава, а у су- спільстві, де панує довоєнна суспільно-економічна модель — дикий, кланово-олігархічний капіталізм. Де не лише не прий-222 няті у Верховній Раді засадничі для європейської цивілізації закони: закон про прогресивне оподаткування, закон про різ- ницю між заробітною платнею керівників виробництва та най- маних працівників, котра співвідноситься як 1:10 та інші, котрі до них примикають, але такі закони й не плануються до розгляду. Сюди ж прилягає, за умов достатньої поінформованості жителів України про стан справ із відсотком заробітної платні у собівартості продукції у країнах Європи та у нас: 30—40% у країнах Східної Європи, 40—60% — у країнах Європи Західної і 6—9% — у нас. Зрозуміло, що такий стан справ у пересічного українця, окрім невдоволення й обурення, викликати інших, позитивних емоцій не може. Людина, пересічний українець, який не може не лише са- мореалізуватися, мати справжнє представництво у владних структурах, можливості спокійно розв’язувати освітню та жит- лову проблему своїх дітей, а натомість має купу проблем із без- робіттям, громадським транспортом, спаплюженим довкіллям, загазованим повітрям, ця людина відчуває не повноту буття, а ті чи ті прояви кризи особистої ідентичності, особистий дис- комфорт, незахищеність і незатишність персонального жит- тєсвіту. Наступним ціннісним параметром особистої самоідентифі- кації людини є суспільна консолідація, без якої неможливо уя- вити собі як нормально функціонуючого суспільного організму, так і успішного суспільного поступу. Іншими словами, йдеться про необхідність проблеми становлення політичної нації в Ук- раїні як суспільства усіх громадян держави, незалежно від ет- нічної належності. Базовими передумовами суспільної консолідації виступає низка чинників. Передовсім це спільні прагнення та спільна мета. На да- ному етапі розвитку України, після здобуття нею незалеж- ності, такою об’єднуючою спільною метою, національною ідеєю є, поряд із іншими параметрами та прагненнями (пе- редовсім йдеться про завершення процесу національної кон- солідації усіх етнічних українців), насамперед розбудова соціальної ринкової економіки та соціальної держави, як є в223 усіх країнах Європи, тобто західно- та центральноєвропей- ських країнах. Далі, на мою думку, справжня консолідація суспільства є навряд чи можливою за умови, коли в державі пробуксовує справжня, представницька демократія, коли у парламенті та державі у цілому відсутня характерна для усієї Європи змага- льність ліберальної та соціал-демократичної ідеології, відсутня практика справжнього загального дискурсу щодо найбільш гострих, визначальних, сенсоутворюючих проблем суспільного життя та перспектив його розвитку (на конференціях, у пресі, на радіо й телебаченні, із залученням експертів із фахового се- редовища), коли у Верховній Раді повністю відсутнє предс- тавництво селян (а це третина усієї людності, 15 млн людей) і лише умовно здійснюється представництво людей найманої праці (а це означає — більшості громадян держави). Відтак під питанням знаходиться легітимність цього, по ідеї, вищого представницького органу влади, який до того ж обирається не за відкритими списками (як є у Європі) чи хоча б за змішаною системою, а за відомою, цілковито скомпроме- тованою схемою закритих партійних списків. Це ж саме авто- матично стосується і виборів рад усіх рівнів. Отже, у підсумку, слід констатувати, що без повернення до дійсно представницької демократії, де кожен громадянин держави мав би хоч якусь можливість впливати на прийняття життєво значущих рішень, про жодну справжню суспільну консолідацію не може йтися. Далі, йдеться про розвиток місцевого самоврядування — проблему, яка у цілому пов’язана з необхідністю формування та узаконення таких фінансових механізмів, які б давали змогу цій місцевій владі самостійно розв’язувати проблеми у своєму селі, селищі, районі чи місті, передовсім у житлово-комуналь- ній сфері, на транспорті, у торгівлі й побутовому обслугову- ванні, освітніх та виховних закладах, медичних установах, підприємствах очищення й переробки відходів, водопостачання та розв’язання усієї низки проблем довкілля тощо. Не менш важливим, коли йдеться про повноцінну індиві- дуальну самоідентифікацію й суспільну консолідацію на цій основі, про поступове, але неухильне й послідовне розв’язання224 такої болючої української проблеми, як відсутність структур- них змін в економіці, є панування енергоємного, технологічно застарілого металургійного комплексу, небажання його воло- дарів вкладати свої прибутки (а прибутки немалі), в іннова- ційні технології. Тобто у цілому йдеться про збереження під кінець другого десятиліття незалежності ще радянської струк- тури виробництва, зорієнтованої передовсім на випуск напів- фабрикатів, а не кінцевої високотехнологічної продукції. Не видно жодного бажання у провідних політичних пар- тій, які мають прямий стосунок до прийняття усіх найбільш відповідальних рішень, сконцентрувати свої зусилля та волю на технічному оновленні існуючого виробництва, впровад- женні інноваційних технологій та розвитку нових під- приємств і цехів, які б випускали продукцію, що не посту- палася б світовим зразкам. Це стосується й приладобудування, й авіаційної та ракет- ної промисловості, й суднобудування, й автомобілебудування (перехід на випуск електромобілів із подвійними двигунами), й промисловості, що випускає побутову техніку, товари легкої промисловості та ширвжитку тощо. Розглядаючи питання про особистісну самоідентифікацію та колективну ідентичність на рівні етнічної та політичної нації як необхідні складові консолідованого суспільства, також ніколи не слід забувати, що ми живемо у сучасному техноло- гічно, соціально-психологічно та інформаційно світі, у світі викликів та ризиків. У сучасному світі не люблять та зневажають слабких, країни, які не можуть за себе постояти, виявити волю до обс- тоювання своїх визначальних державних інтересів. Відтак мені видається глибоко непродуманими й безвідпо- відальними дії тогочасної української влади у 1994 р., коли вона погодилася на одностороннє цілковите ракетно-ядерне роззброєння України. Абсолютно зрозуміло, що потрібно було демонтувати стратегічні ракети й ядерні боєголовки до них та до крила- тих ракет на стратегічних бомбардувальниках, які становили пряму загрозу для території США. І усе, поставити на цьому крапку. 225 Усе інше обов’язково потрібно було залишити: і ядерні боє- головки для ракет середнього радіусу дії, і самі ці ракети, й стратегічні бомбардувальники, і крилаті ракети до них. Цього було б цілковито достатньо тоді і нині для поваж- ного ставлення до нашої країни. Це також було б стимулом для повсякденного врахування наших національних (із еконо- мічними — включно) інтересів, а також для зарубіжного інвес- тування в українську економіку. Слід із сумом констатувати, що без ракетно-ядерної зброї (хоча б на рівні ракет середнього радіусу дії без ядерних боє- головок) Україна перетворилася на країну, яка де-факто не є повноцінним гравцем на міжнародній арені, із якою рахую- ться (та й то із роздратуванням) лише через її географічне розташування й геополітичне місце, а також транзитні мож- ливості. Зазначені щойно обставини вкрай негативно впливають, не можуть не впливати на особистісну й колективну ідентич- ність української спільноти, у черговий раз підсилюючи в ук- раїнській людині почуття меншовартості. І другою прикрою обставиною, яка теж справляє свій не- гативний вплив на особисту та колективну ідентичність ук- раїнської спільноти, є постійний програш в інформаційній війні із північним сусідом, недостатньо повна налагодженість із охоплення буквально усіх регіонів України, до останнього містечка і села, передачами центральних українських теле- та радіоканалів. Йдеться також, оскільки заявлений наш європейський вибір, і це є принциповою позицією, про постійні, безперервні дубляжі художніх фільмів саме країн Європи, які нині зовсім недостатньо представлені у телевізійному просторі України, і щодо країн-виробників, і щодо просто кількісного представ- ництва цих фільмів. Та й ідейна спрямованість усіх без винятку телеканалів, як і української преси, у плані обстоювання саме українських державних інтересів, вимагає до себе постійної й пильної уваги. Це стосується також продовження усіма урядами України практики абсолютно недостатнього фінансування з боку дер-226 жави НАН України, фінансування за залишковим принципом, та небажання нових українців, нинішнього промислового та фінансового істеблішменту не лише вкладати гроші у новітні науково-технологічні дослідження й упровадження у вироб- ництво напрацьованих у НАН України розробок, як є у всьому цивілізованому світі. А як відомо, перехід на ці інноваційні технології та роз- виток виробництва на цій базі є не лише нормою країн циві- лізованого світу, але й предметом національної гордості мешканців цих країн, отже, одним із потужних стимулів фор- мування політичної нації й громадянського суспільства у кож- ній із цих держав. Предметом національної гордості, гордості громадян кож- ної держави світу завжди є цілком певні технічні досягнення: аеропорти, телевізійні вежі, мости, станції метро, швидкісні залізниці, автобани, монорейкові шляхи, видатні споруди, із стадіонами, палацами спорту та іншими спортивними комп- лексами загального користування включно, сучасні літаки й гелікоптери власного виробництва, ракети й ракетні комп- лекси, кораблі різного призначення, пристрої альтернативних джерел енергії, системи крапельного зрошення і т.д., і т. п. Не слід також забувати, що й розробка та випуск нової вій- ськової техніки, особливо у галузі радіоелектроніки, ракето- будування, літако-, вертольото- та суднобудуванні, як і у традиційних танко- та автомобілебудуванні, випуску артиле- рійських систем та стрілецької зброї, є підставою не лише до змінення обороноздатності країни, але й не менш вагомим чинником зміцнення національної гордості та консолідації гро- мадянського суспільства як суспільства усіх громадян відпо- відних держав. Безсумнівно, консолідації суспільства, становленню пов- новагої політичної нації сприяють постійна політична робота, регулярні вибори й передачі «Свободи слова» (котрі не завжди, правда, вільні від упередженості й заангажованості певними політичними силами й тому часто перетворюються на шоу). Проте справжня консолідація суспільства, формування політичної нації, громадянського суспільства України є ціл- ковито неможливою й нездійсненною попри остаточну кон-227 солідацію української етнічної нації. Про це іще спеціально йтиметься в окремому підрозділі. Зараз же слід зазначити лише таке. Зрозуміло, що ідеалом у ствердженні дійсно консолідова- ного суспільства в Україні є становлення й ствердження ук- раїнської політичної нації, відповідальної владної структури й системи стримувань та противаг у ній. Інше питання — шляхи досягнення цих завдань. Але не менш важливими питаннями, вагомими ціннос- тями, без яких неможливим є повновага особистісна самоіден- тифікація, є ствердження не менш повновагого громадянського суспільства. Часто, слухаючи обґрунтування завдань існування та функціонування такого громадянського суспільства в Україні, складається досить стійке враження, що йдеться, по-перше, про громадянське суспільство громадян світу, а по-друге, ледь не про опозиційність цього громадянського суспільства до влад- них структур, до держави Україна. Що можна сказати із цього приводу? Ну, по-перше, якщо це суспільство громадян світу, а не суспільство громадян дер- жави Україна, то навіщо таке суспільство взагалі потрібне? Сенс існування громадянського суспільства в будь-якій дер- жаві саме в тому й полягає, що йдеться про формування кон- солідованого суспільства, політичної нації, яка інакше не може існувати за визначенням, аніж як спільнота особистостей — громадян тієї чи тієї держави. У нашому випадку — держави Україна. Відтак ідеться про дві взаємопов’язані цінності, без яких не може відбутися ніяка повновага особистісна самоідентифікація. Перша із них — це національна, етнокультурна самоіден- тифікація. Як уже зазначалося, щоб відчувати дійсну повноту буття, людині потрібно, окрім усього іншого, відчуття своєї особистої та свого народу глибинної закоріненості, духовних, звичаєвих, знаково-символічних витоків, заглиблених у гли- бину сторіч й тисячоліть. Це цілковито природне бажання, яке притаманне людині будь-якої національності. Героїчна історія, легенди і міфи, символічний світ сакра- льного світу предків, духовна й семіотична наповненість істо-228 рії власного народу, як і його мова, пісня, літературні й мис- тецькі надбання є тим осередком національної самоідентифі- кації, без якої немає, стає просто неможливою повновага особистісна самоідентифікація. А оскільки українська історія від часів Батия, себто уп- родовж останніх семисот років — це драматична і трагічна історія бездержавності й героїчних спроб відновити свою дер- жавність, то й потрібно особливо підкреслити, що власне держава Україна є для українців, їхньої особистісної само- ідентифікації, як мінімум не меншою цінністю, аніж цін- ності консолідації, прав людини, громадянського суспільства тощо. Та, мабуть, і найвагомішою цінністю, бо, як засвідчив іс- торичний досвід нашого народу, лише існування держави Ук- раїна є основною, принциповою гарантією для українських громадян непорушності їхніх прав і свобод. І, навпаки, від- сутність соборної й суверенної Української держави, як пока- зав увесь 700-річний історичний досвід, особливо досвід перебування у 2 імперіях — російській та СРСР, призводить не лише до повного розтоптування персонального світу українця, але й просто до їх масового й цілеспрямованого багатоміль- йонного фізичного знищення. Держава Україна постала у 1991 р. зовсім не безкровно й без боротьби, а навпаки, цей шлях її постання сповнений болем, муками і стражданнями. Він був политий небаченими у колі європейських народів кров’ю, упродовж віків, а особ- ливо за радянських часів. І про це українська людина не забуде ніколи. Відтак, говорячи про необхідність для повновагого від- чуття буття, для особистої самоідентифікації й подолання будь- яких криз ідентичності (існуючих чи можливих), слід завжди пам’ятати, що особистісне самоствердження людини завжди засноване на прагненні людини до самоідентифікації у родині, професійній групі, колективі, товариському осередку, націо- нальній спільноті та її історичному розвитку, у соціальній стратифікації, неспаплюженому довкіллі, культурному сере- довищі, громадянському суспільстві, державному організмі, соціумі взагалі, загальнопланетарній цивілізації. Таке бачення дає можливість перейти до розгляду засад- ничого при аналізі інтелекту як способі самовизначення лю- дини у світі питання — питання смислоутворення у контексті онтологічних підвалин людського існування.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблема людської самоідентифікації, її сутність та виміри» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
