Гуманізм належить до визначальних, основоположних і наскрізних принципів для європейської культурної традиції, її історичної долі. Він є системою поглядів, котра історично змі- нювалася, в основі якої — цінність людської особистості, її право на свободу, щастя, розкриття та розвиток власних здат- ностей. З точки зору гуманістичних підходів, критерієм оцінки суспільних інституцій виступає благо людини, а принципи сво- боди, рівності, справедливості, солідарності й людяності вва- жаються бажаною нормою міжлюдських взаємин. Зрозуміло, ці підходи і погляди не були незмінними. Вони істотно модифікувалися залежно від того чи того типу культури, у рамках якої обґрунтовувалися. Рівно як і нав- паки: те чи те їх бачення задавало архітектоніку культур- ного співбуття людей, висхідні параметри того чи того типу культури. Не торкаючись різновекторних аспектів історії європейсь- кої цивілізації, можна констатувати із цілковитою певністю: вона, ця історія, відбулася. Хай непросто, із постійними колі- зіями, драмами, конфліктами, війнами, здобутками та втра- тами, але усе ж відбулася і продовжує свій часовий відлік. Серед найвизначальніших її ознак було те, що впродовж віків, починаючи із перших кроків, увага до людини, її запитів і103 надій, її сподівань на кращу долю і віру в добро були серед визначальних у низці цінностей, вартісних домінант і мораль- них орієнтирів європейського типу культури. У цьому ряду можна виокремити такі етапні кроки, як ста- новлення демократій і розвинених владних структур, виник- нення і розгортання науки, філософії, освіти, медицини тощо, ствердження на європейській землі християнських цінностей, виникнення та занепад тих чи тих держав. Потім наспіло ста- новлення та поступ сучасної науково-технічної цивілізації, її перехід від дикого капіталізму до — у другій половині ХХ сто- річчя — соціальної ринкової економіки та соціальної держави, від індустріальної до постіндустріальної доби, а також перехід відповідного їй типу умонастрою та культури від модерну — до різних напрямків некласичного філософування. Усі згадані процеси, у яких тісно переплітаються й об’єк- тивні закономірності, і значні, часом титанічні зусилля суб’єк- тів життєдіяльності, не могли не позначитися відчутно на визначальних характеристиках антропокультурного облашту- вання, на суспільному самопочуванні та самоусвідомленні конкретних суб’єктів життєдіяльності. Відповідно кожен крок у суспільному поступі, перехід від однієї доби в історії європейської цивілізації до іншої висвічу- вав усе нові й нові грані у становленні людської суб’єктивності, висуваючи на передній план ті чи ті риси людського єства. Етапні кроки на цьому шляху: відкриття сфери духовного та найперше означення її внутрішньої структури (ще в античні часи); пробудження інтересу до глибин індивідуальної людсь- кої душі та розкриття найпотаємніших її закутків із переходом до доби християнства; розгортання багатобарвної палітри люд- ського існування зусиллями культурних діячів епохи Відрод- ження; становлення та ствердження самосвідомого суб’єкта суспільної життєдіяльності та культури у нові часи. Без усього цього не відбувся б науково-технічний прогрес, плодами якого користуються сотні мільйонів людей. Без цього не могло б розгорнутися у таких масштабах мис- тецтво, література, кіно, телебачення тощо, які сьогодні є теж надбанням усього людства. Найголовніше ж — без такого дос- віду шукань і здобутків, надій і втрат, злетів і падінь не було104 б того, на чому тримається нинішня, хай не зовсім міцна й зба- лансована, цивілізація. Маємо на увазі віру в людину, в її по- тенційну можливість постійно стверджувати людиномірні засади власного існування, в її здатність залишатись людиною за будь-яких обставин. Звичайно, європейська гуманістика не є однозначною. Особ- ливо гостро це виявилось сьогодні. Високі ідеали доби Просвіт- ництва (ідеали свободи, рівності, братерства, віри в науку й науково-технічний прогрес, в моральний закон усередині нас, у постійне удосконалення власного антропо- та соціокультурного середовища) при зіткненні із реаліями ХХ сторіччя постали не такими надійними й міцними, а часом і навпаки. Йдеться і про страхітливі кризи перевиробництва й депресії, і про пер- манентні війни (від громадянських аж до світових), і про ка- тастрофічне зниження не лише норм та принципів моралі, але й самоцінності людського життя в принципі. Йдеться про ав- торитарні й тоталітарні режими, які час від часу виникають у різних регіонах планети й упродовж довгих десятиліть спри- чиняють вихлюпування найгірших, найстрашніших рис людсь- кого єства. Про доволі постійно виникаюче міжетнічне та міжконфесійне напруження, яке, поєднуючись, починає висту- пати як міжцивілізаційне. Йдеться також про протистояння Південь — Північ, про глибоку економічну й фінансову кризу, яка доволі постійно охоплює різні регіони чи й планету у ці- лому, про напругу при розподілі та перерозподілі енергетичних, сировинних, продовольчих ресурсів, ринків збуту тощо. Йдеться про різновекторні згубні впливи на суспільне самопочування особистості процесів стереотипізації, омасовлення, маніпулю- вання людьми, їх поведінкою і психікою, про поглиблення уса- мітнення, мо надологізації життя людей, які постійно відчувають стресові навантаження. Йдеться, зрештою, про радикальний, небувало страхітли- вий підрив самих підвалин людського існування, коли постає взагалі питання про подальшу долю буття — багатоаспектну й заглиблену екологічну кризу на планеті, яка до того ж загроз- ливо нехтується урядами практично усіх країн світу. Та і взагалі, у зв’язку із тим, що чим більше моралістич- ним, душевним і людським був ракурс філософії та ідеології,105 тим, як правило, гіршим було облаштоване життя, усе частіше і частіше почали лунати голоси про кінець гуманізму взагалі. Звичайно, після періодично оголошуваних смерті Бога, лю- дини, автора, тексту, метафізики тощо питання про людино- мірність буття та гуманістичні параметри людського співбуття постають у іншій, більш адекватній об’єктивно протікаючим (вищеозначеним) процесам. Проте це зовсім не означає, що за таких умов потрібна про- повідь слід у слід. Що коли відбувається соліптизація суб’єк- тів життєдіяльності, релятивізація моральних усталеностей та норм, то саме це і треба теоретично обґрунтовувати і возвели- чувати в ідеал. Що коли відбувається омасовлення, монадоло- гізація та усамітнення буття індивідів, то саме це і потрібно вітати при теоретичній рефлексії стосовно цих процесів. Що коли втрачає позиції і високу оцінку суб’єкт роздумів і дії, са- мосвідомий індивід, то треба автоматично переходити на по- зиції мислення лише структурами і відмовлятися від власного, відповідального Я. Що коли поставлені під сумнів метафізичні поняття сущого (як єдиного), блага, наявного буття, субстан- ції, трансценденції тощо, то це означає кінець філософування як способу осягнення усе ж якихось засадничих, вихідних, визначальних (хай і не в абсолютному смислі) орієнтирів люд- ської думки, буття та дії. Що коли відкриті сфери несвідомого і підсвідомого, часто утаємниченого і страшного, то треба ав- томатично відмовитися від свідомої поведінки та цілераціона- льної діяльності. Що коли, зрештою, йдеться про смерть традиційного Бога, то тоді дійсно «усе дозволено». Василь Симоненко писав: Скільки б не судилося страждати, Все одно благословлю завжди День, коли мене родила мати Для життя, для щастя, для біди. Як вражаюче коротко і водночас надзвичайно містко і чітко схоплені у цих рядках об’ємні, принципово важливі жит- тєві реалії. Передовсім: благословлю завжди. І далі, справді, щоб жити, потрібно не менше витримки і мужності, аніж щоби померти. І у людському житті моменти щастя й болю, муки і страждання переплетені щонайтісніше. Себто, говорячи у цілому, зрозуміло, що дійсно не можна два рази увійти в одну і ту ж річку. Не можна, маючи прин- ципово новий, небувало гострий, болісний і відвертий антро- покультурний та мислительний досвід, підходити до тих чи тих реалій людського буття по-старому, як раніше. Проте це не лише не відкидає можливості і необхідності подальших інтен- сивних інтелектуальних зусиль по проясненню засад буття лю- дини у світі, а навпаки, стимулює їх на шляху подальшого (тепер уже більш реалістичного, адекватного нинішній, наба- гато більш розвиненій фактологічній та методологічній базі) ос- мислення способів стримування, а то й подолання низки негараздів або й кризових явищ, як у всіх сферах суспільної життєдіяльності взагалі, так і стосовно власне теоретичної реф- лексії — зокрема. Отже, гуманізм як домінанта європейської культурної тра- диції, як підхід, осьова його світоглядна установка, історично виступає не як сама собою зрозуміла даність, а як із самого початку і донині існуюча проблема, як одвічна, хоча і незбо- рима, суперечність і напруга.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Здобутки та вади європейської гуманістики» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
