Трансцендування як сутнісна характеристика людського буття та фундаментальний чинник європейської мисленєвої традиції
Як уже зазначалося, людина є принциповою новизною, хи- мерою у природі. Вона випадає із еволюційного ряду, не може бути зведеною до будь-яких речових характеристик, тобто не є річчю серед речей. Їй притаманна ціла низка, здавалось би, чисто природних характеристик, проте, які мають у світі лю- дини глибоко культурне, символічне значення, мають свій сенс як сенс світу культури. Увесь універсум людського буття, світу людини прониза- ний саме цією характеристикою — незвідністю до будь-яких форм уречевлення. Відтак цей світ, який, звісно, визначається певним набором об’єктивованих форм, артефактів культури, є світом постійного виходу за межі сущого та власного Я, є пос- тійним процесом переходу границі, подолання межі, процесом трансцендування. І так було від самого початку становлення людини, яка завжди була істотою, нездатною досягти гармонії із довкіллям, біологічно недосконалою істотою. Через це єдиним прийнят- ним способом виживання для людини від самого початку стало трансцендування, вихід за межі усталених, оречевлених форм та власного Я, постійний вихід за межі сущого. Цей вихід здійснюється завдяки і праці та її знаряддям, і через гру, мову, і первісні мистецькі форми (малюнок, танок, ритм, мелодія тощо), і через магічні обряди та первісні форми спілкування. Як показали дослідження двох поколінь родини Ліккі, які проводили свої розкопки у Східній Африці, де проходить роз- 36лом земної кори (від Ефіопії на півночі до Південно-Африкан- ської республіки на півдні), первісна людина (близько 4 млн років назад), яку вони назвали homo habilis (людина тямуща, кмітлива), виникла, постала чисто природним шляхом, через біологічні зміни її попередника. А саме, йдеться про те, що у районі цього розлому підви- щений рівень природного радіаційного фону, який подіяв на гі- пофіз і привів до того, що цей попередник людини випрямився, а отже, не зміг далі жити на деревах і змушений був спусти- тися у савану, де проживав переважно по берегах річок і зму- шений був харчуватися переважно падаллю. Зрозуміло, що так не могло тривати вічно. Тому із часом, правда, впродовж не одного століття, людина зуміла налагодити виробництва зна- рядь мисливства та праці, з’явилася система артефактів люд- ської культури, без яких, як і без магічних практик, система людського буття постати не могла. Із іншого боку, природне опромінення попередника лю- дини породило нове, і теж природне, явище — постійний сек- суальний потяг, якого немає у тварин, із людиноподібною мавпою — включно. А це привело, не могло не привести, до створення великих родин із кількома самками у цих родинах, а також до необхідності охороняти ці родини, завдяки чому і відбулося становлення первісних форм соціальності. Обидва ці процеси — і становлення культури із системою її артефактів, і становлення соціальності — і є нічим іншим, як процесами трансцендування, виходу, постійного виходу за межі сущого (як чисто природного, так і щодо артефактів ку- льтури та феноменів соціальності). Із часом, після становлення феноменів суб’єктивності та інтерсуб’єктивності, трансценду- вання стало характеризуватися не лише виходом за межі су- щого, але й виходом за межі власного Я, заглибленням у сферу духовного. Отже, людина приходить у світ, щоб творити, створювати нові форми, примножувати розмаїття форм та проявів буття. І ус- відомлення цього, усвідомлення незвідності людини до будь-яких застиглих, закостенілих форм, проходить через усю історію єв- ропейської філософської думки та специфічно реалізувалося у різні історичні епохи. 37Для античності найбільш характерним був платонівський підхід, для якого спражвнім буттям є не скороминущий світ повсякденності, світ конкретних, що чуттєво осягаються, ру- хомих та змінюваних речей, які є буттям скороминущим та неістинним, а світ ідей як незмінних та безтілесних сутностей, котрі й є єдино дійсним, незмінним, справжнім буттям. Якраз спогади про них безсмертної людської душі і є єдиним джере- лом істинного пізнання. Середні віки були прикметними тим, що тут проблема трансцендентного розглядалася як спеціальна проблема, яка, проте, підпорядкована ідеї потойбічного, божественного, котра осягається передусім через релігійне одкровення. Виходячи із особливої уваги до внутрішнього світу особистості, у середньо- вічній схоластиці було розроблене специфічне вчення про трансценденталії, тобто найбільш універсальні роди буття, котрі виходять за межі, переступають їх. Це передовсім аналіз таких із них, як єдине, істинне, добро, а також понять «ви- падкове» і «необхідне», «дійсне» і «можливе». Сюди також прилягає розгляд ідей людини як мікрокосму та божествен- ного як макрокосму. Особливе значення ідея трансцендентного набула у Новий час, де вона була потрактована передовсім як проблема гно- сеологічна. Про цей поворот в осмисленні проблеми трансцен- дування буде йтися докладніше у другому розділі монографії. Зараз же слід коротко зазначити наступне. Декартове «cogito ergo sum» було відповіддю на питання про граничні основи людського буття та пізнання. І ця від- повідь полягала передовсім у тому, що можна сумніватися у всьому, окрім самого процесу сумніву. Людське пізнання та осягнення світу є адекватним саме тому, що в його основі ле- жить cogito. Для людини світ взагалі є нічим іншим, як ус- відомлене у формах думки суще, для нього значуще. Саме звідси людина отримує увесь сенс та буттєву значущість світу. Свою розгорнуту характеристику поняття трансцендента- льного й трансцендентного одержали у Канта, для якого саме пізнання світу є нічим іншим, як актом виходу за межі досвіду повсякденності, коли саме трансцендентні, апріорні форми 38споглядання і мислення виступають необхідними умовами адекватного осягнення світу. Говорячи про трансцендування як вагому складову євро- пейської культурної традиції, потрібно сказати наступне. Саме завдяки зверненню до ідеї трансценденції були здійснені прин- ципової ваги відкриття і стосовно осмислення специфічно люд- ського буття (онтологія), і стосовно осмислення передумов адекватного теоретичного осягнення світу. Свідченням же того, що ідея трансцендентального не лише зробила свій незамінний внесок у європейську теоретичну ку- льтуру у минулому, але й продовжує застосовуватися до наших днів, є звернення до неї у філософії ХХ століття, у постмета- фізичну добу. Йдеться передовсім про те, що при усій різнобарвності в інтерпретації поняття існування різними філософськими нап- рямками ХХ століття, усіх їх об’єднує думка про специфіку людської природи, екзистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи об’єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається. Зокрема, спираючись на заперечення у системі людського буття абсо- лютних необхідності і детермінізму, йдеться про особливості гуманітарного пізнання у порівнянні із природничо-науковим, про протилежність ідеографічного та номотетичного методів (неокантіанство, філософія життя). У філософській антропології (М.Шелер та його послідов- ники) людина розглядається в ракурсі біологічної недостат- ності, її незвідності до чисто тваринних потреб. Відтак у філософській антропології людина визначається як істота, яка трансцендує себе, свою життєдіяльність, а її стрижнем висту- пає духовність як понаджиттєва здатність, яка виражає мож- ливість безмежного трансцендування 25 . Значну увагу проблемі трансцендентного приділили предс- тавники екзистенціалізму. Виходячи із заперечення в існу- ванні (як виокремленні істинного буття у системі сущого), його розчиненості у повсякденності, феномен існування тісно по в’я - заний із трансцендуванням, із постійним прагненням до справж ніх, не відчужених характеристик людського буття (зга- 39даймо хоча б поширену думку про те, що людина повинна стати тим, чим і ким вона є). М.Гайдеггер визначає трансцендентне як фундаментальну характеристику людину, яка дозволяє їй долати уречевлений світ повсякденності, що приховує для людини конечність її буття (а відтак і істину цього буття) і реалізувати, через про- ходження низки пограничних, межових ситуацій (страху, тур- боти, вибору і рішення, совісті тощо) та через залучення до мовних глибин, справжні, онтологічні параметри свого існу- вання, істину буття 26 . У західному релігійному екзистенціалізмі (а також неото- мізмі) терміном трансцендентне позначають надприродне, по- тойбічне, яке виходить за межі того, що можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і яке ставить людину в залежність від благості, розкриваючись через віру. К.Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на піднесення сьогодення до масштабу трансценденції, бо лише це дає змогу переходити від світу пов- сякденності до самості, завдяки чому стає можливим реалізу- вати ідею свободи. Шлях трансценденції — це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що виходить за його межі 27 . У французькому екзистенціалізмі трансцендентне тлу- мачиться як ніщо, через яке здійснюється людська свобода і яке є необхідною умовою спонтанного творення людиною самої себе 28 . Згідно з неофройдизмом (Е.Фромм та інші) людина заз- нає постійної потреби трасцендентування, перевищення свого положення пасивного створіння. Людина є закинутою у цей світ без її відома, згоди і поза її волею, проте як наділена розумом та уявою вона не може і не хоче змиритися із роллю створіння. Переборює межі самої себе, випадковість свого іс- нування, прагне (і може) сама творити нові форми власного життя 29 . Проте трансцендентальний аргумент, незважаючи на те, що філософія у ХХ століття почала переходити від метафізики до постметафізики, не втратив своєї ваги і у другій половині минулого сторіччя та продовжує використовуватися й донині. Зокрема, це стосується комунікативної практичної філософії, 40яка поєднує при аналізі комунікативної раціональності та сфери інтерсуб’єктивності аргументи як сучасної аналітичної філософії, так і методології трансценденталізму. Зокрема, це стосується розгляду ідеальної комунікативної спільноти, ко- мунікативної апріорі як тієї передумови, без якої неможливо здійснити продуктивний аналіз реального комунікативного процесу, аргументативного дискурсу. Розгляд проблеми трансцендування як вагомої складової людського буття із необхідністю підводить до потреби зробити деякі висновки. Характеризуючи людське існування і буття взагалі, не можна не звернути увагу на ту обставину, що в люд- ському бутті закладена низка параметрів, без кожного із яких говорити про його смислову наповненість просто не доводиться. І насамперед при цьому йдеться про сув’язь, нерозривний зв’язок різних параметрів антропокультурного та соціокуль- турного. Зокрема, поруч із тілом людини та його внутрішнім світом, системою екзистенціалів (страх, турбота, вибір, совість, свобода, відповідальність, часовість, доля, драматизм існування тощо) справжнє, не спаплюжене людське буття характеризує- ться такими вагомими складовими, без яких воно було б просто неможливим і якими є повноцінне, не понівечене довкілля, роз- винена система спілкування — комунікація в культурі, арте- факти культури (техніка і світ олюдненої природи), зрештою — творча самореалізація особистості. Зокрема, стосовно останньої складової слід підкреслити, що тут реалізується (щоразу знову і знову) один із найвагомі- ших ходів людського існування — подолання конечності цього існування, встановлення зв’язку між посейбічним і сакраль- ним. Як буде більш докладно показано далі, людське єство, яке наскрізь пронизане життєвими пориваннями, афектами, звичайно, не може не знаходити своєї реалізації у світі пов- сякденності й буттєвій сфері взагалі. Відтак відомо — і це добре показав Герберт Маркузе — до чого призводить репресивна щодо цієї сфери людського єства культурна парадигма 30 . Рано чи пізно ця репресивність не могла не привести до бунту при- гніченого людського єства, котре є багатобарвним та багато- гранним і у якому прагнення радості та насолоди є вагомим компонентом його повноцінності. 41Проте сублімація афективної сфери відбувається не лише через моральні заборони й репресивність культури, що, звісно, не є однозначно плідним. Ця сублімація є вирішальним підґрунтям творення світу культури, людського світу, є головним підґрунтям творчості як основи світу артефактів людської культури. Саме завдяки творчості й здійснюється взаємоопосередку- вання поцейбічного та сакрального, здійснюється прорив у світ визначальних для людського буття значень та сенсів. Адже «творчий акт — це не лише і не стільки думка, скільки дія, саме життя, людське життя. Творчість обов’язково включає в себе волю до дії, імператив. Люди не тому творять, що можуть це робити. Вони тому постійно здійснюють творчі акти, що не можуть інакше... Творчий акт і є змістом справжнього людсь- кого буття, у певному розумінні — власне людським буттям як таким» 31 . Особливо важливим є те, що завдяки саме актам творчості особистість чи не найбільшою мірою (а за великим рахунком і взагалі) може реалізуватися, виконати себе як складова низки цілком певних людських спільнот, поза якими її просто немає. Через творчість як тотожність одиничного і всезагального «лю- дина ідентифікує себе із надіндивідуальним цілим, наприклад, із наукою, мистецтвом із усією живою матерією, що протис- тоїть вселенській зашкарублій матерії... Це — жага злитися з Абсолютом» 32 . Неординарність, багаторівневість та суперечливість людсь- кої природи не може не реалізуватися у відповідній структурі поведінки, де ті чи ті риси людського єства, сублімуючись і трансформуючись, справляють свій вплив на систему цінностей, вартісних уподобань та життєвих орієнтацій кожного. А відтак і задають визначеність змістовно-функціональному бокові пси- хіки людини, особи і роблять незвідним формування світогляд- них параметрів свідомості і поведінки до просвітництва. Виключно людині (на відміну від тварини) притаманне не лише мислення у його розгорнутій формі, духовність, котра відтворює універсальні сенси буття, але і жорстокість. І в цьому чи не найвищий драматизм існування людини, людсь- кого єства. 42Водночас історія ХХ століття характеризується як нев- пинним зростанням духовності, помноженої, як зазначав М.Шелер, на образ життєвої фантазії, життєвий порив 33 , так і — такою ж мірою — бездуховності, розмиванням чітких і вип- робуваних раціональних та моральних підвалин людського іс- нування. І у цьому також драма тієї буттєвої ситуації, в якій ми опинилися на початку ХХI сторіччя. Отже, виявилося, що, окрім знання, адекватного пізнання, у людському житті не меншу роль грає ціннісна сфера, світ вартостей і смислів, пов’язаних не лише із відображенням зов- нішнього світу, але і з проекцією внутрішнього світу людини на довкілля і інших людей, їх оцінкою з погляду тих чи тих потреб, інтересів, уподобань, вірувань суб’єкта (колективного та індивідуального) суспільної життєдіяльності. Через це у людському світі пізнання взаємодіє із сферою вартостей, ра- ціональне із ірраціональним, під- чи несвідомим, сфера дійс- ного зі сферою бажаного, причому останнє може мотивуватися найрізноманітнішими, іноді, здавалося б, абсурдними (на пер- ший погляд) чинниками. У цьому плані слід зазначити, що людське існування у своєму реальному вимірі позначене неоднозначною і внутріш- ньо суперечливою взаємодією ряду факторів. З одного боку осо- бистісне буття характеризується постійною екзистенційною напругою як наслідком закинутості у світ повсякденності і через це характеризується безперервним трансцендуванням як проектом буття. Проте, з іншого боку, особистісна самодетер- мінація неможлива поза системою об’єктивацій, яка відповідає на одне із одвічних запитань людського існування: а навіщо? Об’єктиваціями і регулятивами виступають не лише пред- мети, але й форми та норми поведінки (об’єктивований бік світу інтерсуб’єктивності) і знаки, що втілюються у системі матеріальної, комунікативної та духовної культури. Ці три страти об’єктивації взаємоопосередковані і виражають взає- мозв’язок різних сфер людської життєдіяльності і культури. Відтак об’єктивація є не лише результатом суспільної поведінки і діяльності, але й їх регулятивом, а отже, вагомою складовою мотиваційної сфери людини. Адже система об’ єк ти вацій, у кін- цевому рахунку, збігається із системою людської культури, 43взятої у плані спадкоємності, відтворення та вибору — колек- тивного та індивідуального. При цьому об’єктивація у пред- метному плані є зворотним боком особистісного розвитку: через систему об’єктивації успадковується система навичок та вмінь, способів діяльності та спілкування, засвоєння та селекція яких становить суттєвий аспект процесу соціалізації і самоздійс- нення особи у її постійному самооновленні, намаганні індивіда перейти межі напередзаданості, виконати особистісний проект буття. Через це і поширена серед дослідників цілком слушна думка про те, що справді людське буття неможливе поза пос- тійним творчим самоствердженням особистості, у якому і поєд- нуються, хай і у такий парадоксальний, неоднозначний спосіб, як постійна суперечливість, вищеозначені риси об’єктивації і трансцендування.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Трансцендування як сутнісна характеристика людського буття та фундаментальний чинник європейської мисленєвої традиції» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
