перше, це пов’язано з тим, що соціально-економічний ризик має фінансові наслідки. По-друге, це важливо тому, що обсяг доступ-них фінансових ресурсів суттєво впливає на вибір методу та ефе-ктивності управління ризиком. Центральною діючою особою ризик-менеджменту є суб’єкт ризику. Називатимемо суб’єктами ризику тих, хто приймає на се-бе ризик і/або управляє ним. Виокремлюють, зокрема, такі суб’єкти ризику [107]: етнос — сукупність людей, об’єднаних спільними властивос-тями, поведінкою (ментальністю), котрі провадять економічну діяльність на певній території; еліта етносу — частина етносу, котра приймає від його імені управлінські рішення чи іншим способом впливає на його пове-дінку; активна частина етносу — це частина етносу, здатна вплива-ти на рішення, що приймаються, і ефективність їх реалізації через участь у роботі органів державного управління, економічної дія-льності, бере участь у діяльності громадських організацій; підприємець — це член етносу, котрий здійснює економічну діяльність, вкладає у власну справу, керовану ним безпосередньо (чи з його участю), свій власний або позичений капітал з ураху-ванням результатів аналізу й оцінки таких параметрів справи, як прогнозовані затрати, дохід, ліквідність, безпека; інвестор вкладає у чужу справу, впливати на управління якою він не може чи не хоче, свій власний або позичений капітал на тривалий термін, керуючись оцінкою таких параметрів справи, як: прогнозовані витрати, дохід, ліквідність, безпека. Інвестор найчастіше не претендує на участь в управлінні справою з таких причин: 1) він є кредитором (володіє борговими цінними паперами чи привілейованими акціями); 2) пакет простих акцій настільки незначний, що не дозволяє претендувати на реальне управління; стратегічний інвестор — це інвестор, власник великого па-кета простих (голосуючих) акцій, який використовує його для участі в управлінні, для висування своїх представників у раду директорів. Його представники в раді директорів беруть участь і відстоюють інтереси такого інвестора в стратегічному, перспек-тивному, поточному та оперативному управлінні; спекулянт — учасник ринкових відносин, який на відносно короткий період вкладає свої чи позичені кошти в операції купів-лі-продажу (тим самим здійснюючи рольове страхування зміни ціни) активу. Спекулянт аналізує операції, оцінюючи прогнозо-вані параметри: витрати, дохід, ліквідність, безпека. Спекулянт готовий іти на певний підвищений ризик задля можливої реаль-ної вигоди. Він використовує компенсуючу (винагороджуючу) функцію ризику. В результаті низки здійснених за певний період актів купівлі-продажу спекулянт має певний прибуток; гравець — той учасник ринку, котрий іде на ризик в умовах наперед відомої малої ймовірності виграшу через психофізичні особливості характеру. Сумарним підсумковим результатом низ-ки здійснених гравцем за певний період актів купівлі-продажу та інших ринкових дій звичайно є збиток. Необхідно зазначити, що менеджер є найманим працівником, який має підлеглих і наділений правом приймати рішення в обу-мовленій сфері. Суб’єкт ризику повинен синтезувати можливі варіанти дій у межах визначених фінансових ресурсів і права. Можна стверджувати, що ризик у менеджменті має три скла-дові [107]: 1) об’єктивну, що враховує сферу діяльності; 2) методичну, що визначається цілями і технологіями різних типів менеджменту; 3) індивідуальну, що визначається психофізичними особливо-стями конкретного менеджера. Розпочинаючи реалізацію будь-якої виробничої чи комерцій-ної програми, підприємець або менеджер має оцінити пов’язані з цим ризики і обрати відповідні цим ризикам способи дій. При-ймаючи рішення, менеджер має включати в правило вибору най-кращого варіанту дій (тобто в критерій) параметр ризику. Збитки від фінансового ризику можуть бути відшкодовані: 1) страхуванням на випадок втрати прибутку (непрямих збитків); 2) страхуванням несплати (неповернення кредиту); 3) гарантійним страхуванням. Необхідно також враховувати, що фінансовий ризик ототож-нюють з комерційним. А для страхування комерційних ризиків характерно, що страховий випадок (неодержання очікуваного прибутку) може мати місце після закінчення договору страхування. Для того, щоб обрати один з альтернативних інструментів і варіантів дій, може бути запропонований алгоритм фінансового управління ризиками: 1) сформулювати ціль дій; 2) синтезувати критерій — правило вибору найкращого варіа-нта дій з низки можливих; 3) провести аналіз зовнішнього середовища, в якому прово-диться операція чи функціонує система для виокремлення мож-ливих джерел ризику та об’єктів, вразливих щодо ключових чин-ників ризику; 4) оцінити частоту появи джерела ризику для окремих елеме-нтів системи і/або операції. На підставі цієї інформації скласти перелік найбільш імовірних страхових випадків (пожежа, погра-бування тощо); 5) розробити прогноз — оцінити ймовірність страхового ви-падку і середні можливі збитки у кожному зі страхових випадків; 6) оцінити фінансові витрати на те, щоб знизити (по можливо-сті) ступінь ризику; 7) використовуючи сформований критерій, провести раціона-льний розподіл і/або оптимізувати розподіл фінансових ресурсів між заходами щодо: · усунення окремих джерел ризику; · зниження ступеня ризику через зменшення інтенсивності вражаючих чинників чи вразливості об’єктів; · компенсації збитків (наслідків) ризику (у такому разі укла-дають договір страхування. У разі настання страхового випадку і виникнення збитків його компенсують за рахунок сум, отрима-них за страховим полісом); 8) оцінити рівень безпеки і достатність вжитих заходів. Як-що буде визнана недостатність заходів щодо попередження і зниження ступеня ризику, то оцінити доступні залишкові фінан-сові ресурси, які можуть бути спрямовані на страхування. Вибір форми страхування (нефондове чи фондове страхуван-ня) визначається характером операції, ситуацією на фінансовому чи товарному ринках, доступними фінансовими ресурсами. Але завжди існує прагнення використовувати нефондове страхування, що дозволяє гнучкіше реагувати на ринкову ситуацію, включив-ши неявний «страховий внесок» в ціну і заплативши цей внесок не до початку проекту (як це відбувається у фондовому страху-ванні), а під час первинного розподілу ціни товару чи фінансово-го інструмента. Тому практично традиційне фондове страхування застосовується лише тоді, коли характер операції, ринкова ситуа-ція не дозволяє використовувати нефондове страхування, і коли є раніше накопичені фінансові ресурси. Джерелом страхового фонду може бути і частина необхідного продукту. Таким чином формують фонди обов’язкового страху-вання: Пенсійний фонд, Фонд зайнятості, Фонд медичного стра-хування, Фонд обов’язкового соціального страхування [265].
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМ РИЗИКОМ» з дисципліни «Ризикологія в економіці та підприємстві»
