Рішення — центральна ланка будь-якого управління. Класи-фікація підходів до управління ризиками дозволяє виокремити характерні для них особливості, передбачити можливість зни-ження ступеня ризику в прийнятті рішень [107, 52]. Розрізняють-ся, зокрема, геополітичні, фінансові, технологічні, конструктор-ські, експлуатаційні рішення. Ці типи рішень перебувають у системному зв’язку і можуть впливати одне на одного. У процесі управління ризиком можуть бути виокремлені такі рішення: · за вибором цілей управління ризиком. Це рішення, які най-менше піддаються дослідженню і формалізації. Формальні мето-ди аналізу й синтезу стосовно цілепокладання поки що недостат-ньо розроблені; · за вибором методів (попередити, знизити, страхувати, по-глинути) чи інструментів (конструкторські, технологічні, фінан-сові тощо) управління ризиком. Ці рішення допускають формалі-зацію, зокрема, використання функціонально-логічних методів, математичних методів і моделей тощо; · підтримки балансу в трикутнику «люди—ресурси—цілі» в процесі досягнення обтяжених ризиком цілей за допомогою об-раного інструментарію управління ним. Можливість альтернативних рішень висуває перед менеджером завдання оптимізації розподілу ресурсів між такими заходами [107]: 1) попередження ризику усуненням його джерела (наприклад, змінюють технологічний процес таким чином, щоб усунути ви-користання небезпечних чи шкідливих речовин; обирають акціо-нерну форму капіталу, щоб усунути ризик того, що за ініціати-вою інвесторів у разі розбіжностей цілей чи низької ефективності вкладеного капіталу підприємство може бути визнано на межі банкрутства тощо); 2) зниження ризику за допомогою зменшення інтенсивності небажаних факторів чи вразливості об’єктів, які можуть бути піддані впливу несприятливих чинників. Наприклад, передбача-ють стосовно договору низькі штрафні санкції за його невико-нання, чим знижують інтенсивність цих санкцій; або небезпечні технічні об’єкти поміщають у «саркофаг», цим знижуючи враз-ливість до дії небажаних чинників, пов’язаних з функціонуван-ням цього об’єкта, тощо. Окрім цього, для зниження ступеня ри-зику використовують нефондове страхування (хеджування в його широкому розумінні); 3) відшкодування збитків (наслідків) ризику. Зокрема, укла-дають договір фондового страхування. У разі виникнення стра-хового випадку чи збитків знижують останні за рахунок сум оде-ржаної компенсації. Зниження ступеня ризику можливе також підвищенням надій-ності товарів і систем, зниженням можливої інтенсивності неба-жаних чинників (наприклад, обмеження запасів вибухових чи не-безпечних речовин), підвищенням захищеності об’єктів від їх впливу. Зниження ризику можливе: 1) на етапі планування операції (проекту) чи проектування зразків — введенням додаткових елементів надійності та інших необхідних заходів; 2) на етапі прийняття рішення — використанням відповідних критеріїв оцінки ефективності рішення, наприклад критеріїв Вальда («розраховуй на гірше») чи Севіджа; 3) на етапі експлуатації технічних систем — за рахунок доде-ржання режимів експлуатації та їх контролю. У межах кожного з напрямів вживані заходи матимуть різну ефективність. Ці заходи пов’язані з витратами і потребують їх збільшення за зростання складності систем. Тому в певних умо-вах може виявитись економічно доцільнішим витрачати грошові кошти не на попередження чи зниження ступеня ризику, а на відшкодування можливих збитків, використовуючи для цього механізм страхування. Таким чином, якщо в процесі підготовки рішення буде з’ясовано, що заходи стосовно зниження ступеня ризику мало-ефективні та дорогі одночасно, то може статись, що економічно доцільніше застрахуватися. Тут постає завдання не попереджен-ня, а відшкодування збитків. За прогнозною ефективністю в управлінні ризиками можна виокремити: ординарні, синергетичні та асинергетичні варіанти рішень і систем. Ординарні варіанти ризикових рішень — це такі варіанти рі-шень, за яких ефективність витрати ресурсів на одиницю одер-жаного ефекту в управлінні ризиком відповідає нормам і норма-тивам, прийнятим для певної галузі, виду діяльності. Синергетичні варіанти ризикових рішень — це такі варіанти рі-шень, за яких ефективність витрати ресурсів в управлінні ризиком різко зростають. Тобто ефект має різко виражений непропорційно зростаючий характер. Синергетичні рішення проявляються в розро-бці нових безпечних технологій, пошуці та усуненні чи захисті вра-зливих місць, конструюванні оригінальних пристроїв тощо. У фінансовому менеджменті синергетичний ефект управлін-ського рішення називають ефектом важеля, чи ліверіджем. По-казник синергії управлінського рішення може включатись до чи-сла критеріїв оцінювання ефективності, зокрема як додатковий параметр ефекту. Асинергетичними називають варіанти рішень, які не дозволя-ють одержати бажаного ефекту від інвестованих в управління ри-зиками коштів. Серед найбільш частих причин таких рішень мо-жна назвати: запізнення у виконанні рішення; відсутність необхідних ресурсів; відсутність чіткої організації, мотивації; на-явність побічних конфліктів, що виникають у процесі реалізації рішень, тощо [107]. Серед ординарних можуть бути виокремлені такі типи варіан-тів систем і рішень: 1) неефективний, що не дозволяє вирішити проблему ризику; 2) раціональний, що дозволяє вирішити проблему ризику; 3) оптимальний — варіант, що дає змогу вирішити про-блему ризику найкращим чином, у визначеному заданим екзо-генно критерієм сенсі, або побудувати найкращу систему у ви-значеному заданим критерієм розумінні. За ступенем важливості врахування обмежень або за часом на розробку, прийняття і виконання ризикових рішень виокремлю-ють системи, що функціонують у реальному масштабі часу, — системи, в яких рішення приймаються і реалізуються досить швидко, щоб своєчасно контролювати й управляти об’єктом, враховуючи також і нештатні ситуації управління та приймаючи відповідні кризові рішення. Питання врахування динаміки об’єкта управління в оцінюван-ні періоду на підготовку, прийняття і виконання рішення є одним з центральних у проектуванні таких систем. Можна виокремити серед рішень у реальному масштабі часу «кризові рішення». Кризовим рішенням далі називатимемо рі-шення, що приймається в момент, відповідний моменту переходу об’єкта управління в сферу некерованих чи недопустимих станів. Управління ризиками посідає особливе місце в інвестиційних рішеннях. Причини, що зумовлюють необхідність економічних інвестицій, — це оновлення матеріально-технічної бази, нарощу-вання обсягів виробничої діяльності, освоєння нових видів діяль-ності. На прийняття рішення щодо інвестування впливають такі чинники: вид інвестицій; вартість інвестиційного проекту; кіль-кість раціональних варіантів; обмеженість фінансових ресурсів; ризик прийняття рішення; інші умови та обставини. В управлінні ризиками в процесі інвестиційної діяльності час-то використовується диверсифікація — розподіл інвестицій і ризиків серед кількох об’єктів, для яких характерні різні за своєю фізичною природою і часом прояви ризику. Можлива оптиміза-ція розподілу інвестицій у просторі і часі. Оптимізація розподілу інвестицій у просторі — це така опти-мізація, за якої загальна сума фінансових ресурсів на конкретний період обмежена вищим керівництвом. Є декілька взаємно неза-лежних інвестиційних проектів, кожний з яких характеризується різними за своєю природою, інтенсивністю, часом прояву ризи-ків. Необхідно складати інвестиційний портфель, який максимі-зує сумарний можливий приріст капіталу з урахуванням обме-ження на середній чи модальний (за сегментами ринку) ризик портфеля. Такі задачі притаманні холдингам [107]. Оптимізація розподілу інвестицій в часі — це така оптиміза-ція, за якої загальна сума фінансових ресурсів, доступна для фі-нансування у плановому році (кварталі), обмежена згори. Є кіль-ка доступних незалежних інвестиційних проектів, які не можуть бути реалізовані в плановому році (кварталі) одночасно. Однак у наступному році (кварталі) реалізують проекти, що залишились, або їх частини можуть бути реалізованими. Необхідно оптималь-но розподілити проекти за роками з урахуванням ефективності інвестицій, доступних ресурсів, середніх чи модальних за часом ризиків. Подібні задачі властивіші фінансово-промисловим групам. Виокремлюють такі об’єкти інвестування: · основні засоби і нематеріальні активи; · фінансові інвестиції в цінні папери; · фінансові інвестиції в депозитні вклади. Фінансові інвестиції означають придбання активів у формі цінних паперів для здобуття прибутку за «нормального» (типово-го) для даного виду інвестицій ризику. Оскільки всі фінансові інвестиції розрізняються за рівнем до-хідності і ризику, то будь-яка нова інвестиція повинна аналізува-тись з позиції її впливу на зміну дохідності і ризику інвестицій-ного портфеля загалом. Їх можливе сполучення в портфелі усереднює дохід, знижуючи ступінь ризику. У багатьох фірмах для управління ризиками стає звичайною практика диференціації права прийняття рішень інвестиційного характеру, тобто обмежується максимальна величина інвестицій (встановлюється ліміт), у межах якої той чи інший керівник може приймати самостійне рішення. Серед критеріїв у виборі інвести-ційних проектів є чинники ризику, їх фізична природа і розподіл за часом. Прийняття рішення інвестиційного характеру, як і будь-який ін-ший вид управлінської діяльності, ґрунтується на використанні різ-них формалізованих і неформалізованих методів. У прийнятті рі-шень важливе значення мають алгоритми прийняття рішень і критерії оцінювання ефективності функціонування фінансової системи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДХОДІВ ДО УПРАВЛІННЯ РИЗИКОМ» з дисципліни «Ризикологія в економіці та підприємстві»
