Економіку нерідко вважають загадковою наукою, а багато людей схильні до того, що це зовсім не наука, а мистецтво. І на-справді, економічна наука не зовсім точна, вона має справу зі статистичною та експертною інформацією, гіпотезами, прогно-зами, конфліктністю, невизначеністю тощо. Економіка дуже важ-лива для людей, але вона не визначає всього в світі. Хіба полі-тичний устрій суспільства не впливає на життя й безпеку люди-ни? А культура — хіба вона не спрямовує розвиток політики та економіки? Економіка, політика та культура взаємодіють між со-бою, перетікають одна в одну, формують життєвий рівень і без-пеку людини, родини, добробут і безпеку громади і всієї країни. Могутність кожної держави вимірюється передусім людиною: її духом, вірою, культурою, освіченістю, професійними навичками. Коли ми говоримо про суспільство, то воно здається нам чи-мось величним й автономним. «Суспільство вважає», «суспільст-во прагне», «суспільство повинно це чи інше» — часто чуємо ми. Поступово «суспільство» починає уявлятись нам річчю чи навіть особистістю з власною волею. Тобто ми думаємо про суспільство як про самостійно діючий суб’єкт. Але ж суб’єктивність суспіль-ства означає ту просту істину, що воно складається з особистос-тей, які і є реально діючими суб’єктами. Суспільство формується також з багатьох малих спільнот, починаючи з родини й аж до величезної кількості різноманітних асоціацій. Розмаїття людей та асоціацій, з яких складається суспільство, власне і є ключем до розуміння економіки, особливо ринкової. З погляду загальної теорії систем економіка — це система ве-ликої складності, яка утворюється з величезної кількості госпо-дарських одиниць, що перебувають у тісній неперервній взаємо-дії одна з одною. Окрім цього, вона має яскраво виражену багаторівневу ієрархічну структуру, за якої вищий рівень ієрархії інтегрує за певним правилом (алгоритмом) інформаційні сигнали нижчого рівня ієрархії й оперує відповідними агрегатами. У той же час сама економіка виступає як підсистема щодо суспільства в цілому, оскільки існування останнього, його розвиток далеко не вичерпується чисто економічними процесами. Суспільство з певною соціальною структурою, політичною системою, потенціалом культури, етичними установками є тим середовищем, з яким економіка постійно взаємодіє. Ця взаємодія відбувається в двох напрямах — від зовнішнього середовища до об’єкта, і навпаки, які позначаються як входи і виходи системи. Суспільний вплив на економіку здійснюється через мотиви пове-дінки людей, які беруть участь у виробництві, розподілі тощо, а також форми власності й соціальну структуру суспільства. Якщо, з одного боку, закономірні зв’язки в суспільно-економічних системах носять об’єктивний і внутрішньо доціль-ний характер (так, як у природничих системах), то, з іншого боку, вони повинні бути також сформульовані в термінах цілеспрямо-ваної поведінки, тобто вираженими в категоріях, що відповіда-ють усвідомленій активній діяльності. Отже, економічну систему можна подати як величезну мно-жину господарюючих суб’єктів, усвідомлено (цілеспрямовано) діючих у своїх інтересах. Інтеграцію, або, навпаки, зіткнення цих інтересів без керуючого впливу будь-якої надсистеми можна на-звати процесом самоорганізації. Останню можна розуміти як са-морозвиток, самовдосконалення, що вимагає звернення до надси-стеми. У цьому — сенс принципу зовнішнього доповнення. Як зазначав С. Бір, «…система управління не може «обслуговувати сама себе», для обґрунтування поведінки будь-якої системи, опи-саної в термінах деякої мови, необхідно, щоб існувала мова більш високого порядку» [23] (метамова). Ця метамова необхідна для змістовного пояснення поведінки системи, її мотиваційної складової. Будь-яка система відкрита на надсистему, без котрої мотивацію своєї поведінки система сама собі пояснити не в змозі. Зазначимо, що технологія виробництва, технічні відкриття стоять поза прибутком. Категорія прибутку є надсистемною стосовно технологічних процесів, але підсистемною щодо таких понять, як, наприклад, соціальний консенсус, екологічна безпека, грома-дянські права, самоцінність і гідність особистості, стратегічні ін-тереси та ризик виживання соціуму тощо. Тобто йдеться про те, що поведінка системи є більш-менш цілеспрямованою лише з по-гляду надсистеми, котра діалектично прописує їй цілеспрямованість з позицій власної багатоцільової поведінки, яка динамічно зміню-ється. Зазначимо, зокрема, що «батько» кібернетики Н. Вінер писав, що «економічна гра — це така гра, правила котрої повинні періоди-чно суттєво переглядатись, наприклад, кожні десять років» [47]. Цікавою є постановка проблеми щодо ієрархії цілей системи, яка міститься в науковій праці Л. Фогеля, А. Оунса й М. Уолша «Штуч-ний інтелект та еволюційне моделювання». Автори зазначають, що «самозбереження — найвища ціль у будь-якій найбільш складній ієрархії підцілей, котрі може мати організм, оскільки всі підцілі спрямовані на виживання. Множина можливих майбутніх станів утворюється як комбінація результатів деякого набору можливих подій. Найкращим вважається той майбутній стан, котрий забезпе-чує, в межах наявної моделі, найбільші гарантії для самозбережен-ня. Цей процес знову ж таки є еволюційним» [279]. Аналізуючи економіку треба зважати на реальних людей та їх поведінку. Неважко помітити, що модель людини в новітніх еко-номічних теоріях нагадує матрицю, рядки котрої утворюють різ-номанітні методологічні підходи щодо поведінки людей, а стовп-чики — різноманітні економічні задачі. Більшість сучасних мо-делей економічної людини характеризується порівняно з моделлю людини класичної економічної теорії меншою абстрактністю, змінною і далекою від оптимального ступеня раціональної пове-дінки, неусуненою невизначеністю, великим впливом ментально-сті, звичок, правил прийняття рішень тощо. Неспокійне серце людини (кожен з нас очікує чогось), одно-часні зміни в довкіллі і політиці, зрушення економічного харак-теру, трансформаційні процеси в суспільстві сприймаються нами з недовірою, бо вони поєднані з невизначеністю, конфліктністю. У низці наукових праць йдеться про те, що найкращим вважаєть-ся той майбутній стан, який забезпечує в межах наявної моделі гарантії для самозбереження соціума. Можна також говорити про те, що здатність до саморозвитку систем, які мають гомеостатич-ну природу функціонування, закладена в структуру цих систем і призводить до відповідних змін. Власне, можливі зміни й є дже-релом еволюційних процесів у соціально-економічних системах. У низці праць наголошується, що в філософському аспекті не-визначеність у складній системі пов’язана не лише із суб’єктивною обмеженістю наших знань щодо об’єкта дослідження в по-точний момент, але й передусім об’єктивною неможливістю вичерпного його опису адекватною мовою. Тобто спонтанний характер процесів, які відбуваються в складній системі, внутрі-шньо притаманні їй і є однією з суттєвих системотвірних її власти-востей. Розуміння цього положення (принципу невизначеності) знай-шло відображення в розвитку природничих наук (фізика, біоло-гія). Щодо економіки, котра займається вивченням одного зі складних різновидів систем, то принцип невизначеності потребує подальшого поглибленого теоретичного дослідження. Як пише академік Російської академії наук Микола Петраков, «історично це пояснюється, мабуть, тим, що розвиток економічних систем в останні 100—150 років відбувавсь у напрямку від стихійно фун-кціонуючих до свідомо керованих, від анархії до структурної впорядкованості. Стихійність і невизначеність — категорії зовсім не тотожні. Більше того, вони знаходяться в різних площинах. Стихійність суперечить свідомому управлінню. Але наявність свідомої цілеспрямованої діяльності з управління економікою жодною мірою не є еквівалентна жорсткому детермінізму щодо всіх процесів, які протікають всередині системи» [211]. Багато вчених слушно наголошують, що відволікання уваги (чи побіжна, модна, поверхнева згадка) стосовно такої суттєвої ознаки системи, як неможливість її адекватного опису, наявність невизначеності й зумовленого цим ризику не лише перебуває у прямій суперечності з доведеними і всебічно обґрунтованими принципами функціонування складних систем, але й збіднює економічну теорію, методологію моделювання, роблячи її суттє-во неадекватною щодо об’єкта дослідження. Якщо цільові установки соціально-економічної системи фор-мулюються досить жорстко як абсолютно істинні, тобто ігнору-ються деяка відносність (не плутати з повною відносністю — ре-лятивізмом) і неповнота наших знань про об’єкт, а в модель функціонування цього об’єкта не вводиться «чорний ящик» як відображення невизначеності й зумовленого нею ризику щодо характеру динаміки системи, то з системи мовби вилучається джерело необхідного різноманіття. Система, по суті, перетворю-ється на детерміновану (хоча чисто формально її можна описати як стохастичну, але це вже буде, за Ст. Біром, «закономірна ви-падковість»). Детерміністичний розвиток згідно з жорстким кри-терієм не дозволяє отримати нові знання (нову інформацію) щодо ступеня відповідності наших уявлень про розвиток соціально-економічної системи реальним закономірностям цього розвитку. Це дає підстави вважати (дійти висновку), що при визначенні аксіо-матики функціонування складних соціально-економічних систем постулат про наявність критерію оптимальності системи (цілепок-ладання) повинен бути доповнений постулатом щодо невизначенос-ті цього критерію й об’єктивної необхідності існування механізму формування, уточнення й корекції критерію в процесі функціону-вання системи. А це породжує відповідний ризик. Введення до пе-реліку аксіом функціонування складних систем принципу невизна-ченості та відповідного ризику дозволяє реально трактувати соціально-економічну систему як таку, що саморозвивається і само-вдосконалюється з урахуванням, зокрема, принципів етики. Процес розвитку за такого підходу є реалістичнішим, ураховує як ризики збитків, так і ризики невикористаних можливостей («закопаних та-лантів»), навчання, адаптацію (з урахуванням спроб і помилок), не-лінійність розвитку економічних систем. Цей момент — пошук цілі в процесі руху й механізм організації пошуку — є принципово но-вим якісним моментом і сам по собі породжує ризик. Розглядаючи економіку, її структурні і функціональні блоки як системи, в яких протікають процеси регулювання й управлін-ня, що реалізуються рухом і перетворенням інформації, можна дійти висновку: інформація є, з одного боку, генератором розвит-ку соціально-економічної системи, з іншого боку, — джерелом невизначеності та породженого цим ризику в економіці. Микола Петраков, аналізуючи різні аспекти генерування нової інформа-ції в соціально-економічній системі, зокрема, зазначає: «…Навіть залишаючись у межах відносно простої схеми «потреби індивіда та механізм їх задоволення», ми зіштовхуємося з постійною і не-повністю передбачуваною пульсацією соціально-економічної си-стеми. Особа, котра ще недавно була в стані задоволення оточу-ючим соціально-економічним середовищем, «раптом» починає висувати нові вимоги економічного, культурного, соціального, естетичного характеру, виказує незадоволення умовами праці тощо. Ці вимоги створюють відповідний інформаційний «шум» у системі, вводять елемент непередбачуваності та випадковості. Власне цей «шум» є будівельним матеріалом для генерування нової інформації в соціально-економічній системі. Ми маємо по-стійний фон випадкових збурень, на тлі котрого і виникають «со-ціально-економічні мутації» [211]. «Пальним», що забезпечує розвиток систем, є нова інформація, яка має принципово іннова-ційний характер, і, за означенням, не може бути повністю перед-бачуваною, тобто породжує невизначеність. Отже, можна дійти висновку, що як об’єктивно існуючі невизначеність, конфлікт-ність, так і неповнота інформації, неоднозначність прогнозів, зміни як у довкіллі, так і в самій системі, трансформаційні проце-си, обмаль часу породжують ризик. В економіці потужним стимулом генерування нової інформації виступає конкуренція, організована за принципом: низькі витра- ти — висока якість — зростання виробництва товарів і послуг й об-сягів продаж — одержання високих прибутків. Це автоматично від-криває дорогу науково-технічним винаходам, їх упровадженню, ти-ражуванню, одночасно породжуючи ризик, який є багатогранним. Величезне зростання складності економічних систем, яке спо-стерігається впродовж останніх десятиліть і, безумовно, пов’язане з науково-технічним прогресом, зумовлює низку проблем. На думку багатьох учених-економістів, реальні процеси господа-рювання вимагають від економічної науки перегляду традицій-них уявлень, згідно з якими економічний розвиток тотожний економічному зростанню, що вимірюється в темпах приросту кі-нцевої продукції (внутрішнього валового продукту). Термін «економічний розвиток» одночасно повинен включати як поняття зростання, так і стійкості, економічної безпеки і зумовлений не-визначеністю, конфліктністю ризик. Забезпечення стійкого роз-витку передбачає, зокрема, використання частини ресурсів на підтримку певного рівня стабільності системи, допустимого сту-пеня ризику. Ця частина ресурсів є своєрідною платою за склад-ність економічної системи та зниження ступеня ризику до допусти-мих меж. Аналізоване питання щодо двох різних напрямів викорис-тання ресурсу (на розширення системи та зниження ризику) не повинно розумітись механічно. У низці випадків доводиться гово-рити про оптимальний обсяг інвестицій, який забезпечує максима-льну інтенсивність зростання за заданого рівня стійкості й ризику чи про зниження ступеня ризику за задовільних темпів зростання. У сучасних умовах, окрім вимог щодо підтримки еколого-економічної й еколого-соціальної стабільності, чільне місце посідає завдання забезпечення соціально-економічної безпеки та стійкого економічного розвитку. Стійкий розвиток — це концепція, ідеоло-гія, реакція світової спільноти на кризові явища в біосфері, політиці, економіці. Концепція стійкого розвитку була висунута на конфере-нції Організації Об’єднаних Націй, що відбулась у Ріо-де-Жанейро в 1992 р.* Документи і концепція цієї конференції відрізняються від численних попередніх документів, що приймалися на міжнародно-му рівні, кількома принциповими рисами: · наголос, що на глобальні проблеми, котрі постали перед циві-лізацією, автори концепції дивляться з позиції не світової спільноти, держави, регіону, якоїсь організації, а з позиції окремої людини; · концепція згідно з її сутністю не розділяє людей, а об’єднує їх, незалежно від того, чи проживають вони в заможній Півночі, чи бідному Півдні, чи є вони клерикалами, чи лібералами, чи со-ціал-демократами тощо, тих, хто живе тепер і хто прийде на нашу планету в майбутньому; · концепція вперше ставить у центр уваги інтереси не лише нинішнього, а й майбутніх поколінь, тощо. Можна стверджувати, що згадана концепція робить своєрід-ний підсумок, що призводить до перегляду світогляду. У XIX столітті у відомих «Тезах про Фейєрбаха» висловлювалась думка про те, що філософи пояснювали світ, а завдання полягає в тому, щоб його змінити. Зараз можна говорити, що дослідники і полі-тики пояснювали і намагались змінювати світ; проблема ж поля-гає в тому, щоб його зберегти. Як зазначається у низці праць, за логікою після прийняття концепції повинен був би здійснитись перегляд та усвідомлений відбір алгоритмів подальшого розвитку цивілізації. На жаль, цього не сталося, навіть після подій 11 вере-сня 2001 р. Доводиться також ураховувати і неоднозначність процесів глобалізації світу. Неоднозначність і пов’язаний з цим ризик виникають тому, що безперечні переваги економічного зближення країн і регіонів, неухильне зростання їх виробничої й науково-технічної взаємозалежності не супроводжується розши-ренням міжнародного співробітництва в життєво важливих для всього людства й окремих народів галузях. Надзвичайно вигідна для найзаможніших держав нестримна гра ринкової стихії закрі-плює і посилює їх позиції в міжнародних економічних відноси-нах: вони й далі багатіють, відштовхуючи на манівці світового співробітництва інші, зокрема новопосталі держави, що призво-дить до зростання соціально-політичного, країнного та інших ри-зиків. Часто-густо практика глобалізації деформує її теоретичні засади і нагадує сумнівну телевізійну гру «Слабка ланка», коли переможець отримує все, а решта її учасників лишаються ні з чим. Застосовувані беззастережними адептами стихійного ринку «подвійні стандарти» призводять до запровадження досить жорс-ткого ставлення щодо країн, які налагоджують виробництво, на-магаються продати власну продукцію глобалістам. Надання ста-тусу країн з перехідною економікою також залежить від волі останніх і повної дерегуляції виробництва й внутрішнього ринку в країнах, які прагнуть стати учасниками міжнародного економі-чного співробітництва. За цим, мабуть, стежать світові фінансові органи, де правлять бал багаті держави. Звернемося, зокрема, до екології. Глобалізм не поспішає розв’язувати її проблеми, від яких залежить виживання людства. Це на собі відчули громадяни України, змушені самотужки долати наслід-ки найбільшої досі світової ядерної катастрофи в Чорнобилі. Такий перебіг справ веде до нарощування глобального ризику. Отже, не йдеться про те, щоб замінити чимось іншим вільну економіку, а про те, щоб зробити її настільки вільною, аби вона працювала на кожно-го, знижуючи тим самим країнний, політичний, соціально-економічний ризики. Необхідно зосередити увагу, зокрема, на процесах самоорганізації суспільства, в межах якого з’являються дійові засо-би солідарності, подолання конфліктів, які здатні підтримувати еко-номічний розвиток та які значно більшою мірою враховують особи-стісні цінності. Ідея суспільства, що самоорганізується, тісно пов’язана з концепцією суб’єктивності суспільства, відповідальності за прийняті рішення, готовності брати на себе ризик. Тобто не «суспі-льство» щось робить, а діючі суб’єкти — складові суспільства — належним чином регулюють своє спільне буття, знижуючи конфлі-ктність і спричинений цим ризик. Вільна праця, підприємництво й участь — ці три терміни є вирішальними щодо зниження глобального ризику, над цим вар-то поміркувати! Власне ці проблеми є вирішальними в концепту-альному плані для розвитку ризикології. Їх аналіз та врахування, в свою чергу, спирається на такі концептуальні аспекти, як анти-кризовий і трансформаційний менеджмент тощо. Людина (особистість) реалізує себе, використовуючи свій ро-зум і власну свободу, щоб увійти в сферу економічного обігу та виробництва, які мають практично необмежений потенціал зрос-тання, а також мінімізації ризику, а це спрямовує до створення довгого ланцюга співробітництва між людьми та країнами. Бізнес, котрий сам є джерелом благ, вимагає не лише знань та вміння. Він також вимагає доброчесності, виховання в собі дисцип-ліни сприйняття й поведінки. Цьому сприяють такі важливі риси, як старанність, сумлінність, підприємливість, обачливість, що допус-кають лише виважений ризик, а також сміливість, що допомагає у прийнятті складних, навіть болісних рішень, без котрих, однак, не зробиш справи і не подолаєш можливих перешкод і ризиків. Заува-жимо, що доброчесності лише тоді є такими, коли люди приймають на себе відповідальність і ризик за обрані рішення. І навряд чи мож-на казати, що у нас немає вибору. Люди, котрі це стверджують, час-тіше за все фактично кажуть про те, що у них нема інноваційного мислення й відваги, тому вони обтяжені ризиком невикористаних можливостей («закопаних талантів»). Звичайно, ми можемо бути бі-льшою мірою впевненими в наслідках одного рішення, обтяженого меншим ризиком, ніж іншого, обтяженого більшим ризиком. Але сміливість лише тоді є сміливістю, коли ми не зовсім впевнені в на-слідках (як це нерідко буває в фінансово-економічній сфері) і бере-мо на себе обґрунтований (допустимий) ризик. Наука про економічний ризик (ризикологія) розвивається для потреб людини, і саме людина, на нашу думку, повинна бути в центрі уваги. Вивчення специфіки ризику стосовно різних сфер соціально-економічного буття — це прерогатива окремих наук. Але ж світ цілісний, соціально-економічна система, і, зокрема, суспільство — це не механічна сукупність окремих елементів. Якщо ж підсумувати результати численних досліджень, що їх здійснюють учені у межах окремих наук, то цілісну картину соці-ально-економічного ризику важко збагнути. Ця обставина, зок-рема, визначає доцільність постановки питання про загальний (філософський) аналіз ризику. Філософський підхід є важливим і тому, що аналіз, оцінка, управління ризиком можливі лише тоді, коли існує найбільш загальна концепція ризикології. За наявності великої кількості наукових праць і навчальних посі-бників, в яких ідеться про сутність і понятійний апарат ризикології в економіці й підприємництві, та дедалі зростаючого їх потоку на да-ний час немає якоїсь однієї загальновизначеної дефініції цієї еконо-мічної категорії (наголошуємо, що ризик в економіці — це економі-чна категорія). Категорія — це гранично широке поняття, в якому відображаються найзагальніші, суттєвіші властивості, ознаки, зв’язки, реляції предметів та явищ світу. Економічні категорії — це уза-гальнене абстрактне відображення й формулювання об’єктивно іс-нуючих виробничих відносин, їх різноманітних проявів, аспектів, рис. Економічні категорії існують як онтологічно, так і гносеологіч-но, тобто понятійний суб’єктивний образ певної категорії відобра-жає реально існуючі в бутті відносини, ознаки, взаємозв’язки. Тео-ретично усвідомлені уявлення щодо існуючих у реальній дійсності таких понять, як «засоби праці», «попит», «пропозиція», «зміст», «справедливість» тощо, стають поняттями, категоріями науки. Відносини, що складають сутність, зміст і форми ризику в еконо-міці, є настільки багатогранними й такими, що мають різні прояви, що, окрім як категорія, важко відшукати якісь інші понятійні конс-трукції, які б узагальнювали все це різноманіття. Інша справа, що не-обхідно й надалі проводити фундаментальні дослідження з ризиколо-гії, зокрема щодо уточнення дефініцій ризику. Зазначимо, що, надаючи дефініцію ризику, не можна претендувати на істину в останній інстанції, зважаючи на складність проблеми, етапність пізнання світу та пам’ятаючи про необхідність відкритості людства щодо подаль-шого пізнання, власне для чого людині дано розум і вільну волю. Наголосимо, що об’єктивно важливою є подальша розбудова теорії ризику в економічній сфері (ризикології) як у методологіч-ному, концептуальному аспектах, так і стосовно комплексу меха-нізмів, методичних підходів, а також інструментарію ризикології як у теоретичному плані, так і для адекватного розв’язання низки практичних проблем, які виникають на всіх рівнях ієрархії управління та в усіх сферах економічного буття. Зокрема, важливим є [62]: 1) розбудова філософських, психологічних, правових аспектів як складових ризикології; 2) розробка методологічних підходів щодо ідентифікації можли-вих ризиків, здійснення класифікації ризиків у різних сферах фінан-сово-економічної діяльності, динаміка та моніторинг ризику, вияв-лення суттєвих і можливість нехтування несуттєвими ризиками. Розробка концептуальних положень і методик щодо аналізу ризику з урахуванням поведінки його суб’єктів, їхнього ставлення до ризику; 3) подальша розбудова концепції щодо системи кількісних показників ступеня ризику, які б дозволяли адекватно відобрази-ти багатогранність ризику, неоднозначність ситуації з урахуван-ням цілей, прийнятої системи гіпотез; 4) розбудова та адекватне використання економіко-математичних методів і моделей ризику із застосуванням апарату теорії ймовірностей, теорії нечітких (розпливчастих) множин, а також теорії гри, нейронних мереж, теорії хаосу, теорії катастроф тощо; 5) розбудова методологічних засад і методичних підходів щодо оптимізації управління ризиком, виокремлюючи методи зниження ступеня ризику до допустимих меж та обираючи їх раціональну комбінацію, спираючись на загальні засади теорії складних систем, синергетичної економіки на теорію нестаціонарних, нелінійних ди-намічних процесів, на інструментарій інжинірингу та реінжинірингу; 6) створення відповідних систем і програмно-методичних комплексів оцінювання, аналізу та управління ризиком у різно-манітних сферах економічної діяльності на різних рівнях ієрархії управління, а також використання їх у навчальному процесі; 7) встановлення взаємозалежності між ризиком і показниками економічного ефекту та ефективності й такими системними хара-ктеристиками, як надійність, стійкість, маневреність, адаптив-ність, ліквідність тощо. У низці наукових праць аналізується сутність ризику як еко-номічної категорії через взаємозв’язок парних діалектичних кате-горій: можливості й дійсності; причини й наслідку; необхідності й випадковості тощо [288]. Дослідимо взаємодію цих категорій, розмістивши в центрі діалектичний вектор: дійсність ® можли-вість ® нова дійсність. Наголошується, що можливість і дійс-ність — філософські категорії, які характеризують два основних ступені у становленні й розвитку предметів і явищ. Дійсність окремо взятого матеріального об’єкта — це його актуальне буття в конкретних якісних і кількісних, просторових і часових харак-теристиках, у його зміні й розвитку. Можливість — це об’єктивна тенденція становлення предметів, що виражається в наявності умов для його становлення. Дійсність — об’єктивно існуючий предмет як результат реалізації певної можливості, у широкому контексті — ступінь усіх реалізованих можливостей [274]. Можливість — це майбутнє об’єкта, що зароджується в тепері-шньому. Існуюча дійсність містить узагальнено деякий набір (сце-нарії) майбутнього. Можливість є внутрішньо суперечливою, вона вбирає в себе як позитивні, так і негативні моменти. У монографії В. В. Чепурко [288] цілком слушно зазначається: «Можливість — це щось існуюче, бо в теперішньому часі наявні вже передумови майбутнього. В той же час можливість — це щось неіснуюче, оскі-льки майбутнього ще немає в теперішньому». Далі йдеться про те, що для переходу можливості у дійсність необхідна наявність двох чинників: дія об’єктивних законів і наявність певних умов. Перший чинник створює можливість, другий реалізує її. Доки немає вичерп-ного набору сприятливих умов щодо реалізації певної можливості, вона не в змозі перейти у дійсність, а існує поряд з іншими можли-востями. Оскільки існує множина можливостей, то зміні досліджу-ваного об’єкта (процесу) притаманна певна невизначеність. Мож-ливість як тенденція розвитку виражає певну необхідність, але умови реалізації можливості виступають стосовно неї чимось випа-дковим, нечітким (розпливчастим). Реалізація деякої можливості є результатом прояву як необхідності, так і випадковості, котру необ-хідно розуміти в широкому аспекті. Для перетворення можливості на дійсність також необхідне дещо активно діюче, котрим є причина. Єдність необхідного й випадкового у причинному співвідношенні дає змогу суб’єктові ризику втручатись у перебіг подій, наскільки йому дозволяють обставини, не порушуючи об’єктивно існуючих закономірностей, але створюючи умови для реалізації окремих можливостей щодо певного об’єкта і зумовлюючи водночас зміни в інших. Отже, тут виникають зворотні та інші зв’язки. Світ — це постійні зміни, розвиток, вічна нестійкість, а пері-оди стабілізації — лише короткі зупинки на цьому шляху. Отже, економіці іманентно притаманний ризик. Ця думка дедалі ширше використовується в економічній теорії. Сучасна методологія ана-лізу динамічних нелінійних систем сформулювалась у новий на-уковий напрям, що має назву синергетика. Синергетична еконо-міка трактує нелінійність, невизначеність і нестійкість як одне з джерел різноманіття та складності економічної динаміки. Всі ос-новні риси синергетики безпосередньо й чітко вказують на сис-темний характер ризику в економіці.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОНТОЛОГІЯ ТА ГНОСЕОЛОГІЯ РИЗИКУ» з дисципліни «Ризикологія в економіці та підприємстві»
