Для пізнання ризику в економіці та підприємництві, розробки сучасної його теорії, зокрема дослідження методів ефективного управління ним, необхідно визначитися щодо етимології, онтоло-гії та гносеології ризику. Міжнародний інститут дослідження ризику виявив, що недо-статній рівень розвитку базової економічної науки зумовив від-сутність окремих необхідних базових дефініцій і понять. До них, зокрема, належить і ризик. Етимологічно слово «ризик» у різних мовах пов’язується насамперед з появою непевності та небезпеки в різних сферах господарювання та соціально-економічного бут-тя, на що вказує розвиток термінології [150]. Так, у словниках єв-ропейських народів слово «ризик» вживається у наближено поді-бних формах і семантиці, наприклад, в аглійській мові «risk», албанській «rezik», болгарській «риск», чеській «risiko», у фінсь-кій «riski», французькій «risque», італійській «rischio», німецькій «risiko», іспанській «riesqo», у румунській «risk». Подібність у виразі цього поняття в різних мовах свідчить про єдиний корінь походження слова «ризик». Як стверджується у спеціальній літе-ратурі, це слово є звульгаризованою формою латинського термі-на «resecum», котре в перекладі означає «небезпека» або «скеля». Такий зв’язок невипадковий, бо, як відомо, зіткнення з прибере-жною скелею у мореплавців вважалося найбільшою небезпекою. У грецькій мові термін «ризик» співзвучний з терміном «ріса», що давньогрецькою означає «корінь», який, виступаючи над по-верхнею грунту, може стати небезпечною перепоною на шляху. Отже, походження терміна «ризик» у багатьох європейських мо-вах Вольф-Рудігер Гейльман інтерпретує як відчуття небезпеки. На його думку, це — момент зіткнення з небезпекою (наприклад, як у китайському виразі ризику «WEI — JI», де поєднані два са-мостійних слова: «WEI» — «нещастя» і «JI» — «шанс». Зазначи-мо, що ієрогліфічний знак китайського слова «WEI» майже ціл-ком відповідає значенню японського терміна «KI», взятого з ви-разу «KI-KEH» — «випадок, шанс». Обидва ієрогліфічні знаки мають семантичне насичення «ризик», тобто небезпека, нещастя [319]). На наш погляд, ризик як історична категорія виник на зорі ци-вілізації — тоді, коли у людини з’явилось усвідомлення щодо можливості виникнення несприятливих ситуацій, холоду, голоду, мору тощо. Таким чином, незважаючи на окремі нюанси та син-таксичні відмінності терміна «ризик» у різних мовах, його похо-дження на побутовому рівні так чи інакше пов’язане з розумін-ням небезпеки, можливих збитків, загрози, ненадійності, незнання, невизначеності тощо. Отже, про ризик, зокрема економічний, відомо з давніх-давен. Ураховуючи онтологічні та етимологічні принципи дослі-дження, хотілося б почати з Біблії — Книги книг, яка подає пере-дусім вчення релігійного та метафізичного спрямування, котре містить не тільки ряд глибинних семантичних шарів, але й люд-ські знання, і вся етико-соціальна, розумова діяльність знаходять у ній невичерпні багатства й досі. Наведемо дише кілька з бага-тьох цитат, які, на нашу думку, стосуються проблем економічно-го ризику. У розділі 41 книги Буття, де Йосип тлумачить сни фа-раона про семеро корів гарних і семеро корів худих, зокрема, пишеться: «Нехай учинить фараон, і нехай призначить урядників над краєм, і нехай за сім літ достатку збирає п’ятину врожаю єгипетської землі. І нехай вони позбирають усю їжу тих добрих років, що приходять, і нехай вони позбирають збіжжя під руку фараонову, на їжу по містах, і нехай бережуть. І буде та їжа на запас для краю на сім літ голодних, що настануть в єгипетській землі, — і край не буде знищений голодом». Тут ідеться, зокрема, про запаси як один із способів зниження ступеня ризику. У 25-му розділі Євангелії від Матвія, у притчі про таланти (талант — вага срібла, приблизно 26—35 кг), пишеться: «Так са-мо один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а тому один, — кожному за спроможністю його. І відійшов. А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, — і набув він п’ять інших талантів. Так само і той, що взяв два — і він ще два інших набув. А той, що один узяв, пішов та й закопав його в зем-лю, — і сховав срібло пана свого». Зрозуміло, що сутність (сема-нтика) цієї притчі має кілька шарів. Але якщо розглядати вчинок третього раба лише з економічного погляду, то неважко поміти-ти, що йдеться тут також і про ризик невикористаних можливос-тей, за що цей лукавий раб і був покараний своїм хазяїном, коли останній повернувся додому. Більшість істориків стверджують, що в XVI—XVII століттях, в епоху великих географічних відкриттів і морських подорожей, прибутки від торговельних операцій (якщо останні закінчувались успішно) були величезними і прямо пропорційними ступеню ри-зику. Фахівці висловлюють думку, що підставу вважати ризик предметом турботи ще античного світу дає М. І. Фінленд, автор книги «Античне господарство» [103]. Наукові ж уявлення щодо ризику складалися поетапно. Це явище почали вивчати статистики, економісти, юристи, матема-тики [96]. На думку польського економіста Здіслава Шимансько-го, взаємозамінне вживання термінів «ризик» і «надзвичайний випадок» не завжди виправдане, оскільки останній термін має ширшу сферу охоплення, а тому не досить точний [346]. Вперше наукове, математичне визначення поняття «ризик» було сформульоване понад 200 років тому німецьким математи-ком Йоганном Ніколаусом Тетенсом (1736—1807) у праці «Вступ до розрахунку життєвої ренти і право на її отримання», виданій ще у 1786 р. в Лейпцігу. Цим самим він започаткував ос-нови нового наукового напряму — ризикології, науки про ризик в економіці, яка знайшла практичне застосування у багатьох сфе-рах економіки, зокрема страхуванні життя. Дослідники його тво-рчості наголошують, що навіть за відсутності на той час необхід-ного емпіричного матеріалу він усе ж дуже часто інтуїтивно робив правильні висновки. З цього приводу йому приписують каламбурний вислів: «…Навіть коли відсутня теорія, то все ж до-бре видно, як вона повинна бути застосована»*. Й. Тетенс запро-понував узяти мірою ризику половину величини середньоквадра-тичного відхилення, вважаючи його обсягом очікуваного збитку страхового закладу, який виникає за умовами договору страху-вання [334]. Відповідно до цього виникла поширена теза, згідно з якою ймовірність є лише мірою величини ризику, але не може бути ним самим. Відомий усім видатний англійський економіст Адам Сміт на зорі промислової революції вважав за необхідне включати в при-буток щось подібне до страхової премії як компенсацію ризику, на який відважилась особа, вклавши свої капітали у певну, обтя-жену ризиком справу, тобто в А. Сміта ризик є чинником частки одержаного прибутку [16]. Приблизно півсторіччя згодом Г. фон Тюнен вводить відмінність між застрахованим ризиком, який має покриватись передусім статтею «накладні витрати», і ризиком, що не може бути застрахованим і якому повинна відповідати час-тка прибутку, тобто котрий означає, наприклад, можливість бан-крутства компанії (фірми). Зростання питомої ваги ризиків, спричинених науково-технічним прогресом, привело наприкінці XIX століття до пода-льшого зростання наукового значення терміна «ризик». Найпоширенішим, але й надто суперечливим у теорії ризику є погляд, згідно з яким ризик є непевністю. Понятійний тандем ви-явився настільки тісним, що, як зауважив відомий польський учений, професор Оскар Ланге, ще економісти неокласичної школи (кінець XIX—початок XX століття) протягом тривалого часу здебільшого замість терміна «ризик» вживали термін «непе-вність» [329]. Наукова дискусія навколо обґрунтованості трактування по-няття «ризик» через «непевність» точиться вже понад 100 років [150]. Уперше спробу висвітлити з цього погляду економічний аспект ризику зробив американський вчений Алан Віллетт у праці «Економічна теорія ризику і страхування», виданій у 1901 р. Він виходив з концепції, що хоча термін «ризик» і вжива-ється в різних значеннях, але все ж панує загальна думка, що він якимось чином пов’язується з поняттям непевності. Останнє мо-же характеризувати кожну ситуацію, в якій неможливо абсолют-но точно уявити процес діяльності та його наслідки, тобто там, де неможливо виявити причинно-наслідковий (детерміністичний) зв’язок між елементами цього процесу. Тому свій погляд на спів-відношення ризику і непевності А. Віллетт сформулював, вихо-дячи з принципу загального детермінізму, тобто з того, що всі очевидні явища, зокрема й випадкового характеру, обов’язково є явищами причинно-наслідкового характеру і тому виступають як наслідки інших явищ-причин. Але незнання повної групи перед-умов призводить до ефекту випадковості, тож, у людей виникає стан непевності. Таким чином, згідно з А. Віллеттом ризик є об’єктивним, але зкорельованим із суб’єктивною непевністю або об’єктивним ко-релянтом суб’єктивної непевності [352]. Зазначимо, що непев-ність, невизначеність теж сприймаються неоднозначно, а саме як: · непевність об’єктивна; · непевність суб’єктивна (або психологічна); · непевність, яка виникає у процесі прийняття рішень. Концептуалізоване на цій основі поняття ризику теж сприйма-ється трояко: 1. Ризик як відображення об’єктивної непевності. Тут об’єктивна непевність сприймається як свідома інтерпретація не-певності суб’єкта оцінювання, управління. 2. Визначення ризику як непевності через її психологічне сприйняття. У цьому розумінні ризик є комбінацією азарту та ці-леспрямованих дій і вимірюється за допомогою показника ймові-рності (ступеня, міри) переконаності особи. Разом з тим ризик супроводжує процес пізнання людиною світу. 3. Зв’язок «ризик — непевність» можна трактувати як суто психологічне явище, що проявляється лише в розрізі людських відчуттів і людського досвіду (поведінки суб’єкта). Послідовники психологічного підходу спираються на існуючий тісний зв’язок між суб’єктивними переживаннями людини та об’єктивною дійс-ністю. Згідно з такою позицією величина ризику повинна зміню-ватися відповідно до психології та свідомості особи, яка наража-тиметься на щось невідоме. Як бачимо, тут існує досить широкий діапазон у діаді «об’єктивне—суб’єктивне». Однак у міру відходу від об’єктивізації не-певності й переходу до її суб’єктивного сприйняття для ви- значення на її підґрунті рівня ризику теоретична цінність таких спроб та отриманих результатів дедалі знижується, оскільки зме-ншуються можливості кількісної оцінки (квантифікації) ступеня ризику. Серед низки варіантів уживання слова «ризик» можна виок-ремити певний семантичний інваріант, пов’язаний, по-перше, з констатацією невизначеності, недетермінованості, випадковості результатів ризикованої діяльності і, по-друге, з оцінковим су-дженням щодо несприятливості, загрози можливих результатів такої діяльності. Дійсно, вже у відомому «Этимологическом лексиконе русско-го языка» П. Рейфа, що отримав у 1836 р. премію «Императорс-кой Акдемии Наук полной премии Демидова», для слова «ризик» подаються французькі аналоги: hasard (випадок) і danger (загро-за) [229]. Подібне трактування дієслову «ризикувати» дає і зна-менитий мовознавець В. Даль (1882 р.): «Рисковать … подвер-гаться случайности … опасности … неудаче» [111]. Семантика цих слів залишається практично незмінною на рубежі XIX—XX століть. Отже, на нашу думку, можна вважати цілком обґрунтованим уживання слова «ризик» та похідних від нього для опису ситуа-ції, коли має місце невизначеність, для котрої характерною є на-явність багатоваріантності, і коли одночасно не всі варіанти од-наковою мірою є сприятливими. Протягом усього XIX століття готовність іти на ризик висту-пає одним з пояснень утворення і привласнення прибутку. Цього погляду дотримувались французькі вчені Ж.-Б. Сей, Сурсель-Сеней [8, 16]. Поняття ризику починає застосовуватись в еконо-мічних, військових, демографічних, біологічних та інших дисци-плінах. У СРСР у 20-ті роки XX століття таке поняття, як ризик, було нормативно закріплено у ряді законодавчих актів стосовно виробничої і раціоналізаторської діяльності. Проте вже з середи-ни 30-х років воно характеризується як буржуазне. Встановлення командно-адміністративної системи управління невідворотно сприяло формуванню стереотипу поступового відмирання еко-номічного ризику в міру зміцнення планового господарства. Вважалося, що соціалістична плановість та ризик — явища несу-місні. Тож у СРСР важлива економічна категорія набагато десятиліть майже (але не зовсім) зникла з поля зору науки та прак-тики управління економікою. Двадцяті-тридцяті роки ХХ століття в західній політичній економії вважаються «роками високої теорії» — періодом, що характеризується «надзвичайною концентрацією інтелектуальних зусиль і появою низки нових теоретичних концепцій» [192, 224]. Власне в цей період були опубліковані «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936) Дж. М. Кейнса, «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933) Дж. Робінсона, «Торгівля і кредит» (1928) Р. Хоутра, «Гроші» (1922) і «Банківська політика і рівень цін» (1926) Д. Робертсона, кілька праць Дж. Мілля, Л. Роббінса і Дж. Шекла, «Вартість і капітал» Дж. Р. Хікса та ін. У 1928—1931 рр. Дж. Р. Хікс опублікував у часописі «Економіка», який видається в США, низку статей, присвячених умовам формування заробіт-ної плати в будівництві. У цих працях існування капіталістичного прибутку виводиться з невизначеності, яка характеризує операції підприємця, та зумовленого нею ризику. А поняття «прибуток» в економічній теорії і на практиці асоціюється з поняттями «ризик» і «невизначеність». Заслуга щодо цього належить також і амери-канському вченому Ф. Найту, який опублікував у 1921 р. в Нью-Йорку свою працю [327]. Ф. Найт наводить відмінність між ризиком, величину (сту-пінь) якого можна обчислити методами теорії ймовірностей і ма-тематичної статистики, і невизначеністю, величина якої в прин-ципі не піддається обчисленню. Відповідно до концепції Ф. Найта власне невизначеність є джерелом виникнення чистого прибу-тку чи збитків. Прибутки (збитки) є різницею між попередньою оцінкою величини затрат і доходів та реальними затратами і до-ходами. При цьому така різниця — прямий наслідок впливу на процес відтворення некерованої невизначеності. Значним доробком концепції Ф. Найта є якісний аналіз неконтрольованих чинників, які ведуть до утворення прибутків. Однак, як зазначається в [16], з Ф. Найтом важко погодитися в тому, що нібито весь прибуток — результат впливу лише абсолютно невимірюваної невизначенос-ті. Зазначається також, що певною мірою концепція Ф. Найта шкідлива, оскільки породжує пасивність і непередбачливість підприємців: коли в основі прибутку перебуває певна невизначе-на подія, будь-яка спроба прогнозу (передбачення) недоцільна. Врешті-решт використання такої концепції призводить до пара-доксу: виходить, що спроби підприємця здобути необхідну інфо-рмацію, його ініціатива щодо зменшення невизначеності й одно-часного розширення області керованого ризику повинні призвести до зниження шансу одержання високих прибутків. На жаль, концепції недоцільності оцінки «сподіваних» величин і застосу-вання математичних методів для оцінки ризику притримується ще дехто з економістів (наприклад, Р. Дамарі [112]). Не варто, однак, нехтувати встановленою Ф. Найтом кореляційною залеж-ністю між прибутком і неконтрольованими подіями. Важливість цього підтверджує наявність такого феномену, як несподіваний прибуток. Проте необхідно мати на увазі, що сучасна теорія ри-зику містить способи (інструментарій), що дають змогу врахову-вати здатність і здібність менеджерів управляти ризиком. У [282, с. 278], аналізуючи поняття «норма відсотка» і полемі-зуючи з Дж. М. Кейнсом, Дж. Р. Хікс пише, що: «…відсоток на реальні цінні папери повинен бути частково зумовленим існую-чим ризиком, який, у свою чергу, зумовлений можливою неспла-тою боргу; певною мірою це стосується цінних паперів з довго-строковим погашенням — невизначеністю майбутніх грошових відсоткових ставок». Полярність «невизначеність — ризик» широко використову-ється в науковій економічній літературі наших днів. І справа тут не лише й не стільки в тому, що більшість дослідників схильні вживати готову термінологію, яка підтримується певною науко-вою школою. На нашу думку, полярній діаді «ризик — невизна-ченість» сприяє глибока реальна відмінність, притаманна ситуа-ціям, що описуються полюсами цієї діади. Більше того, власне в наші часи, коли відбувається переосмислення практично всіх те-орій поведінки економічних суб’єктів, виокремлення ситуацій, що передбачають наявність імовірнісних оцінок, і ситуацій, для котрих звичні числові ймовірності неприйнятні, набувають особ-ливого значення. У період прискореного розвитку економіки індустріальних країн Заходу (1950—1975 рр.) категорія економічного ризику дещо втратила свою практичну гостроту. Але і в цей час були зроблені значні кроки щодо розвитку теорії економічного ризику [330, 331, 349]. Оцінюючи вартість активів компаній (корпора-цій), її пов’язують з поняттям ризику, притаманного ринковій економіці. Визнається, що ризик — це невизначеність щодо оде-ржання доходу взагалі або одержання в очікуваному обсязі нор-ми доходу від інвестицій, на який розраховує інвестор. Доміную-че положення акціонерного капіталу, розвиток фінансових ринків, активізація грошового обігу, з одного боку, і банкрутства невеликих компаній, з іншого, вимагали поглибленого дослі-дження питань оцінки вартості компанії (фірми) з погляду одер-жання нею необхідного стабільного доходу. Основний принцип на ринку цінних паперів у країнах з розви-нутою ринковою економікою відповідає побутовій мудрості: «Ніколи не клади всі яйця до одного кошика». Стосовно ринку це означає, що інвестор не повинен купувати цінні папери лише од-ного виду. Необхідні різноманітність, диверсифікація вкладень. У противному разі інвестор приречений або на низьку ефектив-ність вкладу, або на надто високий ступінь ризику. Вклавши гроші в акції однієї компанії, інвестор виявиться залежним від коливань її курсової вартості. Але якщо він вкладе свій капітал в акції кількох компаній, то ефективність, звичайно, теж залежати-ме від курсових коливань, але не кожного курсу, а усередненого. Власне тому досвідчений інвестор виступає власником не одного якогось певного виду цінних паперів, а кількох видів, які склада-ють так званий портфель інвестора. Важливим є завдання вибору структури портфеля цінних па-перів. Приймається гіпотеза, що будь-яке конкретне значення ефективності операції купівлі-продажу цінних паперів — це реа-лізація випадкової величини, за яку послуговує ефективність. Ця гіпотеза дозволяє використовувати для вивчення властивостей портфеля цінних паперів правила теорії ймовірностей і матема-тичної статистики. Теоретична концепція та економіко-математична модель задачі обрання оптимальної структури портфеля фінансових активів уперше була запропонована Г. Марковіцем [330, 331]. Другий відомий американський економіст, Дж. Тобін, узагальнив цю задачу, показавши, що оптимальна структура портфеля, до якого залучені також і майже безризикові цінні па-пери (короткострокові державні векселі), не залежить від схиль-ності інвестора до ризику [349]. Теорія портфеля стала пошире-ною під впливом робіт ряду інших американських економістів, зокрема В. Шарпа [343]. Дж. Р. Хікс пропонував дещо модифіку-вати концепцію портфеля, враховуючи ліквідність та інші фінан-сово-економічні показники [282]. Дослідження того, як взаємодія попиту і пропозиції призво-дить до рівноваги на конкурентному ринку, є однією з головних проблем економічної науки. Але класична теорія рівноваги ринку капіталів, що дістала широкого розповсюдження, непридатна для вивчення процесів на ринку цінних паперів в основному тому, що не враховує ролі невизначеності як чинника ризику. Разом з тим урахування ризику (його суб’єктивна оцінка) і визначає поведін-ку суб’єктів на ринку, обрання ними обґрунтованих, раціональ-них рішень, а отже, цінової політики на ринку. Власне праці та-ких учених, як Шарп, Лінтнер, Моссін, створили основи теорії та відповідних математичних моделей щодо ціноутворення на рин-ку капіталів (Capital Asset Pricing Model (CAPM)). Спрощений варіант математичного опису САРМ подано, зокрема, в [198, 210]. В останній чверті XX сторіччя в зв’язку з уповільненням (у більшості країн) темпів економічного зростання проблеми вра-хування ризику, його оцінювання посіли чільне місце. Суттєво зросла частка застрахованих ризиків (страхуванню підлягають рі-зноманітні експортні ризики, валютні ризики, результати госпо-дарської діяльності у разі тимчасової зупинки виробництва вна-слідок стихійних лих, практикується звернення до факторингових операцій для управління обсягом зобов’язань до сплати). У [7, 8, 16] наголошується, що в низці випадків неспромож-ність сплатити борги була викликана не прикрою випадковістю, а внутрішніми ризиками (некомпетентним управлінням), а також ускладненням соціально-економічного середовища тощо. Збитки багатьох компаній, починаючи з 1975 р., певне зростання кілько-сті безробітних і численні банкрутства яскраво свідчать про зна-чущість ризиків, якими обтяжені компанії (фірми). Так, ризик ба-нкрутства має місце майже завжди, але особливо він зростає в періоди різкого збільшення кон’юнктури. В економічно розвину-тих країнах спостерігається прямо пропорційна залежність між середньою нормою прибутковості в певній галузі економіки і притаманним цій галузі ступенем економічного ризику. Щодо валютного ризику, то, як відзначається в ряді праць, зо-крема в [20], кардинальні зміни відбулися після прийняття Між-народним валютним фондом (у січні 1976 р.) рішення про скасу-вання фіксованого золотого вмісту і використання «плаваючих» (таких, що змінюються залежно від ринкової кон’юнктури) валю-тних курсів. Валютний ризик — це загроза зазнати збитків, пов’язаних зі зміною (коливанням) курсів іноземних валют в ході здійснення угод купівлі-продажу. У проблемах ризику виокремлюють два аспекти [83, 177]: · ризик, пов’язаний з виникненням аварійної ситуації, яка спричиняє в основному економічні і технологічні наслідки; · ризик, пов’язаний з можливістю катастрофи, яка зумовлює не лише економічні і технологічні, а й екологічні та соціальні на-слідки. Ці види ризику істотно відрізняються ймовірністю їх виник-нення. Якщо ймовірність аварій відносно висока, то ймовірність катастроф мізерна. Однак наслідки аварій розглядаються у масш-табах досліджуваних систем, наслідки ж катастроф носять глоба-льний характер (аж до руйнування самої системи або утворення у ній незворотних змін). Вивчення ризику катастроф розпочалося порівняно недавно. З відомих нам на даний час результатів у цьому напрямі слід навести зокрема [307, 326]. Завдання, що постають перед теорією економічного ризику (ри-зикологією), багато в чому аналогічні тим, які вирішуються при проведенні техніко-економічних досліджень стосовно ефективності об’єктів (галузей народного господарства). У загальному вигляді ці завдання формулюються таким чином [96]: оцінити затрати ресур-сів (у вартісній формі) у разі використання різних, принципово мо-жливих і технічно здійсненних способів задоволення певних суспі-льних потреб і обрати той з них, з яким пов’язані якомога мінімальні сукупні затрати ресурсів на одиницю продукції. У теорії ризику аналогічне завдання можна сформулювати та-ким чином: встановити залежність «затрати—ризик», яка харак-теризує зниження ступеня ризику при використанні різних техні-чно здійсненних способів задоволення суспільних потреб, та обрати той з них, який забезпечує при заданому рівні ризику якомога мінімальні сукупні затрати (чи при заданих затратах — найменший ризик). Однак суспільство може виявитися неспро-можним створити необхідний обсяг засобів для того, щоб покри-ти затрати на зниження ризику, досягнення необхідного (допус-тимого) його рівня. Тому виникає додаткове обмеження на обсяг реальних затрат, отже, й ступеня ризику. Спрямування засобів на зниження ступеня ризику означає у цілій низці випадків відволікання частини трудових і матеріаль-них ресурсів від безпосереднього виробництва продукції (послуг) та фінансування за їх рахунок робіт, на перший погляд, таких, що не приносять негайного результату. Однак більш прискіпливий аналіз показує, що ефект від прийняття таких рішень проявляєть-ся у зниженні збитків від аварій, втрат унаслідок зростання за-хворювань і смертності людей. Дослідження (аналіз) ризику дозволяє заздалегідь передбачи-ти певні тенденції відносно допустимості його ступеня. Зрештою, як зазначають деякі автори, зокрема [97, 146], урахування ризику повинно стати невід’ємною складовою економіки кожної галузі, і насамперед енергетики, машинобудування, транспорту, агропро-мислового комплексу. У другій половині XX століття почали вживати таке поняття, як політичний ризик. Одна з перших праць з цієї проблеми — це «Біз-нес США за кордоном і політичний ризик» Ф. Рута [337], де на формальних засадах був проведений аналіз політичного ризику, на який наражається діяльність американських компаній в інших краї-нах. У першій половині 80-х років американські аналітики М. О’лері і В. Коллін для визначення політичного ризику запропонували від-повідну систему оцінок (шкалювання), що ґрунтується на аналізі позиції головних діючих осіб. Свою систему вони назвали «Prіnc model» [216, 310]. Відомі також праці таких фахівців США в сфері політичного ризику, як В. Оверхольт, О. Хеммер, Ф. Ханер [172]. У результаті іранських подій піднявся престиж теоретиків ри-зику, бо власне вони (а не практики) передбачили можливість ре-волюції. Стало очевидним, що потрібні ефективніші інтелектуа-льні засоби захисту, які допомагали б точніше передбачати небажані події в політичній сфері та оцінювати їх наслідки (ри-зик) для конкретної фірми. В огляді спеціальної служби ризику при Конгресі США від-значається, зокрема, що управління ризиком включає всі техно-логічні та регулюючі методи зниження його ступеня, а також со-ціально-економічні аспекти різних альтернатив. Підкреслюється, що однією з важливих проблем є необхідність у подальшому впровадженні наукових засад і принципів його оцінки. Більшістю компаній (фірм) розробляються щонайменше чоти-ри сценарії можливого розвитку зовнішнього середовища [172, 216]. Перший розглядає поведінку фірми за найсприятливішого перебігу подій (при мінімальному політичному ризику); другий — за відносно сприятливих умов (ризик, яким фірми можуть бути обтяжені, є допустимим); третій — коли фірмі доведеться зішто-вхнутися з серйозними, але такими, що їх можна подолати, про-блемами; четвертий — виявляє обставини, які призводять до кра-ху фірми (ризик катастрофічний). Викликають інтерес також праці російського вченого В. Тихомирова стосовно прогнозуван-ня політичних ризиків та методів їх оцінювання [269]. Відоме твердження Е. Канта: «В кожному знанні стільки істини, скільки в ньому математики». Це стосується й економічної науки. Але відзначимо, що не варто також і перебільшувати роль матема-тики в економічній теорії, бо будь-яка крайність призводить до не-гативних наслідків. Можна, зокрема, визначити два напрями мате-матизації економічних знань. Обидва вони пов’язані з необхідністю спрощення предметної області досліджень у процесі економіко-математичного моделювання [45]. У межах першого напряму по-стулюється детермінізм для виявлення простої закономірності (сут-ності) складного економічного явища, для чого виокремлюється кі-лька суттєвих чинників, а решта вважаються несуттєвими. Це так звані задачі організованої простоти [152], для розв’язування яких, наприклад, у фізиці Ньютоном і Лейбніцем був розроблений адек-ватний математичний апарат диференційного числення. В межах другого напряму постулюється стохастичність для абстрагування від детального опису окремих проявів однорідного явища і визначення його загальних тенденцій. Це так звані задачі неорганізованої скла-дності [351], для розв’язування яких були розроблені методи теорії ймовірностей і математичної статистики, фундаторами яких є Бер-нуллі, Лаплас, Больцман, Дж. Гібс. Практично одночасно зі своїм виникненням обидва ці підходи стали досить широко використову-ватись в економічному аналізі. Для аналізу неоднорідних економіч-них процесів (явищ) були розроблені та досить ефективно застосо-вуються формальні методи групування та класифікації [45, 261]. Однак зробити статистичні методи універсальним інструментарієм економічного аналізу не вдалось. Як характерний приклад можна навести низьку прогностичну здатність статистичних закономірнос-тей на підґрунті ретроспективних даних, без огляду на досить дета-льно та глибоко розвинену теорію часових рядів. Про це йдеться в [112]. Обмеженість використання в економічній теорії та практиці детерміністичних (аналітичних) і ймовірнісних (стохастичних) методів стимулює до пошуку інших шляхів формалізації. Про це, зокрема, йдеться в [79, 80, 146]. Тут принциповим є застосування категорії розпливчастості (нечіткості) як оригінального способу математичного моделювання економічних систем. Фундатор теорії нечітких (розпливчастих) множин Л. А. Заде [137] пише: «...Ключовим елементом мислення є не числа, а певні мітки розпливчастих множин, тобто класів об’єктів, для елемен-тів яких перехід від належності до певного класу не є різким, а поступовим. Насправді відома розпливчастість (нечіткість) люд-ського мислення приводить до думки, що логіка суджень людини не є звичайною двозначною чи навіть багатозначною логікою; це — логіка з нечіткими істинами, нечіткими (розпливчастими) спів-відношеннями і нечіткими правилами щодо висновків. Така роз-пливчаста логіка, на нашу думку, є важливим компонентом люд-ського мислення, а власне здатності до узагальнення інформації... З огляду на це традиційні методи аналізу не зовсім придатні для роботи з гуманітарними системами, бо їм не вдається виявити розпливчастість (нечіткість) мислення і поведінки людини. Отже, необхідні підходи, які не фетишизують питання точності, стро-гість, формалізм, а використовують методологічні схеми, які міс-тять невизначеність і неповноту інформації». Аргументи, наведені Л. А. Заде, особливо актуальні щодо прийняття рішень у широкому спектрі економічних проблем, бо центральною (головною) ланкою тут є процес цілепокладання, який припускає опис, структурування та формалізацію цілей суб’єкта ризику в адекватній для живої мови формі, використо-вуючи так звану м’яку (вербальну) інформацію, її шкалювання, що надзвичайно важливо за умов невизначеності та зумовленого нею ризику, яким обтяжена економічна діяльність. Теорія роз-пливчастих (нечітких) множин набула значного поширення [4, 30, 138, 154, 181, 196, 205, 220, 221, 292, 322]. Стосовно сучасного стану теорії ризику, то, окрім згаданих вище праць окремих вчених та окремих шкіл, у світі існує ще ни-зка наукових шкіл, які вносять значний доробок у теорію ризику. Відомі досягнення німецької школи (про це йдеться в [328]), яка, спираючись на розроблену Дж. фон Нейманом і О. Моргенштерном теорію корисності [194], а також використовуючи теорію розпливчастих множин, досягла значних результатів. Необхідно відзначити видатні досягнення української (київсь-кої) школи в теорії та моделюванні ризику (на чолі з такими вче-ними, як В. С. Михалєвич, Ю. М. Єрмольєв, О. І. Ястремський та їхніми численними учнями) [130, 132, 186, 302]. Вчені цієї школи вносять суттєвий вклад як у методологічні питання щодо теорії ризику та невизначеності, так і стосовно його інструментарію. Передусім ідеться про моделі стохастичного програмування і ме-тоди розв’язання (клас методів стохастичних квазіградієнтів). Постановка задачі стохастичного програмування суттєво зале-жить від цільових засад та їх інформаційної структури, про що йдеться в [130, 142, 186, 188, 209, 299, 302]. Відомі також досягнення московської школи (М. М. Моісєєв, Ю. Б. Гермейєр), які зробили суттєвий внесок у теорію ризику, розвиваючи теорію дослідження операцій, математичну теорію систем, теорію ігор [189, 254, 256]. Щодо розвитку проблематики, поєднаної з ризиком та адапти-вними стохастичними моделями, відомі також результати естон-ської школи [126]. Широке врахування недетермінованих, розпливчастих аспек-тів стосовно економічних процесів істотно змінює загальну еко-номічну теорію. Дедалі ширше застосовуються такі системні ха-рактеристики економічних рішень, як маневреність, гнучкість, стійкість, адаптивність, надійність, тісно пов’язані з категорією економічного ризику. Тут слід згадати про результати, що їх оде-ржала новосибірська школа стосовно методики та математичного моделювання економічних об’єктів (процесів) з урахуванням зга-даних вище системних характеристик [177, 257, 258]. Як зазначається в [58, 59, 76, 78, 90], за сучасних умов особ-ливу увагу в менеджменті необхідно приділяти чинникам, які впливають на стратегічну ефективність компанії (фірми, підпри-ємства). Враховуючи динамічний (нестаціонарний) характер еко-номічного середовища, можна дійти висновку, що умовами стра-тегічної ефективності є адаптивність, стійкість, маневреність економічних рішень (стратегій). Це виражається в переході від стратегічного планування до стратегічного менеджменту. Він, власне, і включає дослідження та врахування маневреності, адап-тивності, гнучкості стратегії, яка обирається (розробляється) і за-вдяки цьому забезпечує зниження ступеня ризику. Щодо внеску ряду наукових шкіл та окремих учених економі-стів, математиків у теорію ризику, то про це йдеться в [8, 96, 284, 305, 328, 333, 348].
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЕТИМОЛОГІЯ РИЗИКУ» з дисципліни «Ризикологія в економіці та підприємстві»
