Сьогодні маємо як значну кількість визначень поняття "комунікація", так і теорій комунікації. Наприклад, американські вчені Данс і Ларсон вказують, що у працях американських комунікативістів вживається більше 120 визначень ко- мунікації, а американський дослідник Андерсон стверджує, що, аналізуючи зміст семи підручників з теорії комунікації, він нарахував близько 250 різних теорій комунікації. Зростання інтересу вчених до проблем комунікації спостерігається з другої половини XX ст. Насамперед, це було пов'язано з розвитком кібернетики, ма- тематичної теорії комунікації та сучасних електронних систем зв'язку. З появою праць Н Вінера, К.Шеннона, У.Ешбі поняття „комунікація", "інформація", "інформаційний обмін" отримали широке розповсюдження в найрізно- манітніших галузях науки. Розвиток досліджень масової комунікації пов'язують з ім'ям німецького соц- іолога М.Вебера, який ще на початку ХХ ст. обгрунтував необхідність вивчення преси в соціологічному аспекті, сформулював соціальні вимоги до журналіста, розробив методи аналізу преси. Сучасні дослідники розглядають комунікацію в таких аспектах: • комунікація як трансмісія; • комунікація як розуміння; • комунікація як вплив; • комунікація як інтеракція; • комунікація як обмін; • комунікація як компонент суспільних процесів. В радянській філософії проблема комунікації переважно аналізувалася в межах діяльнісного підходу як специфіка суб'єкт - суб'єктних відносин, а також в поняттях суспільних відносин, форм людського спілкування, діалогу (Г. Ба- тіщев, М. Бахтін, В. Біблер, Л. Буєва, О. Злобіна, М. Каган). Наукові основи сутності, особливостей, структури спілкування досліджувались О. Бодальовим, В. Кан - Каликом, А. Киричуком, Я. Коломінським, О. Леонтьєвим, В. Семиче- нко Б.Ананьєвим, Г. Андреєвою, І. Коном, М. Каганом, О. Леонтьєвим та В. Мясищевим. Загальним закономірностям та механізмам спілкування присвячені праці Л. Виготського, Б. Ломова, Б. Паригіна, С. Рубінштейна. Проблему фор- мування комунікативних умінь майбутнього вчителя досліджувала М. Васильє- ва, до проблеми володіння словом як професійним вмінням звертались А. Ма- каренко, В. Сухомлинський, К. Ушинський, С. Шацький, І. Зимня, В. Ільїн, Н. Синиця, Ю. Львова, Г. Сагач. Обґрунтуванням шляхів підготовки майбутніх фахівців до комунікативної діяльності займались К. Платонов, В. Сластьонін, М. Тарасович, О. Щербаков, Т. Яценко, І. Зязюн та ін. Серед праць сучасних українських авторів, які системно досліджують про- блеми комунікації, праці яких мають більш загальний характер, слід відзначити таких: В. Бебик, Н. Власенко, О. Гриценко, В. Горбатенко, О. Зернецька, В. Іва- нов, О. Картунов, М. Костенко, Т.Костецька, В. Королько, О. Литвиненко, С. Макеєва, Е. Макаренко, М. Михальченко, В. Мойсеєв, Я. Підпригорщук, Г. По- чепцов, А. Розкошний, А. Ручка, І. Слісаренко, О. Соснін, М. Требін, Л. Тупчіє- нко, Л. Чупрій, Д. Швець, В. Щербіна, Т. Шульга та ін. Розглядаючи комунікативну діяльність як процес взаємодії конкретних особистостей, які певним чином сприймають один одного, ставляться один до одного, обмінюються інформацією та впливають один на одного, ряд авторів (Б. Ананьєв, Г. Андреєва, І. Кон, М. Каган, Я. Коломінський, О. Леонтьєв, В. Мясищев та ін.) відокремлюють в її структурі гностичну (або перцептивну), ін- формативну (або комунікативну) та інтерактивну підструктури. Комунікативна підструктура або сторона комунікативної діяльності виявляється через дії осо- бистості, свідомо орієнтовані на змістовне їх сприйняття іншими людьми, пе- редачу певної інформації. Перцептивна сторона проявляється через сприймання та оцінку людьми соціальних об’єктів (інших людей, самих себе, груп, інших соціальних спільнот). Інтерактивна сторона представляє собою взаємодію лю- дей та вплив їх один на одного в процесі міжособистісних відносин. Зупини- мось на кожній стороні окремо. Однією з цілей організації будь-якої комунікативної діяльності є передача різного роду інформації. У широкому значенні інформація – це сукупність пев- них даних, знань, повідомлень. Передача будь-якої інформації відбувається за посередництва так званих засобів спілкування, вербальних та невербальних, які представляють собою знакові системи. Комунікатор (або той, хто передає інфо- рмацію), використовуючи згадані системи, кодує її та передає. При цьому він свідомо орієнтує свої дії на змістовне сприймання кодованої інформації іншими людьми (реципієнтами). У свою чергу, реципієнт для осмисленого сприйняття відомостей має декодувати повідомлення. В якості знакової системи у вербальній комунікації виступає людське мо- влення, тобто природна звукова мова. Мовлення є найуніверсальнішим засобом комунікації, оскільки при передачі інформації зміст повідомлення втрачається найменшою мірою порівняно з іншими засобами. Система фонетичних знаків мови будується на основі лексики і синтаксису. Розрізняють зовнішнє та внут- рішнє мовлення. Зовнішнє мовлення поділяється на усне та письмове. Усне, в свою чергу, - на діалогічне і монологічне. Діалогічне мовлення представляє свого роду послідовну зміну комунікативних ролей співрозмовників, у ході якої виявляється зміст мовленнєвого повідомлення. Монологічне мовлення триває достатньо довго, не переривається репліками інших. Завдяки мовленню, як засобу спілкування, індивідуальна свідомість не обмежується особистим досвідом, збагачується досвідом інших людей, при чо- му більшою мірою, ніж це може дозволити спостереження та інші процеси не- мовленнєвого, безпосереднього пізнання, що здійснюється через органи чуття. Мовлення є індивідуально своєрідним. У ньому виражається психологія як окремо взятої людини, так і спільності людей, до якої вона належить. Слова, якими користується людина в мовленні, мають значення та зміст. Значення – це загальний зміст, який вкладають партнери зі спілкування в один і той же знак (слово). У значенні узагальнено відображається дійсність, що існує поза і неза- лежно від індивідуальної людської свідомості. Але необхідно зазначити, що “… кожна людина (чи група людей, об’єднана єдністю цілей, засобів діяльності, умов життя тощо), окрім загального змісту вкладає у знак і особливе, специфіч- не ставлення до нього”. У результаті чого ми можемо говорити про об’єктивний та суб’єктивний бік значень. Для будь-якої людини загальне значення слова, переломлюючись через її власну свідомість, набуває якість особистісного зміс- ту. Таким чином, “… зміст – це значення в його суб’єктивній формі, ніби про- пущене через систему мотивів та цілей діяльності певної людини чи групи лю- дей”. На відміну від значення, зміст виражається в тих суто особистих думках, почуттях, образах, асоціаціях, які викликає слово саме у цієї людини, відобра- жає не лише об’єктивний, а й суб’єктивний світ людини, що є підставою для отримання інформації про особистість співрозмовника, його психічний стан. Зі значенням слів безпосередньо пов’язані уявлення про поняття. Переважна час- тина слів представляють собою поняття, які відносяться не до одного предмета чи явища, а до цілого їх класу, виділеного за сукупністю загальних чи специфі- чних ознак. Ці ознаки для класу явищ чи предметів виступають як суттєві, такі, що виражають їх основні якості та властивості, а не другорядні ознаки. Мовлення не зводиться лише до сукупності повідомлень, воно виражає одночасно ставлення людини до того, про що вона говорить, ставлення людини до того, з ким вона спілкується. Передача інформації може нести в собі і соціа- льне, і психологічне, і морально-етичне навантаження. Індивід не тільки пере- дає інформацію, але й формує і висловлює власну думку, оцінку, судження, на- дає інформацію про ставлення до оточуючих людей, подій, вчинків, про свої ін- тереси, потяги, бажання. Ці процеси часто проявляються за посередництва не- вербальних засобів та певною мірою складають перцептивний бік комунікатив- ної діяльності, оскільки спрямовані на сприймання іншою людиною. Хоча традиційно основним засобом спілкування вважається мовлення, вченими з’ясовано, що 60% важливої інформації учасники комунікативної вза- ємодії можуть отримувати шляхом кваліфікованого сприймання “мови тіла” – жестів, міміки, пози тощо. З іншого боку, вправне використання цієї мови знач- но розширює можливості впливу на співрозмовника, оскільки окремі його еле- менти сприймаються підсвідомо. Роль немовленнєвих засобів у комунікації надзвичайно велика. Можна сказати, що значна частина людського спілкування розгортається в підводній частині “комунікативного айсберга” – в зоні неверба- льного спілкування. Невербальні засоби спілкування виступають зовнішньою формою прояву спрямованості та інтересів, установок тощо, засобами матеріа- лізації самого спілкування і міжособистісних відносин. Визначаючи роль неве- рбальних засобів спілкування, С. Рубінштейн пише: “Виразні рухи та виразні дії створюють образ особи, розкриваючи її внутрішній зміст у зовнішній дії”, та далі “… вони виконують певну функцію, а саме функцію спілкування. Вони – засоби сполучення та впливу, вони – мовлення, позбавлене слова, але сповнене експресії”. Виразна міміка, жести надають спілкуванню певну естетику, завер- шеність, артистичність та є важливим комунікативним засобом, носієм інфор- мації. На значні можливості невербальних засобів спілкування вказує Ю. Єме- льянов. На його думку невербальні засоби – це не стільки те, що людина думає, а що і як вона відчуває. У невербальну комунікацію одні дослідники включають все багатоманіття немовленнєвих дій людини – від виразу обличчя до зачіски. Інші – обмежують поняття “невербальна поведінка” і розглядають її як джерело додаткової інформації до власне мовленнєвого повідомлення. За ознакою засо- бів подання інформації у невербальній комунікації виділяють: - кінетику (один із видів невербальної комунікації, заснований на сприйманні загальної моторики різних частин тіла, тобто жестикуляції, міміки, пантомімі- ки); - паралінгвістику (система вокалізації, тобто тембр голосу, його діапазон, тона- льність); - екстралінгвістику (темп мовлення, паузи, покашлювання, плач, сміх); - проксеміка (ділянка просторової та часової організації комунікативної діяль- ності, тобто дистанція, орієнтація партнерів, місце їх перебування, персональні зони); - візуальне спілкування (система невербальної інформації на основі рухів очей, тобто частота обміну поглядами, тривалість, зміна статики й динаміки погляду, його уникання, , спрямованість, моргання). Знайомство з невербальною комунікацією показує, що ці системи воло- діють здатністю не лише підсилювати чи послаблювати вербальний вплив, але й виявляти такий суттєвий параметр комунікативного процесу як наміри його учасників, швидко отримувати інформацію про їх стан. Повертаючись до перцептивного боку комунікативної діяльності, зазна- чимо що, вступаючи в комунікативний контакт, людина має постійно визначати наміри інших людей, встановлювати їх робочі можливості, оцінювати характер їх ставлення до тієї чи іншої сторони дійсності, судити про їх позитивні якості та недоліки тощо. Все це потрібно, щоб у подальшому ефективно з ними конта- ктувати. Уявлення про іншу людину тісно пов’язане з рівнем власної самосві- домості. Аналіз усвідомлення себе через іншого та іншого через самого себе відбувається завдяки таким механізмам як ідентифікація, децентрація, емпатія, рефлексія. Децентрація – механізм подолання егоцентризму особистістю, зміна точки зору, позиції суб’єкта в результаті зіткнення, зіставлення та інтеграції її з позиціями, відмінними від власної. Ідентифікація є одним із механізмів пізнан- ня та розуміння іншої людини, який полягає в несвідомому уподібненні себе значущому іншому. Значущій інший – це людина, яка є авторитетом для даного суб'єкта діяльності. При ідентифікації встановлюється певний емоційний зв’язок з об’єктом, опосередкований переживанням своєї тотожності з ним. Суб’єкт переймає для себе цілі, цінності, ідеї, норми і правила поведінки об’єкта. Поняття “ідентифікація” за своїм змістом близьке до поняття “емпа- тія”. Під емпатією розуміють осягнення емоційного стану іншої людини у фор- мі співпереживання, здатність бачити світ її очима, сказати чи показати своє її бачення. Це явище виникає під час безпосередньої взаємодії людей та проявля- ється, на думку ряду вчених, перш за все у переживанні однією людиною при баченні стану іншої тих же емоцій, які вона відзначила у останньої. Т. Гаврило- ва виділяє емпатію як специфічну здатність пізнання людини людиною. Емпа- тія, на її думку, здійснюється у формі процесу, який виникає при спостереженні переживань іншого та існує як стійка властивість, тобто як здатність індивіда однаковим чином реалізовувати властивий йому спосіб емоційного реагування на різні види об’єктів. Для емпатії важлива здатність ставити себе на місце ін- шого, береться до уваги лінія поведінки партнера, але міжособистісні відносини з ним будуються виходячи зі стратегії своєї лінії поведінки. І, нарешті, рефлек- сія – це процес, який передбачає самопізнання суб’єктом внутрішніх психічних актів та станів, усвідомлення індивідом того, як він сприймається партнером із спілкування. Психології пізнання людьми один одного присвячені роботи Г. Андреє- вої, А.Ковальова, Н.Кузьміної тощо. Особливе місце серед цих праць займають дослідження О.Бодальова. Дослідження науковців довели вплив на процес сприймання та розуміння іншого “оцінних стереотипів”, еталонів, простих чи більш складних “схем” та “алгоритмів” розшифрування намірів іншої людини, її стану, особистісної сутності і пов’язаного з нею характеру поведінки, показа- ли залежність його перебігу від завдань діяльності, рівня освіченості, віку, ста- ті, професійних здібностей суб’єктів. Для процесу пізнання однією людиною іншої характерне специфічне інтегрування нею відображених у ній особливос- тей, при якому у внутрішньому чи зовнішньому вигляді іншого виділяються важливі в очах сприймаючого певні властивості і менше усвідомлюється решта рис. Інтеграція, що несе в собі тенденцію до суб’єктивного зняття суперечнос- тей в особі, яка пізнається, на думку дослідників, є наслідком процесу плану- вання взаємодії та диктується необхідністю прийняття рішення з приводу най- більш прийнятного її способу. Образи та поняття про особистість інших людей виконують інформувальну та регулятивну функції. За інтегративним процесом збору інформації відбувається оцінка соціаль- ного об’єкта. Оцінювання людини, за твердженнями ряду психологів, може від- буватися шляхом віднесення його співрозмовниками до одного з типів особис- тості в тій класифікації, яка у кожного з них сформувалась раніше. Ця класифі- кація, або категоризування, складається за звичаєм без спеціального наміру. Суть полягає в тому, що спільноти, до яких належить людина, формують сте- реотипи, задають взірці поведінки, які особистість звикає наслідувати при взає- модії. Ці спільноти також прямо впливають на розвиток оцінок, які визначають сприймання інших, ставлення до них та стиль поведінки. Взаємодіючи з різни- ми людьми, спостерігаючи стійкі особливості їх зовнішнього вигляду та пове- дінки, людина фіксує схожі риси й об’єднує людей у типи. Згодом, зустрічаючи нову людину, яка несе в собі начебто риси представників цього типу, суб’єкт наділяє її і всіма іншими рисами, що, на його думку, для цієї категорії також характерні. Аналіз на психологічному рівні поведінки людей виявляє наявність сформованих у минулому досвіді спілкування порівняно стійких “симптомоко- мплексів”. В ці так звані “симптомокомплекси” входять відносно стійкі за своїм знаком та інтенсивністю емоційні відгуки на ту чи іншу людину чи групу лю- дей, вербальні та невербальні засоби, які людина звично використовує щодо тієї особи чи спільності, настрій яких, як їй здається, вона правильно розшифрува- ла. За результатами дослідження Б. Єремеєва та Н. Скуратівської, центральною частиною в названому симптомокомплексі є сформована система понять і уяв- лень. Вони ніби підштовхують до застосування саме в даному конкретному сполученні вербальних та невербальних засобів спілкування з конкретною лю- диною чи типом людей, щоб отримати в процесі комунікативних контактів ба- жаний результат. Проявом стеретипізації є такі ефекти сприймання, як каузаль- на атрибуція, ефект ореолу, ефект новизни, ефект первинності. Установка сприймати інших людей з певної точки зору може стати для людини дуже стійкою, типовою. В ній зі значною постійністю починають вияв- лятись домінуючі в її особистості потреби та ціннісні орієнтації. Кожна людина певною мірою керується взірцями поведінки, однак залежно від ситуації та ме- ти ми робимо нові вибори, маємо можливість перевірити ефективність старих. Наявність стереотипів, еталонів, схем сприйняття, як слушно зауважує Я.Коломінський, з одного боку “економить” особистість, полегшуючи, а іноді і автоматизуючи її важливу функцію - функцію вибору, попереджуючи таким чином можливість прояву труднощів у спілкуванні з партнером. З іншого боку, ці ж механізми можуть зіграти і протилежну роль, бути причиною рутини та схематичності вчинків, бар’єрів стереотипізації. Оскільки найбільше значення у спілкуванні має обличчя, а точніше його експресія, то в більшості опублікованих робіт з проблеми сприймання та тлу- мачення виразної поведінки аналізується впізнання різноманітних емоційних станів за виразом обличчя у віковому та професійному аспектах, прослідкову- ються зв’язки з індивідуальними відмінностями людини. Важливими в плані даної проблеми є результати дослідження, отримані В. Панфьоровим, який встановив, що при сприйманні обличчя найбільш виразні ознаки лежать у зоні рота та очей. Ці зони несуть основне експресивне навантаження. При цьому для позитивних емоцій, сміху домінуючою є зона рота, для виразу незадоволення – ділянка очей. Крім того, встановлено, що різні частини тіла грають, як правило, різні ролі в передачі основних характеристик. Так вираз обличчя та рухи рук передають головним чином характер почуття і містить відносно менше інфор- мації про силу і активність. Останні передаються через позу, рухи ніг. Ряд психологів з’ясували значення характеристик мовлення та голосу в утворенні враження про людину. В цьому аспекті для нас видається цікавою робота О. Харковської, в якій науковець досліджує залежність сприймання та розуміння людини за звуковими особливостями її мовлення (мелодичними ха- рактеристиками), які є джерелом суджень стосовно індивідуально-типологічних особливостей співрозмовника. Встановлено, що в міру тривожні люди говорять повільніше, ніж люди з підвищеною тривожністю, що швидкість мовлення час- тіше за все вища у тих, хто володіє високим рівнем інтелекту та є екстравертом. Разом з тим, швидкість мовлення впливає на оцінку емоційного стану промовця слухачами. Деякі характеристики мовлення чи голосу, між іншим, як і характе- ристики ряду інших проявів, люди можуть зовсім не усвідомлювати спілкую- чись. Діючи на субвербальному рівні, ці характеристики впливають на форму- вання враження про людину. В якості критеріїв міжособистісної перцепції виділяють адекватність, ус- відомленість та диференційованість. Від того, як формується образ партнера з комунікативної діяльності, від взаєморозуміння багато в чому буде залежати успіх сумісної діяльності. Сутність інтерактивного боку комунікативної діяльності полягає у взаєм- них впливах суб’єктів взаємин один на одного протягом їхніх контактів. Він допомагає відпрацьовувати уявлення про мету, засоби, мотиви поведінки лю- дей, потребу узгодження їхньої діяльності. Інтеракції сприяють соціалізації ін- дивіда. За їх допомогою визначається ієрархія ціннісних настанов, засвоюються соціально - моральні нормативи, а також вироблюються критерії оцінки людсь- кої поведінки. Все назване забезпечується наданням зворотного зв’язку. Його відсутність веде до руйнації соціальної системи. При розгляді комунікативної діяльності з точки зору взаємодії людей не- обхідно зважати на мету кожного з партнерів. Такою метою може бути задово- лення потреби в сумісній діяльності, зміна поведінки та діяльності інших людей та ін. Учасники дбають про цілком конкретні, більш-менш значущі для кожного з них цілі, зміст яких може бути однаковим чи відмінним у тій чи іншій мірі. Ці цілі є наслідком дії певних мотивів, що викликає необхідність постійного вико- ристання різноманітних способів поведінки залежно від сформованості і ступе- ня розвитку у людини якостей об’єкта чи суб’єкта комунікативної діяльності. Комунікативна діяльність не завжди протікає рівно. Воно не позбавлене супе- речностей та зіткнень позицій, що відображають цінності, задачі та цілі, які вза- ємно виключають одне одного. У процесі комунікативної взаємодії здійснюєть- ся обмін видами діяльності, їх способами і результатами, уявленнями, ідеями, установками, інтересами, почуттями тощо. Комунікативна діяльність виступає специфічною формою взаємодії людини з іншими людьми, взаємодії суб’єктів, тобто сукупністю зв’язків і взаємних впливів, які складаються в сумісній діяль- ності. Це не просто дія, не просто вплив одного суб’єкта на іншого, а саме вза- ємодія. З цього приводу О. Бодальов. так визначає суттєві властивості спілку- вання: “Активне спілкування – це не багатослів’я обох сторін, а обмін інформа- цією для розв’язання спільної задачі, переконання в чомусь співрозмовника, отримання від нього того, заради чого було задумане спілкування. Воно не ли- ше активне, а й дієве з обох боків”. Результатом взаємного впливу може вияви- тись зміна поведінки учасників спілкування, їх установок, намірів, уявлень, оцінок тощо. Розрізняють вплив навмисний чи спрямований та ненавмисний або неспрямований. У випадку навмисного впливу партнери ставлять перед со- бою задачу досягти певного результату один від одного. Ненавмисний вплив такої спеціальної задачі не має, однак ефект впливу виникає в будь - якому разі. Також вплив може бути функціонально-рольовим або індивідуально- специфічним. При функціонально-рольовому характер, інтенсивність та спря- мованість впливу визначається рольовими позиціями партнерів: демонстрація певного набору способів дії не виходить за межі рольових приписів, у процесі взаємодії партнери орієнтують свої дії на нормативно заданий перелік правил. Індивідуально-специфічний вплив здійснюється завдяки трансляції індивідом іншим людям своїх особистісних характеристик у вигляді різноманітних взірців своєї особистісної активності. Він реалізується як у цілеспрямованій (професій- ній), так і в інших випадках взаємодії особи з іншими людьми. Обидва види впливів переплетені між собою найтіснішим чином. Комунікативна діяльність за своєю природою є нормативною і виходить з визнання кожного з учасників цього акту за особу, гідну поваги. Визнання осо- бистої значимості партнерів, що в свою чергу зумовлює відповідальне, раціона- льне, поважливе ставлення до них, утворює центральний пункт процесу взає- модії. Інтерактивний бік комунікативної діяльності проявляється через зусилля людей з організації сумісних дій, які дозволяють партнерам реалізовувати пев- ну спільну для них діяльність. Вчені виділяють два типи сумісної діяльності: кооперація та конкуренція. Кооперація передбачає координацію, впорядкуван- ня, комбінування, об’єднання зусиль кожного з учасників сумісної діяльності. Конкуренція означає наявність суперництва, боротьби суб’єктів між собою за досягнення кращих результатів у певній галузі. Все згадане стосується і кому- нікативної діяльності. Як вже було сказано, спілкування може мати самостійне значення та пря- мо не обслуговувати іншу діяльність. При цьому співрозмовники задовольня- ють потребу у спілкуванні, в обміні інформацією. Але в переважній кількості випадків спілкування майже завжди виявляється вплетеним в ту чи іншу діяль- ність та слугує умовою її виконання. З огляду на це особливої ваги набуває са- ме інтерактивний бік комунікативної діяльності, тобто взаємодія, узгодження дій, врегулювання відносин. Вид діяльності обумовлює головний зміст спілку- вання її виконавців і, разом з тим, розподіл ролей між ними, прав та обов’язків кожного. Ця регламентація буде визначати характер взаємодії, межі дозволено- го в ній. У багатьох видах праці комунікативний процес з фактора, супроводжую- чого діяльність, супутнього їй, перетворюється в категорію професійно значу- щу, в таку, яка лежить у природі певного творчого процесу, що поза спілкуван- ням неможливий. У такому випадку він виступає не лише як буденна форма людської взаємодії, а набуває рис категорії функціональної. В. Кан - Калик під- креслює, що спілкування виступає як професійно - творча категорія, представ- ляє собою процес і результат процесу розв’язання великої кількості комуніка- тивних завдань. Взаємодія в ході виконання завдань, організація для виконання колективних справ, вибудовування взаємовідносин членів колективу, форму- вання позитивного емоційного мікроклімату тощо – далеко не весь перелік пи- тань, які допомагає розв’язати спілкування. З іншого боку, результативність праці залежатиме від налагодження стосунків з іншими людьми, від побудови спілкування, сформованості комунікативних умінь. Підсумовуючи аналіз поглядів вчених, ми вважаємо за доцільне підкрес- лити наступне. Поняття спілкування історично неоднозначно сприймалось нау- ковцями, про що свідчить наявність різноманітних поглядів та точок зору щодо даного феномена. Питання співвідношення спілкування та діяльності також отримало широке визнання і розробку серед науковців, однак їм ще не вдалося виробити однозначну загальноприйняту позицію, що свідчить про складність та значні труднощі в дослідженні даного феномена. Основою виникнення комуні- кативної діяльності є потреба у спілкуванні, яка не є вродженою. Вона набува- ється в онтогенезі в процесі взаємодії з іншими людьми, складається з системи комунікативних потреб, що мають властивість змінюватись, набувати нових форм.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Основні складові комунікативної діяльності» з дисципліни «Комунікаційна політика в діяльності державного службовця»
