Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо на-явних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичен-ня коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення — недепозитними зобов’язаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування ініціатором виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає, скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби. Розвитку підходів до управління недепозитними джерелами ко-штів банку сприяла концепція пріоритетних стосунків із клієнтами, яка набула розвитку в 70-ті роки. На той час банківська практика розвинених країн переконливо показала, що банк повинен надавати клієнтам усі кредити, які принесуть чистий прибуток. У такому разі завдання менеджерів — забезпечити достатній обсяг кредитних ре-сурсів та підтримати нормативи ліквідності. За такого підходу рі-шення про надання позик приймається раніше, ніж рішення про фо-рмування ресурсів. Якщо наявних коштів недостатньо, то менеджер змушений шукати найбільш дешеве та доступне джерело швидкого їх поповнення. З цією метою він виходить на фінансовий ринок і купує фонди, тобто запозичує тимчасово вільні кошти в інших учас-ників. Основні джерела запозичення коштів для банківських установ такі: · позики у центральному банку (ЦБ); · міжбанківський ринок ресурсів; · проведення операцій РЕПО; · міжнародний фінансовий ринок (євроринок); · ринок депозитних сертифікатів; · ринок комерційних паперів; · позики в небанківському секторі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ЗАПОЗИЧЕНИМИ КОШТАМИ БАНКУ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
