Основною метою процесу управління активами і пасивами банку є мак-симізація або стабілізація розміру його маржі управління: за допустимого рівня ризику. Для досягнення цієї мети в банках можливі три головні підходи до управління: 1) через управління активами банку; 2) через управління пасивами банку; 3) збалансований підхід до одночасного управління активами і пасива-ми банку (стратегія управління фондами). Перший підхід переважав в міжнародній банківській практиці до 60-х років нашого століття. При такому підході банкіри сприймали джерела коштів — зобов’язання і капітал — як величину, що не залежить від банківської діяльності, а визначається, в основному, можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку. Припускалося, що величина, види та структура зобов’язань, які міг за-лучити банк, зумовлювались населенням. Останнє ніби само визначало кількісне співвідношення між депозитами, вкладами та поточними рахун-ками, які мало намір відкрити в банку. Ключова сфера прийняття рішень керівництвом банку була пов’язана не із залученням коштів, а з розміщенням активів банку. Управлінські рішення, в основному, зводилися до того, кому надавати обмежені обсяги наявних кредитних ресурсів і яки-ми мають бути умови позики. Потреби ліквідності за такого підходу задовольнялися за рахунок підтримання значної частини активів у високоліквідній формі, придбанні достатньої кількості державних цінних паперів, а також за рахунок розум-ного управління кредитами. Більшість банківських позик у такому разі ма-ють бути короткостроковими (або виданими на строки, що відповідають се-зонним потребам клієнтів) і платежі за якими проводяться рівномірно про-тягом усього ділового циклу. Але на практиці банківський актив номер один — позики — не завжди відповідають цим вимогам, особливо коли економіка перебуває у стадії занепаду. За цих умов необхідна реструктури-зація деяких видів кредитів (наприклад, пролонгація), а отже, потрібні по-шуки нових джерел коштів для підтримки цих кредитів. Переваги зазначеного підходу такі: відносна простота застосування, оскільки рішення приймаються лише щодо однієї частини банківської діяльності — розміщення активів; для управління ліквідністю застосову-ються найпростіші методи, які не потребують значних ресурсних затрат; немає потреби залучати висококваліфікований персонал, завдяки чому вдається скоротити витрати на підготовку та оплату праці спеціалістів. Такий підхід не максимізує прибуток банку. Адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами, а отже, і від впливу на їх вартість. З іншого боку, значна частина банківських активів має підтримуватися у високоліквідній формі для додержання достатнього рівня ліквідності, що призводить до зменшення доходів, оскільки високоліквідні активи є найменш прибутковими. Підхід до керування банком через управління його активами має свою логіку і в деяких випадках цілком виправданий. Наприклад, в умовах жор-сткого регулювання видів депозитних та недепозитних джерел коштів і відсоткових ставок за ними. Така ситуація склалася у США з прийняттям у 1933 році Закону Гласса – Стігалла, котрим були заборонені відсоткові ви-плати за чековими рахунками, а також централізовано встановлювалася верхня межа відсоткових ставок за депозитами. Законодавче обмеження відсоткових ставок за депозитами мало на меті захистити банки від конку-ренції за депозитні джерела коштів через установлення надмірно високих ставок. Але на практиці таке регулювання не дало бажаних наслідків — конкуренції уникнути не вдалося. Боротьба за залучення коштів велася встановленням прихованих ставок. Тільки в 1980 році Конгрес прийняв За-кон про дерегулювання депозитних установ, котрим знімались обмеження депозитних ставок. В Україні частина банків використовує зазначений підхід до управління більшою мірою, ніж інші методи, що зумовлено рядом причин. По-перше, до об’єктивних причин можна віднести те, що доходи значної частини на-селення України істотно нижчі порівняно з багатьма іншими країнами світу. Це не сприяє заощадженню грошей, а отже, обмежує можливості банків щодо залучення коштів. Банки змушені працювати в умовах обме-женого обсягу кредитних ресурсів і, як наслідок, керувати банком через розміщення активів. По-друге, для банків, які були державними, такий підхід є найбільш простим, зрозумілим і звичним. Ці банки зберегли своїх клієнтів, співробітників та розгалужену мережу філій і відділень, що допомагає уникнути конкуренції при залученні та розміщенні коштів. Наприклад, у багатьох населених пунктах України ощадні каси є єдиними банківськими установами, які здійснюють усі операції з вкладами населення. Така систе-ма дозволяє “Ощадбанку” залучати значні обсяги дешевих ресурсів майже без конкуренції і працювати лише над їх розміщенням. По-третє, значна різниця між кредитною та депозитною відсотковими ставками, яка існує в Україні, призводить до того, що банки можуть існувати і мати значні прибутки, не застосовуючи складних методів управління. Нині ще не виникла економічна потреба шукати нові джерела отримання доходів. Так, у США середній спред становить близько 4%, тоді як у вітчизняних банків — близько 15 — 20%. Звичайно, українські банки діють у більш ризикових умовах, і достатньо висока ставка за кредитами відбиває вищий, порівняно зі США, рівень кредитного ризику. Так буде до-ти, доки економіка в цілому почне розвиватися стабільно і економічна си-туація стане прогнозованою. По-четверте, невисокий рівень кваліфікації банківських менеджерів не дозволяє застосовувати на практиці підходи до управління складніші, ніж управління активами.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Стратегія управління активами банку» з дисципліни «Банківський менеджмент хеджування фінансових ризиків»
