"Федеративна грамота" гетьмана Скоропадського і обставини, що обумовили її проголошення
Події останніх днів жовтня — першої декади листопада 1918 р. виразно свідчили і про неминучу в найближчі дні поразку Німеччини, і про підготовку агресії з боку більшовицької Москви, і про дворушницьку політику щодо гетьмана Національного союзу та його керівництва. П.Скоропадський і як військовий, і як політик не міг цього не розуміти. А нова ситуація, в якій опинилася Україна, що через протидію німецького командування фактично опинилася без достатньої для самооборони армії, зумовлювала і необхідність зміни політичного курсу в напрямку зближення з країнами Антанти, а відтак і російськими правими колами. Добре розуміючи становище П.Скоропадського, повірений у справах німецького посольства у Києві граф Бсрхем 31 жовтня доповідав своєму міністерству закордонних справ: "Зрозуміло, що гетьман з огляду на загальне політичне становище та послаблення Німеччини у зв'язку з втратою нею союзників має застрахувати себе на той випадок, якщо Антанта... почне боротьбу проти Москви і тим самим остаточно заволює собі симпатії нсбільшовицьких великоросійських кіл, що знаходяться на Україні. Становище гетьмана щодо Антанти, яка розглядає його як німецького ставленика, може зміцнитися лише в тому разі, якщо він примирить із своєю політикою обгрунтування Української держави великоруські кола, що прагнуть боротьби з більшовизмом... Зрозуміло, ця політика в певному відношенні суперечить переконанням українських націоналістів... Вони побоюються, що спільний виступ гетьмана з великоросійськими військовими організаціями спричинить небажаний вплив на збереження їх національної самостійності. Цілком враховуючи точку зору українських партій, я все ж вважаю правильним, що гетьман вже зараз приймає можливі заходи охорони від небезпеки, що загрожує йому особисто з боку Антанти та великоросійських кіл. Він правильно вважає, що з цими двома силами, роль яких у східній політиці величезна, його може об'єднати спільна боротьба з більшовизмом. Разом з тим, він не бажає зв'язувати себе відносно своєї майбутньої позиції щодо Росії" [57, с.183 — 184]. І далі читаємо цікаві роздуми німецького дипломата стосовно самого П.Скоропадського: "Найважливішим фактором у всій нашій українській політиці, без сумніву, є особа гетьмана. Ми мусимо прийняти всі заходи, щоб зберегти його за собою. Але цс можливо лише у тому випадку, якщо ми не будемо вимагати від нього неможливого. Тяжіючись обов'язком виключно німецької орієнтації, він раніше чи пізніше буде шукати зближення з іншою стороною, і у цьому випадку буде змушеним показати, що збереження ним своєї посади не суперечить інтересам Антанти та її планам щодо майбутнього Росії. Навіть у тому випадку... якщо Антанта буде наполягати на евакуації наших військ і заміни їх своїми, ми назавжди збережем в особі Скоропадського чесного і відданого друга, який, безумовно, буде підтримувати зв'язок з Німеччиною, особливо в галузі економіки, оскільки цс буде дозволяти загальне становище" [57,с.184—185]. За цих умов дипломатія України різко активізувала свою діяльність. Д.Дорошенко попрямував до Берліна, але коли він прибув туди, то там вже перемогла революція і вести переговори не було з ким. Тоді він послав до Америки барона Розсна, а сам поїхав до Швейцарії на переговори з італійським прем'єром В.Орландо. В ці ж дні український посол у Болгарії О.Шульгін дістав від гетьмана завдання вступити у переговори з американцями, але отримав від них відповідь, що США не визнають самостійної України, а прагнуть бачити й" у федерації з Росією. Таку саму відповідь від представників Франції і Англії у Яссах отримав український посланник І.Коростовець. Останній передав від імені гетьмана, що у випадку, коли на шляху до визнання України як самостійної держави країнами Антанти стоїть його особа, то він може відійти від влади. Гетьманський посол доводив, що після того, як німецька армія залишить Україну, її відразу ж почнуть скуповувати більшовики, але почув у відповідь, що проти останніх будуть використані сили Добровольчої армії. Зрозуміло, що представники Антанти не усвідомлювали реальних масштабів більшовицької загрози для України і, перебуваючи під впливом представників російських великодержавницьких кіл, повністю орієнтувалися на відновлення Росії в її колишніх межах, а України не визнавали і визнавати не хочуть [10, с.159—160]. Але ситуація ускладнювалася щодня. Німецькі та, особливо, авст— ро-угорські війська розпадалися з вражаючою швидкістю. Так, на ЗО жовтня солдати одеського гарнізону, майже всі угорці, серед яких посилилася більшовицька агітація, фактично вийшли з-під команди своїх старшин і висунули вимоги негайного повернення на батьківщину. Австрійське командування Східної армії терміново перебралося до Вінниці, але через тиждень і у Жмеринці також повстали угорські солдати, які поскидали, а подекуди і повбивали своїх офіцерів та проголосили, що повертаються додому, щоб прийняти участь в організації у себе на батьківщині нового політичного устрою. 10 листопада, не витримавши видовища розкладених, повсталих, розбещених військ застрелився австро-угорський губернатор Одеси фельдмаршал фон Бсльц, а австрійський консул, зачинивши свою установу, рушив через Німеччину до Відня. Порядок у місті підтримували нечисленний німецький військовий контингент та створені українськими організаціями загони самооборотни, до яких записувалися майже виключно офіцери колишньої російської армії [57, с.187 — 189]. Все загрозливішою ставала ситуація і в Києві та навколо нього. В німецьких частинах дисципліна падала з кожним днем, а коли у Німеччині сталася революція, то відповідні настрої охопили і німецьку армію, внаслідок чого 9 листопада, в день, коли у Берліні владу взяв лівий кабінет Ебсрта, у Києві утворився "Солдатенрат" — рада солдатських депутатів, діяльність якого спрямовувалася на одне — організацію якнайскорішого повернення солдат додому. В цей час активізувалося і більшовицьке підпілля. В перші дні листопада 1918 р. у зверненні Київського комітету КП(б)У на честь першої річниці захоплення влади більшовиками в Петрограді йшлося: "Ми повинні організуватися для збройного повстання... повстання за встановлення Радянської влади на Україні і тим самим за укріплення Радянської Росії, за укріплення фронту Червоного Інтернаціоналу". Комуністи Києва закликали робітників міста до загального страйку на честь "річниці пролетарської революції" [97, с.103 — 104, 109]. Цс більшовицьке звернення поширювалося на багатьох підприємствах міста, і, незважаючи на вжиті гетьманським урядом упсрсджувальні заходи, 7 листопада певна кількість робітників на роботу не вийшла [98]. Це було певним попередженням, яке нагадувало, що більшовики безпосередньо готуються до реваншу в Україні. В ті самі дні, Л.Троцький офіційно заявив: "Питання про південний фронт стало тепер для нас дуже різким. Німецький мілітаризм, безумовно, впаде; він буде змушений покинути Україну, а англо-французький мілітаризм поспішить його заступити. Нам треба зайняти Дон, Північний Кавказ і Каспій та підтримати робітників і селян України. Необхідна мобілізація всіх сил батьківщини, бо вони потрібні в першу чергу південному фронту". І за цими словами стояли конкретні справи. Проти України було сформовано окрему VIII армію зі штабом у Воронежі під командуванням генерала Чернявіна, яка налічувала близько 75 тис.багнетів, 1400 кінноти, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів. Вся ця маса людей і озброєння чекала виходу німців з України, щоб почати новий напад і знищити її самостійність [10, с.161 —162]. В один і той самий день, 13 листопада, коли на таємному зібранні було обрано Директорію і остаточно вирішено негайно підіймати проти гетьмана січових стрільців, а в Москві більшовицькі керівники офіційно заявили про розрив Брестської угоди, у Києві відбулося перше засідання Ради солдатських депутатів німецьких військ, розташованих у місті. На ньому було прийнято рішення про невтручання "у внутрішні справи українського населення" [99, с.521 — 522]. А цс за умов, коли німецьке командування фактично не могло проводити в дію накази, які розходилися б з рішеннями солдатських рад, означало, що гетьманська Українська держава залишається без будь-якої зовнішньої підтримки перед загрозою більшовицької інтервенції. Маючи надійну інформацію про підготовку військових виступів проти гетьманської влади з боку як більшовицьких структур, так і радикального крила Національного союзу на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою, гетьман П.Скоропадський не мав іншого виходу, як піти на відкритий союз з російськими військовими правими та право-центристськими колами в самій Україні та за її межами. Надія на співпрацю з національно-соціалістичними українськими силами була вже похована двурушницькою політикою лідерів Національного союзу. І навіть у випадку, якби українські власницькі, прогстьманські і соціалістичні, національно-союзівські структури справді об'єдналися б заради збереження Української держави, перед загрозою з боку більшовицької Росії та за умов паралічу військ розгромленої Німеччини, будь-який уряд у Києві, хоч трохи свідомий у реаліях військово-політичної ситуації, що склалася, був би змушений шукати підтримки з боку Антанти та йти на зближення з Добровольчою армією, а відтак і виконувати їхні певні політичні вимоги. В іншому випадку Україну чекало саме те, що й сталося на початку 1919 р.: більшовицьке завоювання, червоний терор і тотальне пограбування. П.Скоропадський все це чудово розумів і, щоб Україна і її населення не дісталися на пограбування, катування й знищення більшовикам, а нічого іншого від них він не чекав, було здійснено рішучі кроки для залучення на бік Гетьманату російських офіцерів правої орієнтації в самій Україні та створення союзу з військами А.Дснікіна. Кроки в цьому напрямку він робив і раніше. З початку свого правління П.Скоропадський не заважав всім бажаючим поповнювати лави Добровольчої армії. У Києві відкрито функціонували бюро по запису до цього війська і офіцери без будь-яких перешкод від'їзджали на Дон до Добровольчої армії. Німці стали побоюватися, що остання (керівництво якої не приховувало своєї антинімсцької позиції) може розпочати ворожі дії і проти них. З російських офіцерів, які не бажали служити в українській армії, почав формуватися особливий корпус, підпорядкований безпосередньо гетьману і розміщений в районі Путивля —Сум. Водночас при сприянні німців біля Воронежа формувалася так звана Південна армія, частини якої після поразки Німеччини влилися до збройних сил А-Денікіна. Але, незважаючи на протидію німців, гетьман і надалі продовжував допомагати зброєю армії АДенікіна [б]. Розуміючи загрозу для України з боку більшовиків, яка швидко наростала внаслідок поразок і знесилення німецького війська, П.Скоропадський намагався знайти надійних союзників у російському антибільшовицькому таборі. З одного боку, як зазначає І.Нагаєвський, уже з половини жовтня він інтенсивно працював над формуванням власних добровольчих загонів та особисто призначав їх командирів, а з іншого —зміцнював зв'язки з козачими урядами Дону і Кубані [10, с.1б2]. Тоді ж він робить певні кроки і у напрямку до порозуміння з А-Дснікіним як через представника добровольчого руху в Києві полковника Неймирка, так і через донського отамана П.Краснова, який писав після побачення з гетьманом, що той "передбачає на цих днях звернутися до Добровольчої армії, Дону і Кубані, якщо можливо, —до Терска, Грузії і Криму..., вислати депутатів на загальний з'їзд. Мета...—розробка загального плану боротьби з більшовиками і більшовизмом в Росії" [6, с.165]. За свідченнями самого АДенікіна, позиція гетьмана, сформульована у словах: "у всіх взаєминах як з нашими найближчими сусідами, так і з усіма іншими світовими державами, ми стоїмо і будемо стояти непохитно на грунті самостійної і незалежної Української держави", виключала можливість порозуміння з керівництвом Добровольчої армії, а відтак і з країнами Антанти. Тим часом ситуація загострювалася. Німеччина капітулювала і 11 листопада в Києві з'явився наказ німецького командування, де йшлося про те, що німці невдовзі залишать Україну і що десь у найближчі дні, за не дуже певними відомостями, з боку українських націонал-радикалів навіть готувалася спроба арешту П.Скоропадського, яку йому вдалося упередити (6, с.1б4 — 165]. Тому на початку другої де кади листопада в самому Києві він змушений був все більше рахуватися з настроєм і вимогами офіцерських дружин та інших проросійських кіл, орієнтованих на Антанту та білий добровольчий рух. За ініціативою "Протофісу", партії хліборобів-демократів та Київської міської думи, при активній участі професора-юриста А.Пі-лснка, графа Д.Гайдена та інших впливових і близьких до гетьмана осіб міністр внутрішніх справ прийняв раніше відкинуту пропозицію: укласти угоду з офіцерськими товариствами самодопомоги, що існували в Києві, і надати їм кошти і повноваження для формування "дружин", в обов'язки яких входила 6 охорона спокою та порядку в столиці. Так виникли дружини полковника Святополк-Мирського, генерала Кирпичова, Рубанова, Голсмбіовського та інші —частково офіцерські, частково мішаного типу, з добровольцями з учнівської молоді. Але повної одностайності в цих верствах київського населення не було: одні пішли в офіцерські дружини, інші шукали "більш демократичних формувань", а треті (і таких було чимало) заявили, що віддають перевагу радянській владі перед українським самостійництвом, і очікували розв'язки подій. Тому чисельність офіцерських дружин була досить незначною, на думку А.Дснікіна, не перебільшувала 3 —4 тис. осіб, але їх настрої були виразно продобровольчеські і проантантівські [6, с.162—163]. Напередодні найтяжчих випробувань, які випали на долю України в першій чверті XX ст., перед жахливою реальністю більшовицької навали на початку 1919 р., нсбільшовицькі сили в Україні і на найближчих до неї землях не тільки не змогли знайти взаєморозуміння, а навпаки, дійшли до крайніх форм конфронтації і вступили у збройну боротьбу між собою. І треба віддати належне П.Скоропадському, який був одним із небагатьох, хто усвідомлював тоді масштаби більшовицької загрози і робив все для примирення, для знаходження компромісу між найрізноманітнішими українськими і російськими силами. За тих умов, коли у Києві, за його словами, все різко поділилося на два протилежні угруповання: "українське, різко шовіністичне... зо всіма крайностями та утопіями соціалізму", і великодержавне, що "рішуче не хотіло знати ніякого українства" і не мало ніякого "політичного чуття необхідності далеких соціальних реформ", П.Скоропадський намагався проводити гнучку політику примирення і "за добу Гетьманства, українська національна ідея стала захоплювати чимраз ширші кола людей, які поважно трактували національний рух, готові були працювати для нього без галасу і тієї шовіністично-злобної піни, що тільки збільшувала кількість ворогів українства серед свого ж українського населення. Але до кінця Гетьманства ні українські націоналісти, ні місцеві общероси до моєї тактики в масі не прилучилися" [60, с.97]. А це й зумовило поразку й одних і других, утвердження більшовицького панування і, над Росією, і над Україною. За умов, коли українські радикальні національно-соціалістичні сили, спираючись на галицьких січовиків, відверто йшли на військовий заколот, німецькі солдати заявили про свій нейтралітет і намір якомога скоріше повернутися додому, нещодавно набрані до сердюць-кої дивізії полтавські хлопці розбігалися по своїх домівках, а більшовики, розраховуючи на повстання в промислових центрах України, з дня на день готували вторгнення своїх військ з північного сходу. "Обставини, — зазначив П.Скоропадський, — склалися так, що я побачив себе приневоленим проголосити Грамотою з дня 14 падолиста федерацію з Росією" [60, с.60]. Останнім поштовхом для такого рішення, на думку А.Дснікіна, була заява гетьману київських керівників офіцерських військових формувань від того ж нещасливого дня України 13 листопада про тс, що їх загони виходять з його підпорядкування, оскільки вважають себе прихильниками загальноросійських інтересів [6, с.1б4]. Існує достатньо найрізноманітніших свідчень про тс, що П.Скоропадський не ставив понад усе збереження власної влади в Україні і заради інтересів держави був готовий залишити свій високий пост. На останній крок, як зазначалося, він був готовий піти навіть для того, щоб країни Антанти визнали Україну як незалежну державу і надали їй допомогу в разі більшовицької агресії. Тому крок в бік проголошення федерації з майбутньою, нсбільшовицькою Росією, яку ще треба було утворити, що забезпечував вірність гетьману офіцерських формувань Києва, союз з Добровольчою армією та підтримку, хоча б моральну, Україні у боротьбі з майбутньою більшовицькою агресією, аж ніяк не був зумовлений примітивним бажанням утриматись на горі влади. Скоріше маємо визнати, що П.Скоропадський свідомо йшов на її, принаймні формальне, декларативне обмеження заради того, щоб врятувати Україну і її народ від нового більшовицького завоювання. Що містилося в цій горезвісній Грамоті, оголошення якої стало останнім аргументом для збройного виступу Директорії? Повний її текст подано у нещодавно виданій книзі І.Нагаєвського і обмежимося її стислим викладом. Констатуючи закінчення світової війни та той факт, що "при дружній допомозі Центральних держав" Україні вдалося утримувати відносний порядок і спокій, підкреслюється: "Ставлячись із співчуттям до всіх страждань Великороси", Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, виявляючи їм велику гостинність і підтримуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії міцного державного порядку". За нових умов, після перемоги країн Антанти, які підтримують концепцію єдності Російської держави, остання має бути відновленою на "федеративних принципах". "У цій федерації Україні належить одне з чільних місць, бо від неї пішов порядок і законність в краї, і в її межах перший раз свідомо відродилися всі принижені і гноблені більшовицьким деспотизмом громадяни колишньої Росії. Від неї пішла дружба і єднання із славним великим Доном і славними Кубанськими і Терськими козаками. На цих принципах... має формуватися майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі створення Всеросійської федерації... У досягненні цієї мети лежить запорука добробуту як всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку всього українського народу на міцних засадах національно-дсржавної самобутності" [10, с.163 — 164]. В той день було проголошено про розпуск Кабінету Міністрів, Антанта вимагала, щоб в новому уряді не було міністрів, заангажо-ваних У Дружніх зв'язках з німецьким урядом, і тому формування нового кабінету було доручено прихильнику англо-французької орієнтації С.Гсрбелеві, який відповідав за продовольчу справу у попередньому кабінеті- За умов загострення більшовицької загрози та розриву з національно-соціалістичними партіями, які частково підтримали виступ Директорії, а частково зайняли нейтральну, очікувальну позицію, нова Рада Міністрів не могла не бути правішою за всі попередні. І.Кістя-ківський, який ще раніше доводив безсумнівними фактами, що "робота більшовиків велася сумісно з українським національним комітетом" [б, с.145], тепер знов очолив міністерство внутрішніх справ. 15 листопада новий уряд проголосив свою найближчу програму: 1) праця для відбудови Росії на федеративних засадах, так, що самостійна Україна одержить всі свої права на державне життя і розвиток; 2) збереження і зміцнення державного ладу в Україні, щоб вберегти її від більшовицької анархії; 3) негайне проголошення закону про Державний Сойм України і вибори до нього за демократичними принципами; 4) проведення земельної реформи на основі гетьманського закону від 22 жовтня, що передбачав створення державного фонду з державних, церковних і поміщицьких земель та розподіл землі незаможним селянам; 5) поліпшення умов праці; 6) підтвердження скасування всякого обмеження свободи торгівлі; 7) вживання всіх заходів ДЛЯ відновлення нормальної роботи залізничного транспорту і покращення життя робітників [10, с.164]. Останні пункти свідчать про те, що за умов, викликаних поразкою Німеччини та більшовицькою і національно-соціалістичною агітацією, при зростанні цін, дестабілізації у першій половині листопада 1918 р. у робітничому та селянському середовищі зростало незадоволення. Декларація про федеративний зв'язок України з оновленою, не-більшовицькою Росією була сприйнята українськими національно-соціалістичними колами як доказ того, що гетьман "зрадив національним інтересам України". У складеній В.Винниченком відразу ж після появи гетьманської Грамоти відозві від імені Директорії писалося: "Останнім зрадницьким актом генерала гетьмана П.Скоропадського про скасування самостійності Української Держави український народ віддається остаточно на поталу поміїцицько-бюрократичній реакції та на цілковите поневолення" [71, с.111]. Те, що останні твердження —наклеп і обман населення, яке мало що розуміло в псрипетіях політичної боротьби, добре видно з попередніх матеріалів про земельний закон, демократичні вибори до Сойму тощо. Тому варто прислухатися до думки П.Скоропадського, що за умов, які тоді склалися, крок, зроблений ним, був єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д.Дорошенко пояснював, що "в тім держав нім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу ролю, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати" [7, с.414 —415]. Тому прихильники гетьмана підкреслювали, що згадана Грамота була лише політичною тактикою, бо проголошувала федерацію з неіснуючою тоді російською небільшовицькою державою. Вона була видана, коли П.Скоропадський зробив все можливе, щоб поєднати визнання України й одержання для неї допомоги від західних країн-переможниць, але держави Антанти поставили йому тверду умову: "Україна має бути у федерації з небільшовицькою Росією" [10, с.164]. Що реально могло принести Україні проголошення цієї Грамоти? Передусім необхідно визнати, що її прийняття, під тиском обставин і, особливо, позицій Англії, Франції та США, було істотним кроком назад у справі утвердження незалежної Української держави. Але яка була альтернатива? Більшовицьке завоювання, тобто саме те, що і здійснилося незабаром. Поставимо питання так: що було гіршим для України — віддати її на поталу більшовикам чи погодитись на майбутню федерацію з ще не існуючою небільшовицькою Росією? Відповідь може бути тільки одною: гетьман був безумовно правий у своєму рішенні, бо з двох бід він обирав найменшу. Власне кажучи, він приймав ті умови, які менш ніж як за рік до того висували соціалісти Центральної ради, зокрема М.Грушсвський, В.Винничснко і С.Петлюра. Саме вони пропонували тоді федеративне об'єднання всіх не-більшовицьких урядів, що виникли на терсні Росії після захоплення влади більшовиками в Петрограді і Москві, перш за все козачому Дону, розраховуючи при цьому на підтримку з боку держав Антанти. Варто звернути увагу на дипломатичний реверанс гетьмана щодо майбутніх "суб'єктів федерації". Хто мається на увазі? Зрозуміло, не штаб Добровольчої армії з його великодержавницькою ідеологією, а козачі уряди півдня: Дону, Кубані і Тереку, які самі активно відстоювали свої традиційні вольності, були противниками імперського централізму і навіть (в особі донських делегатів) у вересні 1917 р. приймали участь у Київському з'їзді представників національностей Російської держави. Як свідчить наступний перебіг подій, згадані козачі уряди, особливо найближчий до українства. Кубанський, наполегливо і принципово боролися за свої права, самоврядування і самостійне життя, з чим А.Денікін та його сподвижники були змушені постійно рахуватися [100]. Більше того, як свідчить А.Марголін, на переговорах з країнами Антанти вже на початку 1919 р., коли він виступав вже від імені не Гетьманату, а Директорії, а більшовицькі війська наближалися до Києва, представники України, Білорусії, Дону і Кубані зверталися до західних країн із спільними заявами, в яких не заперечували можливості в майбутнього встановлення між собою та іншими територіями колишньої імперії якихось федеративних зв'язків, але рішуче наполягали на допомозі в боротьбі з більшовизмом саме їм, а не тим російським генералам, які хочуть насадити "фсдера-ціїо згори" (6, с.379 — 382]. П.Скоропадський розраховував на можливість утворення майбутньої Російської "макродержави" саме як об'єднання таких, цілком визначених і самостійних в своєму устрою політичних утворень, жодне з яких не могло б домінувати над іншими. Про тс, що гетьман мав саме такий план, свідчать і його конкретні кроки у другій половині листопада —напочатку грудня 1918 р. Зв'язки з Доном зміцнЮються і гетьманський уряд активізує діяльність по підготовці з'їзду представників урядів України, Дону, Кубані, Тереку, Криму, Грузії та ін. у Києві з мстою вироблення "загального плану боротьби з більшовизмом" та спільної політики щодо іноземних держав, як Антанти, так і переможеної Німеччини [6, с.165 — 166]. На ньому мало бути поставлено питання про майбутній державний устрій і владу в Росії, але цілком зрозуміло, що майже всі представники від зазначених регіонів висловилися б за такий "федеративний зв'язок", який насправді означав би утворення конфедерації самоупорядкованих держав. Водночас гетьман намагався зміцнити і закріпити українське державне самоврядування, зокрема прийняттям рішення про проведення демократичних виборів в Український державний Сойм, які легітимізували б факт існування Української держави. Про те, що гетьман аж ніяк не збирався "згортати" українську державність, яскраво свідчить . й історія його нетривалого зближення з генералом графом Ксллером. Останній користувався повагою серед правого російського офіцерства і напередодні більшовицького вторгнення гетьман призначив його 18 листопада "головнокомандуючим арміями фронту" (в той самий день, коли командуючий військами на Лівобережжі П.Болбочан захопив владу у Харкові). Але той відразу ж припустився дій і заяв виликодер-жавницького характеру, так що представникам гетьманського кабінету довелося офіційно роз'яснити йому, що "уряд прагне до створення Української федеративної держави і від цієї своєї програми заради відтворення єдиної та неподільної Росії відмовитися не може". Граф Ксл-лср у відповідь на це висловив ультимативні вимоги повноти влади і в той же день, 25 листопада, отримав від гетьмана наказ про відставку [6, с.171]. Все це виразно свідчить про тс, що і після підписання Грамоти 14 листопада П.Скоропадський продовжував дотримуватися свого старого курсу на зміцнення української державності. А мета оголошення декларації про майбутню федерацію була одна: домогтися встановлення добрих взаємин з державами Антанти, їхньої підтримки та союзу з Добровольчою армією напередодні більшовицького наступу. Ці плани до певної міри були досягнуті вже найближчими днями. По-перше, отримавши 16 листопада офіційну телеграму від нового українського міністра закордонних справ Г.Афанасьєва про визнання Україною ідеї створення Російської федеративної держави, А.Денікін негайно відповів, що вважає за необхідне укласти з гетьманом угоду про спільну боротьбу з більшовиками [6, с.165 — 166]. По-друге, через тиждень після проголошення федеративної Грамоти, до Києва надійшла перша (а за нею й ще кілька) телеграм від французького консула Енно з Одеси, який там репрезентував держави Антанти, про те, що держави Згоди визнають гетьманський уряд як законний уряд України, бажають, щоб він залишався незмінним і рішуче засуджують будь-який підривний рух проти нього. Енно обіцяв найскоріше прибути до Києва і повідомляв, що розташовані у Румунії війська Антанти незабаром будуть відправлені в Україну, а військові кораблі прибудуть до її портів [б, с.167 — 168]. Водночас Енно послав телеграму до Німецької головної квартири у Києві та до місцевої німецької Ради солдатських депутатів з вимогою підтримувати існуючий у Києві уряд і забезпечувати порядок і спокій і отримав від них запевнення у телеграмі від ЗО листопада, що німецькі війська намагаються підтримувати порядок і спокій, як і досі, і що вони вже використали зброю проти прибічників Петлюри з метою відновлення і підтримання спокою у Києві та його околицях, і Директорія дала письмові гарантії безпеки подорожі французького консула до Києва [57, с.191 —192]. Але німецькі солдати все менше слухали своїх командирів, французькі війська, як і сам пан консул, до Києва не вирушали, а сили Директорії поступово стискували кільце навколо Києва. Усі наведені матеріали не тільки спростовують поширений міф про те, що Грамота про федерацію була причиною повстання Директорії, а й, у свою чергу, переконливо свідчать, що за умов, що склалися, цс був єдино можливий корисний для України зовнішньополітичний крок. Гетьман правильно розрахував, з якого боку треба було чекати головну небезпеку і зробив все від нього залежне, щоб запобігти більшовицькій агресії та здобути визнання і підтримку з боку держав Антанти. Але виступ національно-соціалістичних радикалів, які утворили Директорію і підняли проти нього галицьких січовиків та селян Київщини, об'єктивно спричинив до падіння вже цілком сформованої на той час Української держави та подальшого утвердження на її території більшовицького панування.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «"Федеративна грамота" гетьмана Скоропадського і обставини, що обумовили її проголошення» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
