АРБІТРАЖНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Сучасна практика міжнародного партнерства свідчить про те, що чимало розбіжностей та спорів, які виникають під час ви-конання зовнішньодоговірних контрактів, вирішуються міжнаро-дним комерційним арбітражем, престиж якого сьогодні є безумо-вним. Він історично виник у Великобританії та на Європейському континенті. Широкого ж визнання й відповідного правного статусу він набув лише у XX ст. Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) є різ-новидом комерційного арбітражу, водночас комерційний арбіт-раж набув найширшого застосування саме у розгляді спорів, що виникають із зовнішньоекономічних угод. У більшості країн спори, що виникають під час виконання зо-внішньоторговельних контрактів, розглядаються в арбітражному (третейському) порядку в міжнародних комерційних арбітражних судах із виключенням підсудності цих спорів державним судам. Слід зазначити, що цьому сприяє розвиток національних законо-давств про арбітраж, його договірно-правова уніфікація. Сьогодні остаточно визнано, що міжнародний комерційний арбітраж має договірну природу. Це означає, що його форму-вання є прерогативою сторін і що сам арбітраж як юрисдикція та спосіб розгляду спорів є специфічним юридичним інструме-нтом. Головними відмінностями міжнародних арбітражних судів від державних є: · державні суди розглядають справи в межах своєї компетенції за звертанням зацікавлених осіб. Причому це може відбуватися незалежно від того, домовились сторони про звертання в суд чи ні. Судді в таких судах призначаються. Щодо міжнародного комерційного арбітражу, то сторони мо-жуть обрати за взаємною згодою будь-який арбітраж і тих арбіт-рів, яких вони вважають більш компетентними і досвідченими для розв’язання даного спору; · судовий розгляд пов’язаний з багатьма формальностями і може тривати дуже довго; · арбітражний розгляд відбувається в установленій процесуа-льній формі, іноді сторони можуть навіть у контракті визначити термін арбітражного вирішення спорів; · арбітраж розглядає спори на закритих засіданнях, з метою запобігання розголошенню комерційної таємниці; · державні суди розглядають спори на підставі матеріального і процесуального права своєї країни; · арбітраж використовує Регламент, який може бути обраний сторонами спору або органом, при якому діє даний арбітраж. Таким чином забезпечується доступніша і простіша, ніж судо-ва, процедура вирішення спорів. Навіть у тих випадках, коли сто-рони звертаються до постійно діючого міжнародного комерцій-ного арбітражу, що має свої правила процедури, вони можуть передбачити процедуру арбітражу (внести в письмовій формі зміни до обраного Регламенту); · арбітражний розгляд дає можливість сторонам обрати не лише арбітражну процедуру, а й право, яке буде застосовуватись; за відсутності такої згоди сторін арбітражний суд застосовує пра-во згідно з колізійними нормами; · арбітражне судочинство передбачає також погодження мови провадження; · арбітражне рішення є остаточним і обов’язковим для сторін, воно не підлягає ні апеляції, ні наступному оскарженню (хоча тут необхідно мати на увазі можливість випадків, коли рішення арбі-тражу може бути оголошено недійсним на підставі ст. ІХ Євро-пейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж); · державним судом може бути відмовлено у визнанні та вико-нанні арбітражного рішення компетентною владою на підставі ст. V Нью-Йоркської конвенції про визнання і виконання інозем-них арбітражних рішень. До переваг міжнародного комерційного арбітражу належить існування механізму, що забезпечує визнання і виконання його рішень на підставі конвенційного регулювання цього питання. Чинне законодавство різних держав, як правило, передбачає можливість розгляду міжнародними комерційними арбітражами цивільних справ між національними та іноземними суб’єктами права. У деяких випадках передбачається можливість розгляду арбітражами міжнародних цивільних справ за спорами іноземних суб’єктів права між собою. Усі ці обставини роблять міжнародний комерційний арбітраж привабливішим і популярнішим для розв’язання комерційних спорів. Деякі зарубіжні країни вже досить тривалий час звертаються до арбітражу. Так, у Великобританії Закон про арбітраж діє з 1889 р. з доповненнями 1950 р. та з виправленнями й доповненнями 1979 р. У США федеральний арбітражний закон діє з 1947 р. У Росії на початку XIX ст. арбітраж був поширеним явищем. Положення про третейський суд 1831 р. передбачало узаконені (обов’язкові) і добровільні третейські суди, а після реформи 1864 р. залишилися тільки добровільні третейські суди. Найпослідовніше регламентує арбітраж німецьке законодав-ство. Статут цивільного судочинства передбачив добровільність арбітражу, обов’язковість його рішень, а також випадки, коли рішення арбітражу можуть бути оскаржені. Таким чином, законодавства Великобританії, Німеччини, Ро-сії, США найадекватніше відтворювали природу арбітражу як аль-тернативного способу вирішення комерційних спорів, в основі якого лежить договір і який виключає юрисдикцію державних судів щодо розгляду конкретної справи. Слід зазначити, що міжнародний комерційний арбітраж регулю-ється не тільки національним законодавством, а й міжнародними двосторонніми та багатосторонніми угодами. Положення про арбіт-раж можуть бути включеними в договори про дружбу, торгівлю та мореплавство. Мета таких договірних положень — забезпечення виконання арбітражного застереження в комерційних договорах. Саме на підставі положень договору суди кожної з держав, що домовляються, зобов’язані виконувати арбітражні застереження й прийняті арбітражні рішення, навіть якщо місце арбітражу не зна-ходиться в договірних державах, а арбітри не є їх громадянами. Необхідно звернути увагу на те, що арбітражне застережен-ня — це застереження, за яким обрано не суд, а альтернативний засіб розв’язання спору — арбітражний суд. Суди протягом три-валого часу відмовлялися надавати позовну силу таким застере-женням, стверджуючи, що вони позбавляють сторони права на суд. Але з появою відповідних законів про арбітраж практично в усіх країнах світу це питання вирішене остаточно. Сьогодні в міжнародній практиці існує два види третейських судів: так звані ізольовані та постійно діючі. Ізольований третей-ський суд (ad hok) створюється сторонами спеціально для роз-гляду певного конкретного спору. Сторони самі визначають порядок створення третейського су-ду і правила розгляду в ньому даної справи. Процедура такого арбітражу може визначатися сторонами самостійно або шляхом домовленості про застосування модельних правил арбітражу (ча-стіше всього Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ). Після вирішення конкретного спору арбітраж ad hok припиняє своє існування. Слід зазначити, що арбітраж ad hok має досить специфічну сферу застосування і навіть переваги перед інституціональним (постійним). Ідеться, зокрема, про те, що арбітраж ad hok може мати необмежену спеціалізацію і більш інтернаціональний склад арбітрів, що під час розгляду деяких спорів має істотне значення. На відміну від третейських судів ad hok, постійно діючі тре-тейські суди створюються при різних організаціях і асоціаціях, найчастіше при торговельно-промислових палатах. Характерним для них є те, що кожний з них має: Ё положення або статут; Ё свої правила провадження справ; Ё список арбітрів, з якого сторони обирають собі арбітрів. Вони також спеціалізуються на розв’язанні більш-менш ши-рокого кола справ. В Україні, наприклад, є постійно діючий арбітраж — Міжна-родний комерційний арбітражний суд. На сьогодні простежується процес зближення арбітражу ad hok та інституціонального арбітражу через асиміляцію процедур розгляду спорів, зближення статутних підстав діяльності обох арбітражів. Наочним виявом цього є можливість сторін під час форму-вання арбітражу ad hok встановлювати компетентний орган для призначення арбітрів. Делегування таких повноважень компе-тентному органу нагадує механізм інституційного регулювання арбітражу. Так, якщо сторони не дійшли згоди у виборі одноособового арбітра, то його призначає компетентний орган (див. ст. 6 Арбіт-ражного регламенту ЮНСІТРАЛ). У випадку, коли в арбітражній угоді або згодом не було визначено компетентний орган, Регла-мент ЮНСІТРАЛ передбачає, що будь-яка зі сторін може проси-ти Генерального секретаря Постійного третейського суду в Гаазі призначити компетентний орган. Таким чином, тенденція до зближення арбітражу ad hok та ін-ституціонального арбітражу є очевидною, але це зближення аж ніяк не може призвести до нівелювання двох різновидів міжна-родного комерційного арбітражу. Міжнародні комерційні арбітражі можуть набувати також більш спеціалізованого значення. До таких належать арбітражі, що розглядають морські спори. Наприклад, Морська арбітражна комісія при ТПП України, арбітраж при комітеті Ллойда в Лон-доні, Морська арбітражна палата в Парижі, Японський морський арбітраж у Токіо, Морський третейський суд у Гамбурзі. Спеціалізованими також уважаються арбітражі, які розгляда-ють спори, пов’язані з торгівлею конкретними товарами — арбіт-раж Лондонської асоціації з торгівлі зерновими, арбітражний суд при Федерації з торгівлі вовною в Гдині, арбітраж при Комітеті з торгівлі зерновими в Роттердамі, арбітраж при Біржі з торгівлі шкірою та шкіряними виробами в Генуї, арбітраж при Нідерландсь-кій асоціації з торгівлі кавою. Незважаючи на те, що визнання й поширення арбітражу деда-лі зростають, у деяких випадках у разі виникнення спору з між-народного контракту доцільніше звертатися до державного суду. При цьому слід виходити з особливостей законодавства країни, де рішення арбітражу має виконуватися примусово. Якщо за законодавством країни рішення може бути перегляну-то судом з питань права, то, маючи сумнів щодо добровільного виконання рішення боржником, доцільно звертатися до державно-го суду, оскільки це скоротить час розгляду спору. Наприклад, згі-дно з Законом Великобританії про арбітраж 1979 р. допускається перегляд рішення арбітражу судом з питань права, а не фактів. Найпопулярнішими центрами міжнародного арбітражу ви-знано Женеву, Лондон, Нью-Йорк, Париж і Стокгольм. Арбітра-жні асоціації в цих містах мають усталені правила проведення арбітражу. Більшість країн світу визнає обов’язковість рішень міжнарод-них комерційних арбітражів. Утвердженню міжнародного арбіт-ражу сприяло прийняття цілого ряду міжнародних нормативно-правових актів як світового, так і регіонального рівня. Насампе-ред це Нью-Йоркська конвенція про виконання іноземних арбіт-ражних рішень (далі — Конвенція), прийнята 10 червня 1958 р. на конференції Організації Об’єднаних Націй. На 1 січня 1995 р. учасниками Конвенції були 95 країн. Конвенція встановлює в кожній з держав-учасниць досить на-дійні гарантії судового визнання угод про арбітраж, у тому числі, що є найголовнішим, про арбітраж за кордоном. Тобто Конвенція гарантує виконання іноземних арбітражних рішень, прийнятих або винесених в іншій країні, яка також є учасницею Конвенції. Конвенція встановлює порядок укладання арбітражної угоди, закріплює її визнання та чинність. Мова йде про те, що домовля-ючись про вирішення спорів в арбітражному порядку, сторони тим самим погоджуються, навіть якщо про це прямо не згадуєть-ся в угоді, не звертатися з приводу спорів до звичайних держав-них судів. Підкреслюючи виключну компетенцію арбітражу за арбітраж-ною угодою, ст. 2 Конвенції прямо вказує на обов’язок держав-ного суду, який отримує позов з питання, передбаченого такою угодою, «на прохання однієї з сторін направити сторони до арбі-тражу, якщо не буде визнано, що згадана угода є недійсною, утратила чинність або не може бути виконана» [п. 3 ст. 2]. Конвенція 1958 р. закріпила автономію волі стосовно арбіт-ражної угоди, встановила підстави для відмови, які можуть вини-кнути й на стадії виконання арбітражного рішення. У зв’язку з цим в конвенції прямо вказується на можливі підстави для відмо-ви у виконанні рішення [п. 1 «А» ст. V]: 1) Коли угода сторін про арбітраж недійсна згідно з законом, якому сторони цю угоду підпорядкували. 2) За відсутності такої вказівки згідно з законом країни, де це рішення було винесене. Тобто йдеться про те, що підставами відмови у виконанні рішення можуть бути такі обставини: якщо компетентні органи місця виконання визнають неможливим арбіт-ражний розгляд спору (підлягає розгляду в державному суді) або приведення рішення до виконання суперечить публічному по-рядку даної країни. 3) У виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено також у випадку, якщо сторона, проти якої прийнято рішення, доведе, що розгляд спору в арбітражі проходив з порушенням процедури (неналежне повідомлення сторін тощо) або арбітраж-на угода недійсна чи відсутня взагалі. Таким чином, у рамках застосування Конвенції жодні обста-вини, окрім перелічених у тексті Конвенції, не можуть бути під-ставами для відмови у визнанні або виконанні іноземного арбітражного рішення. Але, крім багатосторонніх конвенцій, виконання рішень арбіт-ражу регулюється двосторонніми договорами, які теж можуть пе-редбачати підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень. Якщо країни, контрагенти з яких вимушені були звернутися до арбітражу, мають двосторонній договір, що передбачає більше підстав для відмови у виконанні рішень арбітражу, ніж, напри-клад, Конвенція, то сторона, проти якої прийнято арбітражне рі-шення, буде домагатися отримання екзекватури — наказу місце-вого суду про виконання — відповідно до двостороннього договору, що надає більше пільг. У країнах, що не беруть участі в Конвенції, екзекватура отри-мується згідно з двосторонніми договорами, а за відсутності та-ких — відповідно до національного законодавства. Іноземне арбітражне рішення не може бути переглянуто або скасовано судовими органами країн, де вимагається його визнан-ня чи виконання. Держави, що підписали Конвенцію, зобов’язані виконувати арбі-тражні рішення згідно з нормами тієї країни, де має бути виконане рішення арбітражу. Воно виконується на підставі екзекватури. Згідно з п. 1 ст. І Конвенції вона застосовується до рішень, прийнятих на території іншої держави, ніж та, від якої вимагаєть-ся їх виконання. У статтях ІІІ—VІ Конвенції врегульовано пи-тання щодо визнання та виконання іноземних арбітражних рі-шень, які охоплюються Конвенцією. Але в ній не уніфіковані правила виконавчого впровадження, а підкреслено, що рішення виконуватимуться згідно з процесуальними нормами тієї ж тери-торії, де вимагається визнання та приведення в дію арбітражного рішення (ст. III) (країна арбітражу). Згідно зі ст. VІІ Конвенції кредитор за арбітражним рішенням, що охоплюється Конвенцією, має право домагатися його виконання: Ё за правилами цієї конвенції; Ё за правилами інших багатосторонніх та двосторонніх між-народних угод, чинність яких нею «не порушується»; Ё згідно з законодавством країни, де вимагається виконання. Згідно з п. 3 ст. І Конвенції кожній з держав-учасниць нада-ється право під час підписання, ратифікації або приєднання до Конвенції заявити, що вона застосовуватиме її лише щодо тих рішень, які були винесені на території іншої держави-учасниці. Упорядкуванню і вдосконаленню міжнародно-правової регла-ментації арбітражу сприяла і Європейська конвенція про зовніш-ньоторговельний арбітраж, прийнята 21 квітня 1961 р. повно-важними представниками 22 європейських держав. Вона була розроблена під егідою Економічної комісії ООН для Європи і на-брала чинності 7 січня 1964 р. Положення конвенції цілком по-ширюються на Україну, яка її ратифікувала 18 березня 1963 р. Головна мета цього документа — подолати труднощі у фор-муванні арбітражних судів та в арбітражній процедурі. Конвенція передбачає право сторін передати спір на розгляд постійно дію-чого арбітражного суду або арбітражу ad hok. Вона містить правила утворення арбітражного суду у випадках, якщо сторони не можуть домовитись про склад арбітрів, місце арбітражного розгляду або якщо одна зі сторін не вживає необхідних заходів з організації арбітражу. Ця конвенція розв’язала низку загальних проблем міжнарод-ного комерційного арбітражу: n однакове ставлення до інституціонального арбітражу та до арбітражу ad hok (п. 2 «В» ст. І); n можливість для юридичних осіб звертатись до арбітражу (ст. ІІ); n право іноземців бути арбітрами (ст. III); n порядок відхилення арбітражного суду за непідсудністю (ст. V); n порядок відхилення державних судів за наявності арбітраж-ної угоди (ст. VІ); n правила застосування арбітрами норм права, умов контракту та торгових звичаїв (ст. VІІ); n мотивування арбітражних рішень (ст. VIII); n умови та наслідки оголошення арбітражного рішення не-чинним (ст. IX). Згідно зі ст. IV сторони арбітражної угоди мають право на свій розсуд обумовити, що: · їхні спори мають бути передані до постійно діючого арбіт-ражу; у такому випадку розгляд здійснюватиметься за регламен-том арбітражу; · спори мають бути передані до арбітражу. У такому разі сто-рони можуть: призначити арбітрів; визначити місце проведення арбітражу; обумовлювати правила арбітражного розгляду. Визначений механізм арбітражного процесу забезпечує його практичне здійснення тоді, коли в арбітражній угоді сторін не передбачено нічого, крім їх спільної волі щодо вирішення спорів в арбітражному порядку. Щодо застосування статті IV Європейської конвенції 1961 р. було укладено Паризьку угоду від 17 грудня 1965 р. У її преамбулі зазначається, що певні заходи з організації ар-бітражу, передбачені в ст. IV, необхідно рекомендувати лише в разі спорів між сторонами, одна з яких належить до держави, де діє національний комітет Міжнародної торгової палати, а друга — до держави, де такого комітету не існує. У зв’язку з цим згідно зі ст. І Паризької угоди для держав, які одночасно є учасницями цієї угоди і Європейської конвенції, пп. 2—7 конвенції замінюються таким положенням: «Якщо арбіт-ражна угода не містить вказівок щодо всіх або деяких із тих за-ходів, які зазначені в п. 1 ст. IV Європейської конвенції про зов-нішньоторговельний арбітраж, будь-які труднощі, що виникають у зв’язку зі створенням або функціонуванням арбітражу, переда-ються на розгляд компетентного органу на прохання країни, що порушує розгляд». Таким чином, у відносинах між юридичними та фізичними особами країн, що є учасницями одночасно конвенції та угоди, залишається можливість звернення лише до відповідних компе-тентних торгових палат та до державних органів і виключається можливість звернення до Спеціального комітету, як це передба-чено для учасників конвенції. Серед конвенцій, що регулюють комерційний арбітраж на ба-гатосторонній основі, слід назвати Московську конвенцію від 26 травня 1972 р. Вона регулює питання про вирішення арбітра-жним шляхом цивільно-правових спорів, які можуть випливати з відносин економічного та науково-технічного співробітництва. Прикладом регіонального співробітництва у сфері міжнародно-го арбітражу є Міжамериканська конвенція (Панамська) про між-народний комерційний арбітраж від 30 січня 1975 р. Її особливіс-тю є те, що вона відкрита для приєднання будь-якої держави, а не тільки для члена Організації американських держав (ст. 9). Цей факт підтверджується тією обставиною, що текст Панамської кон-венції не містить жодних вказівок щодо обмеження сфери застосу-вання її положень за територіальною або національною ознакою. Слід зазначити, що Панамська конвенція має багато спільного з Нью-Йоркською конвенцією від 10 червня 1958 р. й широко пропагується Міжамериканською комерційною арбітражною ко-місією (ІАКАК). Не згадуючи прямо про арбітражні застереження, ст. 1 Панам-ської конвенції сформульована таким чином, що на її підставі та-кі застереження є юридично дійсними, оскільки мова йде про міжнародний комерційний арбітраж. Важливо, що конвенція передбачає захист арбітражного рі-шення (ст. 4). Так, місцеве або іноземне арбітражне рішення, яке не може бути оскаржене на підставі закону, що застосовується при розв’язанні спору (місцевого або іноземного), матиме силу остаточного судового вироку. Визнання чи виконання арбітражного рішення може бути пе-редбачене в тому ж порядку, який діє стосовно рішень, винесе-них на підставі місцевого законодавства країни, де це рішення підлягає виконанню, а також виходячи з положень міжнародних договорів. Посилання в ст. 4 на вислів «міжнародні договори» означає лише можливість застосування й інших договорів, якщо такі існують у державі — учасниці Панамської конвенції, і не пе-редбачає додаткових вимог для визнання та виконання арбітраж-ного рішення в такій державі. Таким чином, стосовно тих арбітражних рішень, які в державі виконання вважаються місцевими, застосовується порядок, вста-новлений для рішень місцевих загальних судів, а стосовно інших, тобто іноземних арбітражних рішень — порядок, встановлений для рішень іноземних загальних судів. При цьому слово «поря-док» у ст. 4 стосується лише процедури виконавчого розгляду, а не умов виконання арбітражного рішення, оскільки такі умови (передусім підстави для відмови у виконанні) визначені у ст. 5 та 6 конвенції. Відповідно до змісту ст. 3 конвенції сторони мають право за обопільною домовленістю підпорядкувати свої спори постійно діючому арбітражу або арбітражу ad hok. У випадку відсутності такої домовленості між сторонами арбітражне провадження має здійснюватися згідно з правилами процедури Міжамериканської комісії комерційного арбітражу (МАККА). Правила МАККА передбачають, що в разі колізії будь-якого з цих правил з імперативною нормою закону, яка застосовується до арбітражу і від якої сторони не мають права відступати, застосовується ця норма закону (п. 2 ст. І). У питанні визнання арбітражних рішень слід зазначити, що Па-намська конвенція 1975 р. практично відтворює підстави відмови у визнанні арбітражних рішень (ст. 5, ст. 6) згідно з відповідними по-ложеннями ст. V та ст. VІ Нью-Йоркської конвенції 1958 р. Це питання набуває принципового значення в міжнародному комерційному праві. Так, законодавство ряду країн (Східна Єв-ропа) встановлює конкретні колізійні норми, які дають змогу за-здалегідь визначати право, що належить до застосування. У цих країнах часто використовуються такі прив’язки, як «закон місця укладання угоди» або «закон місцезнаходження продавця». Відомо, що для вирішення питань, пов’язаних із виконанням контракту, іноді використовують прив’язку «закон місця вико-нання контракту». Але в країнах, де існують спеціальні норми міжнародного приватного права, як правило, установлюються диференційовані колізійні прив’язки залежно від типу відносин, що регулюються. Наприклад, Угорщина, Польща, Чехія. У країнах європейського та особливо англо-американського права склався інший підхід до вирішення проблеми застосування права, який відкриває широкі можливості для діяльності суду. На практиці суди цих країн часто йдуть шляхом визнання права, властивого цьому договору, використовуючи методи з’ясування гіпотетичної волі сторін. Слід підкреслити, що для визначення права, яке регулює арбі-тражну угоду, часто використовується колізіційна прив’язка до закону місця арбітражного розгляду. У такому випадку застосо-вується концепція «Lex arbitri», згідно з якою вибір місця арбіт-ражного розгляду передбачає і вибір права, яким мають регулю-ватися спірні правовідносини. Згаданий принцип закріплено в Нью-Йоркській конвенції 1958 р., відповідно до якої в разі відсутності вказівок сторін на право, яко-му вони підпорядкували свою арбітражну угоду, застосовується закон тієї країни, де ухвалюється арбітражне рішення (п. 1 ст. V). Європейська конвенція 1961 р. підтвердила принцип, що при-ймаючи рішення з приводу чинності або наявності арбітражної угоди, необхідно користуватися (за відсутності конкретних указі-вок сторін) законом тієї країни, де ухвалюється рішення. Більше того, за відсутності вказівок на закон, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду, та за неможливості встановити момент, коли це питання подається на розгляд державного суду, у якій саме країні має бути ухвалене арбітражне рішення, необ-хідно застосовувати той закон, до якого відсилає колізійна норма державного суду, де порушено справу (п. 2 ст. VІ). Як висновок слід зазначити, що названі міжнародні конвенції закріпили положення, що питання про право, яке застосовується до арбітражної угоди, вирішується на підставі принципу авто-номії волі. Цей принцип встановлено без будь-яких обмежень. Він визнається тією чи іншою мірою стосовно міжнародних ко-мерційних зв’язків не тільки в арбітражній чи судовій практиці, а й у законодавстві та доктрині практично всіх сучасних держав світу, у тому числі й України. На практиці сторони, домовляючись про право, яке застосову-ється до арбітражної угоди, виходять з принципу автономії волі і не пов’язані необхідністю дотримання певної форми. Визначення права, що ним має регулюватися арбітражна угода, відбувається, виходячи з конкретних дій сторін. У випадку, коли таким шляхом визначити право, що підлягає застосуванню, неможливо, застосо-вуються відповідні колізійні прив’язки. Сьогодні на особливу увагу заслуговує діяльність інститутів ООН, спрямована на уніфікацію правил арбітражної процедури. Йдеться передусім про Комісію ООН з права міжнародної торгі-влі (ЮНСІТРАЛ), Економічну комісію ООН для Європи (ЄЕК) та Економічну комісію ООН для Азії та Далекого Сходу (ЕКАДС). Фактично зусиллями цих комісій у 60—80-х роках досягнуто значних успіхів щодо уніфікації правил арбітражної процедури: — під егідою ЄЕК розроблений Арбітражний регламент ЄЕК (січень 1966 р.); — під егідою ЕКАДС — Правила Міжнародного комерційного арбітражу (квітень 1966 р.); — під егідою ЮНСІТРАЛ — Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ (квітень 1976 р.) та Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж (червень 1985 р.). Дуже ефективним і корисним є також двостороннє та багато-стороннє співробітництво між арбітражними центрами. Наприклад, в Угоді про співробітництво, укладеній між Швейцарською арбітражною асоціацією і Міжнародним комер-ційним арбітражним судом при Торговельно-промисловій палаті України, передбачено, що ці арбітражні центри докладатимуть зусилля для розвитку міжнародного комерційного арбітражу у своїх країнах, а також інших альтернативних засобів вирішення міжнародних комерційних спорів. Крім того, сторони домовились періодично обмінюватися ін-формацією про свою діяльність, законодавчу практику та прак-тику міжнародного арбітражу, надавати взаємну допомогу у ве-денні арбітражного процесу у своїх країнах, яка включатиме, зокрема, поради та рекомендації щодо вибору арбітражу, місця арбітражу, призначення експертів, вибору правників для передачі матеріалів в арбітраж або місцеві суди, секретарське обслугову-вання, забезпечення перекладами тощо.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «АРБІТРАЖНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ» з дисципліни «Міжнародне комерційне право»
