Індивідуальна відповідальність за міжнародним правом
Прийнявши визначення поняття «міжнародно-протиправне діяння», Комісія відносить його тільки до діянь держави. На відміну від цього, вирази «злочин за міжнародним правом», «воєнний злочин», «злочин проти миру», «злочин проти людства» тощо, які використовуються в низці конвенцій та інших міжнародних актів, стосуються індивідуальних злочинів, за які держави повинні відповідно покарати винних осіб згідно з нормами міжнародного права. Під час роботи над Проектом статей Комісія неодноразово підкреслювала, що приписування державі міжнародного протиправного діяння цілком відрізняється від інкримінування певних дій певним індивідуальним чи колективним органам, і обов'язок покарання за такі індивідуальні дії не є формою міжнародної відповідальності, що застосовується до держави за вчинення міжнародно-протиправного діяння. Отже, міжнародне право чітко розмежовує поняття «міжнародно-протиправне діяння держави» та «злочин за міжнародним правом», суб'єктом якого є особа чи організація. Відповідно, міжнародно-протиправне діяння тягне за собою обов'язок держави відшкодувати завдану шкоду у формі реституції, компенсації чи сатисфакції. Серйозне порушення зобов'язання згідно з імперативною нормою міжнародного права вимагає співробітництва держав для припинення такого порушення. Злочин за міжнародним правом передбачає притягнення особи до кримінальної відповідальності судом держави, де вчинено злочин, або міжнародним судовим органом, наділеним відповідними повноваженнями. Індивідуальна відповідальність за грубі порушення прав людини залишається спірним питанням у міжнародному праві. Тривалий час вважалось, що міжнародне право розглядає дії суверенних держав і не передбачає покарання індивідам та організаціям. Там, де злочинні діяння є діяннями держави, ті, хто вчинили їх, не відповідають особисто, а захищені доктриною суверенітету держави. Першою спробою порушити цю неписану норму був Вер-сальський договір 1919 р., статті якого передбачали право притягати до відповідальності осіб, звинувачених у порушенні законів та звичаїв війни. Союзні держави вимагали суду над 901 особою, але Німеччина відмовилась це виконати. 13 осіб були притягнені до кримінальної відповідальності, з них 6 підсудних були виправдані. Суд мав відбутись і над кайзером Вільгельмом, але цього так і не сталося. Отже, незважаючи на
спроби союзників примусити Німеччину покарати військових злочинців, насправді відбулось лише кілька судових процесів. Вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою у міжнародному праві відіграв Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал. Парадигма відповідальності, за словами професора Р. Тейтела, зрушилась від національних процесів до міжнародних та від колективних до індивідуальних1. На думку Трибуналу, «міжнародне право покладає обов'язки як на індивідів, так і на держави. Злочини проти міжнародного права скоюють люди, а не абстрактні одиниці, і тільки покаранням індивідів, які коять такі злочини, можна реалізувати положення міжнародного права». Згідно зі ст. 7 Статуту Нюрнберзького трибуналу, «службовий статус обвинуваченого, незалежно від того, чи є він главою держави, чи відповідальним службовцем, не розглядається як такий, що звільняє його від відповідальності чи пом'якшує покарання» 2. Індивідуальна відповідальність також передбачається Конвенцією про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього 1948 р., згідно з якою особи, звинувачені у злочині геноциду, повинні постати перед судом держави, на території якої було вчинено злочин, або перед таким міжнародним кримінальним трибуналом, який має юрисдикцію стосовно його сторін. Принцип «покарай або видай» використовується також у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Сторони цієї Конвенції повинні покарати за акти катування чи спроби катування згідно з національним законодавством, передати справу компетентним органам з метою притягнення до кримінальної відповідальності або видати підозрюваних згідно з договорами про екстрадицію між дер-жавами-учасницями або на основі Конвенції проти катувань. Резолюції Ради Безпеки ООН про створення Міжнародного карного трибуналу щодо Руанди та Міжнародного карного трибуналу щодо колишньої Югославії, рішення Югославського трибуналу у справі Душко Тадіча, Радіслава Крстіча3 та інших справах також передбачають індивідуальну відповідальність за злочин геноциду, воєнні злочини, злочини проти людства. Ані службовий статус обвинуваченого, ані його підлеглість не звільняють від кримінальної відповідальності. Проте той факт, що обвинувачений виконував наказ уряду чи керівництва, може враховуватись для пом'якшення покарання. 1 Теііеі Я. ТгапзШопаі <Іигівргис1епсе: ТЬе Коїе оі Ьате іп РоШісаі Тгапзїогтаіїоп // Уаіе Ь. і.- 1996.- V. 106.- Р. 2039. 2 МигетЬег£: СЬагіег оі і)ле Іігіегпаиопаі МіїНагу ТгіЬипаі (1945) // Кгіїг N. «Г. єй. ТгапзШопаі .Іизисе: Но\у Етег£Іп£ Бетосгасіез Кескоп тіЬ Гогтег Ке£ітез.- V. З,- ЛУазЬіпеіоп, Б.С.: ШНегі 81а1;ез ІпзШиіе оі Реасе Ргезз, 1995.- р. 464. 3 ІСТУ Рго8еси*ог V. Кгзїіс, Сазе N0.: ІТ-98-33-Т (Аиеизі; 2, 2001).
82
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правова відповідальність
83.
І
Важливим кроком на шляху утвердження індивідуальної відповідальності стало прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду (надалі - МКС) у липні 1998 р., який встановлює юрисдикцію Суду щодо злочину геноциду, злочинів проти людства, воєнних злочинів та злочину агресії. Під час роботи над проектом були спроби включити до нього порушення конкретних міжнародних угод, спрямованих проти викрадення або захоплення повітряних кораблів, тероризму, незаконного обігу наркотичних засобів, катування тощо. Однак не було досягнуто консенсусу щодо механізмів віднесення цих питань до юрисдикції МКС, тому вони не були включені до Статуту. З 1 липня 2002 р. Міжнародний кримінальний суд розпочав свою роботу. Україна підписала Статут МКС 20 січня 2000 р., однак ще не ратифікувала його. 13 лютого 2001 р. Президент України Л. Кучма звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Як зазначається в поданні, підставою для цього подання стала вимога частини другої статті 9 Конституції України та пункту 9 статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» щодо необхідності попереднього внесення змін до Конституції України в разі, якщо положення міжнародного договору, який планується ратифікувати, суперечать положенням Конституції України, а також вимоги статті 120 Римського статуту МКС, згідно з якою під час ратифікації «до цього Статуту не можна робити ніяких застережень». Така практика внесення змін до Конституції у зв'язку з ратифікацією Статуту МКС мала місце у Франції і деяких інших державах. Оскільки до цього часу не прийнято окремого міжнародного договору, який би передбачав обов'язок покарати осіб, винних у вчиненні злочинів проти людства, багато фахівців-між-народників вважають, що це норма міжнародного звичаєвого права. Конвенція ООН про незастосування термінів давності до воєнних злочинів та злочинів проти людства 1968 р. та Європейська конвенція 1974 р. такого ж змісту залишаються ратифікованими невеликою кількістю держав. За міжнародним звичаєвим правом до злочинів проти людства може бути застосована універсальна юрисдикція, однак на практиці лише кілька держав фактично визнали її. Так, наприклад, позиція США - не притягати до кримінальної відповідальності за воєнні злочини, а видати злочинців на їх батьківщину. Німеччина ж навпаки відмовляється видавати, оскільки це робить можливим порушення прав людини. Лише кілька держав прийняли національне законодавство, необхідне для притягнення до відповідальності за злочин геноциду та злочини проти людства. Німеччина та Італія включили геноцид як злочин до своїх кримінальних кодексів. Франція, Канада,
Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії та двстралія прийняли законодавство, що може бути ретроспективно застосоване до подій Другої світової війни. Новий Кримінальний кодекс України також криміналізує геноцид та злочини проти людства за національним правом. У 1993 р. в Бельгії було прийнято Закон щодо покарання за грубі порушення міжнародного гуманітарного права, який було доповнено Законом 1999 р. Стаття 7 цього Закону встановлює універсальну юрисдикцію бельгійських судів щодо таких порушень. У квітні 2000 р. на основі цього Закону бельгійський суддя видав ордер на арешт міністра закордонних справ Демократичної республіки Конго Ндомбасі, вимагаючи затримати його та видати Бельгії за підозрою у злочинах, що становлять грубі порушення міжнародного гуманітарного права. У відповідь на це ДРК звернулась до Міжнародного Суду ООН зі скаргою проти Бельгії, оскільки злочини, в яких підозрюється міністр закордонних справ, були вчинені на території Конго громадянином цієї ж держави1. ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закордонних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. У своєму рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією ордеру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрисдикції та недоторканності міністра закордонних справ Конго згідно з міжнародним правом. Говорячи про індивідуальну відповідальність за грубі порушення прав людини на національному рівні, слід також згадати люстрацію як національний засіб відновлення справедливості. Цей спосіб покарання широко застосовувався після Другої світової війни і залишається найпоширенішим способом покарання колишніх комуністичних лідерів у країнах Центральної та Східної Європи, де були прийняті закони про люстрацію. Мета їх - усунути від влади вищих посадових осіб колишнього режиму. Однак цей процес не став масовим на відміну від періоду після Другої світової війни. Зменшилась і кількість кримінальних процесів порівняно з тими, що відбулись після Другої світової війни. Так, у судових процесах 90-х Років минулого століття над німецькими прикордонниками нормою стали призупинення вироків. Багато кримінальних справ у Чеській Республіці закінчились умовними вироками. ^ Румунії всі колишні комуністичні лідери та поліція, ув'язнені в зв'язку із вбивствами у грудні 1989 р., були звільнені ЧеРез два роки за станом здоров'я або за президентською амністією. Таку практику безкарності, очевидно, можна пояснити Політичними мотивами.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Індивідуальна відповідальність за міжнародним правом» з дисципліни «Міжнародне публічне право»
