Державу можна порівняти з магнітом, який намагається притягти до себе різноманітні повноваження, наприклад повноваження дипломатичного представництва. Якщо індивід хоче повною мірою брати участь у державному чи міжнародному житті, він повинен мати громадянство, тобто стійкий правовий зв'язок з державою, який виявляється в сукупності їх взаємних прав та обов'язків. Те саме стосується і корпорацій. Держави представляють їх у міжнародному праві, тільки держави можуть запропонувати їм захист. Держава вирішує, має фізична або юридична особа громадянство чи ні. Загалом громадянство регулюється внутрішньодержавним законодавством. Хоч існує декілька міжнародних договорів щодо громадянства, безгромадянства, однак основним джерелом міжнародного права в даному питанні є звичаєве право. Згідно зі ст. 15 Загальної декларації прав людини, «кожна людина має право на громадянство, і ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство» '. У справі Ноттебома МСС 1955 р.2 Ліхтенштейн звернувся з поданням проти Гватемали, вимагаючи відшкодування шкоди за заходи, що їх вжила Гватемала проти особи та власності Фрідріха Ноттебома, який народився в Німеччині, але згодом отримав громадянство Ліхтенштейну шляхом натуралізації. Гватемала не погоджувалася з тим, що Ліхтенштейн має право звертатися зі скаргою у цій справі, тобто в центрі уваги було питання громадянства Ноттебома. Основне питання, на думку 1 Загальна декларація прав людини 1948 р. // Права людини. Міжнародні Договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге ВиД-~ К.: Юрінформ, 1992.- С. 21. 2 МоМеЬоЬт Сазе (ЬіесЬіепзіеіп V. Сиаіетаіа) [1955] І.СІ. Кер. 4. 65
представників Ліхтенштейну,- чи мають визнати інші держави громадянство Ліхтенштейну, яке Ноттебом набув шляхом натуралізації. На думку Суду, така постановка питання пра-1 вомірна за винятком двох уточнень: по-перше, в даному випадку йдеться про визнання не з будь-якою метою, а тільки з] метою прийняття скарги до МСС, і, по-друге, йдеться не про визнання цього громадянства всіма державами, а тільки Гватемалою. Суд мав вирішити, чи такий акт надання громадянства Ліхтенштейном безпосередньо створював зобов'язання Гватемали визнавати його дію, точніше, визнавати право Ліхтенштейну здійснювати захист свого громадянина в МСС. Дійсно, Ліхтенштейн як суверенна держава має право надавати громадянство шляхом натуралізації згідно зі своїм за-1 конодавством. У цій сфері міжнародне право не може накладати жодних обмежень на держави. Але Суд повинен був вирі- і шити не це питання, яке стосується правової системи Ліхтенштейну. Питання, чи держава має право здійснювати захист на міжнародній арені, не залежить від законодавства Ліхтенштейну. Здійснювати дипломатичний захист, звертатись до МСС означає перехід у сферу міжнародного права. Саме між-] народне право вирішує, чи держава має право здійснювати такий захист. Проаналізувавши міжнародні арбітражні справи з проблем подвійного громадянства, Суд виявив, що вони надавали перевагу реальному та ефективному громадянству,] що базувалось на тісніших фактичних зв'язках між особою та однією з держав. До уваги бралися різні чинники: переважне місце проживання; місце, де зосереджені основні бізнесові ін-| тереси, сімейні зв'язки, участь у громадському житті тощо.] Аналогічно, коли суди третіх держав мають справу з особою,] яку дві інші держави вважають своїм громадянином, вони зве-] ртаються до міжнародних критеріїв і надають перевагу реаль-І ному та ефективному громадянству. Отже, було поставлене питання, чи в час натуралізації! Ноттебом був насправді тісніше пов'язаний традиціями, про-] живанням, інтересами, діяльністю, сімейними зв'язками, на-] мірами щодо майбутнього з Ліхтенштейном, ніж з іншою дер-] жавою. У Німеччині Ноттебом народився, мав громадянство! Німеччини за народженням і сімейні зв'язки. У Гватемалі] Ноттебом проживав 34 роки, вів там свій бізнес і там прожи-] вала його сім'я. 1943 року Ноттебом був видворений з цієї] країни. В Ліхтенштейні проживав брат Ноттебома, тут він] перебував короткий час і шляхом натуралізації отримав гро-] мадянство Ліхтенштейну. Дуже швидко після отримання гро-] мадянства Ліхтенштейну Ноттебом повернувся до Гватемали.! Він не мав жодних економічних інтересів у Ліхтенштейні, ] жодних намірів переводити туди свій бізнес. Все це засвідчує,]
ІО з одного боку, були відсутні тісні зв'язки між Ноттебомом а Ліхтенштейном, а з іншого боку, мало місце тривале пробивання та тісні зв'язки між ним та Гватемалою, які натуралізація жодним чином не ослабила. Натуралізація не базувалась на попередньому зв'язку з Ліхтенштейном і не змінила способу життя Ноттебома. МСС вирішив, що Гватемала не була зобов'язана визнавати громадянство, що було надане за таких обставин, а Ліхтенштейн, у свою чергу, не мав права поширювати свій захист на Ноттебома від Гватемали. Отже, перевагу було надано «дійсному та фактичному громадянству» (геаі апсі ЄЇІЄСЇЇУЄ паіїопаШу). Як зазначають професори Вільямс і де Местраль, хоч терміни сШгепзпір (внутрішньодержавне громадянство) та паііопаШу (громадянство для зовнішніх цілей чи «приналежність осіб до держави», «державна належність») і використовуються як синоніми, термін паііопаШу ширший за значенням. Термін сШ2ЄП стосується особи, наділеної усіма політичними та громадянськими правами в державі. Термін паііопаі хоч і включає поняття сШгеп, також стосується і особи, яка не є громадянином, але все ж має право на захист держави і в свою чергу зобов'язана бути відданою їй. Громадянин (а паііопаі) може бути позбавлений громадянських прав, але при цьому не втратить державної належності (а паііопаі тау Ье йепіей ІЬе гі^Мз оі сіигепзЬір Ьиі; тії поі; Іозе ІЬе пайопаШу іізеії оп іЬіз Ьазез) 1. Як приклад наводиться справа Кагане V. Парізі та Австрійської держави 2, у якій було вирішено, що, хоч євреї в Румунії були позбавлені привілеїв громадян, вони залишались громадянами цієї держави з точки зору міжнародного права. Відзначимо деяку понятійну плутанину, яка існує з терміном «паііопаіііу» в українському перекладі. У західних джерелах поняття «паііоп», як правило, має значення «держава», «політична нація», а термін «паііопаШу» означає не національність (цьому термінові в англійській мові відповідає еіЬпі-сіїу), а державну приналежність. Пояснюється це тим, що відносної національної однорідності тут було досягнуто ще перед XIX століттям. Натомість у Східній Європі національні відмінності підкреслювались і навіть до певної міри плекались. Цією національною різноманітністю можна було легко виправдати ідею створення нової спільності людей, як-от «радянського народу» в СРСР. Понятійна плутанина простежується вже на рівні термінів «нація» (паііоп) і «держава» (зіаіе). З одного боку, ці терміни 8. А. апсі йе Мезігаї А. Ь. С. Ап Іпігосіисііоп 1о Іпїегпаиопаі 2а есі.- 1987.- Р. 290. 2КаЬапе V. Рагізі аші іЬе Аивігіап 8*а1;е (1929-1930), 5 Апп. Ьі%. 213.
.66
РОЗДІЛ 5
поняття громадянства в міжнародному праві
67.
часто використовуються як синоніми: наприклад, Ліга Націй була лігою держав, Організація Об'єднаних Націй є організацією держав. З іншого боку, група вчених, зокрема В. Кон-нор, наполягає на тому, що поняття «нація» і «держава» далекі від того, щоб бути синонімами. Для В. Коннора нація - це «самопізнавальна» (зеіі-алуаге), «самосвідома» (зеії-сопзсіоиз), «самовиокремлювала етнічна група» (зе1і-<ііііегеп1л.а1;т£ еіЬпіс £гоир), а націоналізм — це «самоідентифікація народу з нацією» '. Однак варто ще раз підкреслити, що громадянство регулюється внутрішньодержавним законодавством. Для визначення сенсу громадянства важливим є сполучення прав і обов'язків особи і держави, а також наявність у громадянина окремих конкретних прав, якими є політичні права, і передусім виборче право. Саме з наявністю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадянства. Однак у деяких країнах припускається можливість участі у голосуванні на місцевих і навіть загальних виборах іноземців. Так, згідно зі ст. 26 Конституції Австрії, виборче право на основі міждержавних угод може бути надане особам, які не є громадянами цієї держави. Саме виборче право як суб'єктивне право особи (громадянина) поділяється на активне і пасивне виборче право. Активне виборче право — це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах до органів державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенційних учасників виборів. У ХУШ-ХІХ ст. це були цензи майнового характеру, вікові цензи. Останні поступово знижувались для активного виборчого права. У більшості держав Європи він становить 18 років, однак у Туреччині, Швейцарії та Японії цей ценз і нині дорівнює 20 рокам. У наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного виборчого права. Еволюція виборчого права привела до скасування статевого цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше активне виборче право було надане жінкам у США (у шести штатах воно було встановлене до Першої світової війни, на федеральному рівні - у 1920 р., в цілому ряді європейських країн це було зроблено після Другої світової війни, а у Швейцарії -в 1971 р. За Конституцією УНР виборче право було надане жінкам ще 1918 року. Одна з характерних рис виборчого права ХІХ-ХХ ст.- наявність цензу осілості. 1 Див.: Вулф К. Етнічний націоналізм: Аналіз і захист. Пер. з англ. // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий.- К.: Смолоскип, 2000.- С. 493.
Набуття і втрата громадянства Способи набуття громадянства в загальному порядку поділяються на набуття громадянства в результаті: а) народження за правом крові (іиз заП£иіпіз) та за правом ґрунту (іиз зоїі). Деякі держави використовують один з цих принци пів, інші (Україна, Велика Британія, Канада) - обидва. В цілому законодавство більшості дер жав поєднує обидва принципи; б) прийняття до громадянства (натуралізації). У виключних випадках можливі такі спо соби набуття громадянства: - групове надання громадянства чи колек тивна натуралізація - трансферт; - оптація чи вибір громадянства; - реінтеграція чи відновлення у громадян стві. Натуралізація - індивідуальне прийняття до громадянства на прохання зацікавленої особи. Як правило, натуралізація здійснюється з урахуванням певних умов, що передбачені в законі. Так, в Законі України «Про громадянство України» 2001 р.1 передбачено такі умови натуралізації: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або не- перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства Украї ни за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони); 3) безперервне проживання на законних підставах на тери торії України протягом останніх п'яти років; 4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні; 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, Достатньому для спілкування; 6) наявність законних джерел існування. Ця умова не по ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні. Положення, передбачені п.п. 3-6 ч. 2 цієї статті, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, 1 на осіб, прийняття яких до громадянства України становить ДеРжавний інтерес для України (ст. 9). Проблеми громадянства, зокрема набуття громадянства, ре-гУлюються і низкою міжнародних договорів. Під час Гаазької ВВР.- 2001.- № 13.- Ст. 65. 4) якщо особа набула громадянство України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. Положення пунктів 1, 2, 3, 5 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Громадянство і державна приналежність» з дисципліни «Міжнародне публічне право»
