Виникнення й розвиток феодальної держави та права Польщі
Творцем польської держави був Мєшко І (бл. 960-992 рр.), князь із династіїП'ястів. Він об'єднав польські землі в державне утворення. На території Польщі, що налічувала 250 000 км2, на той час мешкало 1,2 млн. осіб. Син Мєшка - Болеслав Хоробрий (992-1025) став першим польським королем, коронованим у 1025 р. На початковому етапі існування польської держави володарі з династії П'ястів успадковували трон по прямій лінії (від батька до сина). Цей звичай було змінено в XII ст., коли в Польщі поширилася характерна для тогочасної Європи феодальна роздробленість держави на князівства, якими управляли удільні князі. Незадовго до своєї смерті (1138 р.) король Болеслав Кривоустий визначив засади престолонаслідування, поділивши державу між синами. Титул сеньйора, тобто верховного князя, був пов'язаний із пануванням над Малопольщею зі столицею в Кракові. Відтак процес роздробленості поглибився, призводячи до появи дедалі дрібніших князівств, деякі намагалися навіть порвати зв'язки з Польщею. 90 Польські князі неодноразово вдавалися до спроб подолання удільної роздробленості через об'єднання деяких князівств під своєю владою. Одним з найважливіших етапів об'єднання польських земель можна вважати державу Генриків Сілезьких (1201-1241 рр.), кінець якій поклав напад монголів. Під кінець XIII ст. найамбітніші князі прагнули відбудувати Польське Королівство. Першим, хоча й ненадовго, цієї мети домігся Пшемисл II (1295-1296 рр.), якого коронували після об'єднання Великопольщі та Помор'я. Найбільших наслідків у об'єднанні роздріблених польських князівств досягнув Владислав Локєток, який правив Польщею в 1320-1333 рр. Об'єднання окремих уділів у єдине державне утворення продовжувалося за сина Влади-слава Локєтка - Казимира Великого (1333-1370), монархія якого простягалася на 244 000 км2. Подолавши удільну роздробленість, Польща перетворилася на станову монархію, в якій привілейоване місце належало духовенству та лицарському стану, що поступово став шляхетським (шляхтою). Два інші суспільні стани - міщани та селяни. Казимир Великий не мав синів, тому, з огляду на попередні династійні вимоги, на польському троні його заступив Людовик Анжуйський (Угорський). Його донька Ядвіга, коронована на польський престол (1384 р.) через одруження з великим князем Литовським Ягеллом, прийняла рішення не тільки про зміну панівної в Польщі династії, але й про державний зв'язок Польщі та Литви. У 1385 р. у м. Креві було укладено польсько-литовську унію, що проявлялася в особі спільного володаря. Та все ж Польща й Литва зберігали певну незалежність держав. Володіючи Польщею, династіяЯгеллонів (1386—1572 рр.)у XV— XVI ст. була однією з найзаможніших у Європі, її представники обіймали водночас трони Польщі, Литви, Чехії та Угорщини. Під кінець панування короля Казимира IV Ягеллончика (1447-1492) територія об'єднаних персональною унією Польщі та Литви становила 1115 000 км2. Це була найбільша держава Європи. На її території проживало близько 7 000 000 осіб. У 1509 р. столицею Польщі (замість Кракова) стає Варшава. Унаслідок зміни панівної династії в Польщі утверджується принцип виборності володаря. Після смерті останнього з Ягеллонів принцип обирання монарха набере форми вільної елекції (виборів). Важливим постійним органом влади Польщі, котрий сформувався приблизно в середині Х^ст., була Королівська рада. До неї належали: королівський (коронний) канилер і його заступник - підканцлер', коронний маршал (керував королівським двором, чинив суд над придворними) та його заступник — надвірний маршал', коронний підскарбій (охоронець королівської скарбниці) та його заступник -надвірний підскарбій; воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. сформувалася система польського парламентаризму -загальний (вальний) сейм. Сейм поділявся на де/ палати: Сенат (виріс із Королівської ради) та Посольську ізбу (з представників земської шляхти), збирався він щорічно. Сейм вирішував питання про податки, приймав законодавчі акти. Важливе значення для формування державного ладу мала Конституція "ІЧіпії ПОУІ" ("нічого нового") 1505 р., яка проголосила, що жоден новий закон не може бути прийнятий без згоди шляхти. З того часу для прийняття сеймової ухвали необхідно було отримати згоду трьох станів сейму: короля, Сенату та Посольської ізби. Люблінська унія (1569 р.) об'єднала Польщу та Литву в одне державне утворення — Річ Посполиту (від польськ. ггесгро^роіііа—республіка). Вона мала спільного володаря, котрий польська та литовська шляхта обирала вільним голосуванням (для цього скликалися особливі сейми— конвокаційні, елекційні, коронаційні). Державу об'єднував спільний сейм і Сенат, оборонна та зовнішня політика, гроші. Самостійність Корони та Литви проявлялася в окремому для кожної держави центральному уряді, а також титулах і достоїнствах. Унаслідок переможних війн територія Речі Посполитої зростала й у 1634 р. становила 990 000 км2, на яких проживало близько 11 000 000 осіб. Згідно з прийнятими сеймом у 1572 р. "Генріковими артикулами" (названі на честь першого обраного короля Генріха Валу а, стали своєрідною конституцією держави), Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою на чолі з королем, якого обирали. Король визнавав вільну "елекцію", відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався без думки Сенату не вирішувати питань війни та миру, не скликати посполитого рушення і тримати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Законодавча влада належала сейму, що складався з короля, Сенату й Посольської ізби. Найупливовішою частиною сейму була Посольська ізба, до складу якої належало 170 делегатів - послів від земської шляхти. Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно (до 1791 р. діяло, так зване, правило "ІіЬегот УЄІО"). У середині XVIII ст. розпочався процес реформування держави в дусі ідей Просвітництва. Імпульсом, який прискорив запровадження внутрішніх реформ у державі, став Перший поділ Польщі (1772 р.). Важливе значення мали й реформи, запроваджені Великим сеймом у 1788-1792 рр. і, зокрема, ухвалення ним 3 травня 1791 р. "Закону про управління" - першої офіційної конституції Європи (друга в світі після американської). Це був великий здобуток польської політичної думки кінця XVIII ст., що запровадив реформу держави, яка могла зміцнити її структуру та вберегти перед загрозою з боку сусідів-загарбників. Ухвалення конституції з метою реформування та зміцнення Речі Посполитої, що перетворювалася на конституційну спадкову монархію, наштовхувалося на спротив частини магнатів, які за підтримки Росії зайняли урядові посади в Польщі. Конституцію та реформи Великого сейму було визнано недійсними. 1793 р. Росія та Пруссія здійснили Другий поділ Польщі, а в 1795 р. Австрія, Пруссія та Росія - Третій, останній поділ Польщі, що на 123 роки (до 1918 р.) втратила свою незалежність. Спочатку в Польщі, як і в більшості країн, діяло звичаєве право. Згодом з'являються збірники - Польська Правда (Ельблонська книга) (XIII ст.), Статути Казимира Великого (1347 р.), три Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), збірники магдебурзького права. У цих джерелах були вміщені правові норми, що регулювали відносини власності, шлюбно-сімейні, спадкування, злочинів і покарань тощо.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Виникнення й розвиток феодальної держави та права Польщі» з дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн»
